Дивіться, заздріть: я громадянин Незалежної України

13.07.2016
Людина я похилого віку (87 років), читаю «Україну молоду» із захватом. У кожному номері газети знаходжу цікаві, повчальні, загострені на сьогодення матеріали. У номері за 28 травня ц.р. прочитав статтю Олени Капнік «Язиків багато — мова одна». Для мене і моїх однодумців стаття дуже потрібна в тому сенсі, що, «маючи обов’язок говорити українською мовою, чиновники все ж лукавлять, говорячи «да какая разніца».
 
На початку 90-х я особисто звернувся до високопосадовця Київської міськ­ради, в службові обов’язки якого входили питання внутрішньої політики, в тому числі якою мовою мають розмовляти підпорядковані йому чиновники. Високопосадовець, відкинувшись на спинку крісла і нетерпляче барабанячи пальцями по стільниці, запитав: «Ви кто? Кєм работаєтє?». Кажу: «Громадянин України, працюю вчителем російської мови і літератури у загальноосвітній школі». Після паузи він питає: «Так а зачєм вам ето нужно?..» Вловивши державницьку інтонацію та наголос, знайшов за потрібне відкланятись.
 
«Зачепила» (м’яко кажучи) вибухова стаття Івана Леонова «Національність — українець». Подав заяву в Шевчен­ківську районну ДМС у м. Києві про внесення відповідного запису в мій внутрішній паспорт.

Клерк деякий час не могла втямити, що має робити з тією заявою, стала ходити кабінетами. Прийшла і сказала, щоб я пішов до заступника начальника, він має дати добро. У верхньому куточку заяви начальник щось черкнув. Відповідь отримав напрочуд швидко: «Вносити до паспорта записи, не передбачені Положенням про паспорт громадянина України, забороняється».
 
Готуючи позов до суду, зіткнувся з тим, із чим стикається кожен позивач: 500 грн. за складання позову, 550 грн. за мито, за друкування, консультації, поїздки тощо. Але ж «бачили очі, що купували, то їжте, хоч повилазьте».
 
Шановна редакціє, вважаю за по­трібне донести до відома громадськості надзвичайно значиме і гостре питання, а ви, в свою чергу, тримайте це питання на контролі. 
 
Борис КУЛЬЧИЦЬКИЙ
Київ