Відпочинок в Албанії: що варто побачити у Шкіперії

Запах цитрусових і мигдалю. Аромати екзотичних рослин, терпка свіжість солоного бризу. Пахощі кипарисів і подих гірського повітря, що спускається вниз і котиться узбережжям... Це — Саранда. Маленька, затишна, спокійна. «Південні ворота Албанії», «подарунок природи», «чарівний курорт», «гордість Албанії». Це тільки частина епітетів, якими нагородили красиве південне місто письменники і журналісти. Білосніжні будиночки на тлі зелених гір, прозорі лазурові води Іонічного моря створюють ідилічну картинку, яку хочеться взяти iз собою і вже ніколи не випускати з пам’яті. Тут 300 сонячних днів за рік і сонце у поглядах перехожих...

 

Якби небесний Художник запитав моєї поради — звідки краще малювати рай — я покликала б Його до Саранди. Запросила б присісти поруч за столиком, на терасі білосніжного, мов крило чайки, будинку. Хлюпнула б на денце келишка золотистого легкого трунку — за знайомство. 

 

«Один ковток, — сказала б я Йому, — лише один ковток! Більше пити немає сенсу. Тут і так хмелієш без вина. Від сонця, яке мандрує небом навпрошки, обціловуючи прибережні гори, верхівки зелених пальм і відкриті людські обличчя. Від моря, в якому розчиняються відбитки легких, як мимовільний здогад, хмар, й обриси колишніх сумнівів і втоми. Від прозорих світанків, які бентежать уяву романтиків, і бірюзових хвиль, на яких гойдається вечір. Від несамовитих чайок, які перетинають простір своїми сяйними крилами, і м’яких малинових сутінків, які ідуть ночувати за перевал...».

«Такого красивого моря, як у Саранді, не бачила ніде, — каже киянка Наталя. — Я вже ніколи не забуду ні цих хвиль, ні сонця, яке так романтично лягає спати в море, ні допитливих альбатросів, які гордовито походжають узбережжям. Заради самого тільки моря варто здолати цей шлях...»

Дорога з Тірани до Саранди триває майже п’ять годин. Звивисті гірські серпантини з’являються ближче до моря, у другій половині шляху. Коли наш автобус робить черговий поворот, оминаючи скелю, а внизу мерехтить бездонне урвище, тобі мимоволі перехоплює подих. А в момент, коли назустріч виринає ще один автобус, незвиклим до таких карколомних трас туристам здається: це кінець. Не знаю, як їм удається розминутися на такій вузькій дорозі, та водії роблять це філігранно. Для албанців звична річ — пересуватися «серпантином». 80% території країни вкривають гори. Гори формують клімат і людський характер. Албанці — горді, сміливі і дуже гостинні. «Якщо ви зайдете в дім до албанця, він прийме вас як найдорожчого гостя. Запросить за стіл, пригостить стравами, ракією або вином. Щирість і широта душі вирізняє наш народ віддавна. І ми завжди раді гостям», — розповідає наша провідниця Іва.

 

Колишня жителька Вільнюса Юлія, яка шість років живе в Албанії, каже: таких порядних і відповідальних людей, як у цій країні, не зустрічала ніде. «Обіцянка для албанців — святе. З ними приємно мати справу. Ніколи не підведуть, пунктуальні, чесні. Для кожного албанця на першому місці — його родина. Тут брат щиро пишатиметься успіхами своєї сестри, а сестра дорожитиме братом. Мати щиро гордитиметься своїм сином, але ніколи не змагатиметься з невісткою».

 

Албанія — релігійно толерантна країна. П’ятдесят років суворої заборони релігії позначилися на албанцях, сформувавши своєрідну форму світогляду. І навіть сьогодні, після того, як «Бога впустили в життя», 40 відсотків албанців називають себе атеїстами. Хоча при цьому однак відносять себе до певної церкви. «Я католик, — скаже албанець, — але... атеїст». Може ходити водночас до православного храму, католицького костелу чи мусульманської мечеті. Хоча більшість віруючого населення сповідують іслам, однак мало хто цілковито дотримується канонів. Ви не побачите тут жінок у паранджі, натомість зустрінете їх на касах супермаркетів, на прогулянці з дітьми чи в ресторані. Албанія — безпечна країна, тут є міста, де двері будинків ніколи не зачиняються, вулицями міст можна спокійно гуляти о пізній порі, не побоюючись втрапити в пригоду. 

 

Свою країну албанці називають Шкіперією — Країною орлів. Орел — символ країни: вільний гірський птах зображений на державному прапорі. А ще албанці — виняткові патріоти. Коли скрутна економічна ситуація змусила майже половину тримільйонної країни їздити на заробітки за кордон, зароблені кошти вони везли додому. І будували тут будинки, щоб жити вдома. За прапором біля будинку можна зробити висновок, де людина працювала: Норвегія, Німеччина чи Велика Британія. Але поруч обов’язково буде прапор Албанії. Бути албанцем — їхня головна релігія.

На тлі фантастичної природи — екзотичних квітів, розлогих пальм, лазурового моря — ця бетонна конструкція видається чимось марсіанським. Це — дот, «химера», яких по всій Албанії, за вказівкою її колишнього лідера Енвера Ходжі, свого часу спорудили понад 700 тисяч. Майже по доту — на кожну родину. У бункері (розміром два на два метри) у разі ворожої інтервенції мали ховатися люди. У трохи більших цементних конструкціях — військові зі зброєю і продовольством. Енверу Ходжі всюди ввижався образ ворога, який прийде і знищить Албанію, тому країна всерйоз готувалася до війни. З ким — з НАТО чи Радянським Союзом — не знав ніхто, однак левова частка державного бюджету цілеспрямовано йшла на озброєння. Натомість албанці знемагали від голоду — їжу видавали за талонами. 

 

Прийшовши до влади після закінчення Другої світової, Енвер Ходжа взявся за побудову тоталітарного соціалізму. Албанський лідер у всьому наслідував свого кумира — Йосипа Сталіна, у країні панував терор, спроби вільнодумства стинали у зародку. Релігію заборонили. Під час так званої «культурної революції» 1967 року по всій країні масово руйнували костели, церкви і мечеті, до сьогодні вціліли переважно ті, яким пощастило отримати статус історичного об’єкта. В Албанії проголосили «тотальний атеїзм». Ніхто не міг мати власне авто, дачу, вдягати джинси чи слухати західну музику. У 1970-х роках, посварившись з Югославією, СРСР та Китаєм, Ходжа фактично опустив навколо своєї країни залізну завісу, яка на довгі роки ізолювала Албанію від світу, довівши країну до повного зубожіння. «Ми краще їстимемо траву, ніж протягнемо руку ворогу», — повторював Ходжа. 

 

Нині старші люди неохоче згадують ті часи. Тільки обережно кажуть: було важко годувати родину, адже сім’ї переважно мали багато дітей. Коли на початку 1990-х у країні почалися демократичні перетворення, Албанію масово залишали десятки тисяч людей. Нелегально пробиралися на кораблі, захоплювали човни — і прямували до Греції та Італії. За один місяць тільки з портового Дурреса виїхали 20 тисяч. «Траплялося багато трагедій, — розповідає наш гід Юлія, яка має тут родину і роботу. — Човни тонули, і досі багато людей вважаються зниклими безвісти. 1993-го велике судно пішло під воду з усіма пасажирами на борту».

 

... Кажуть, доти з часом планують демонтувати. А поки що бетонні пам’ятники людського абсурду заростають квітами, травою і виноградом. Дот, який ми випадково знайшли майже на березі моря, стоїть поруч iз фешенебельним готелем. І це — символічно. На тлі сірого «бетонного» минулого Албанія впевнено й успішно розбудовує своє «сьогодні». Тут прокладають нові автостради, зводять лікарні, готелі і житлові котеджі. Медичне обслуговування в країні безплатне і доступне кожному. У тому числі — всі види хірургічних операцій. Ліки від держави пенсіонери отримують безкоштовно і не сплачують за комунальні послуги, якщо живуть самі, без родини. Так само держава забезпечує ліками тих, хто має невелику зарплатню. Мінімальна пенсія в Албанії — 120 євро, а мінімальна зарплата — 250 євро, середня — 350. Працівник міністерства заробляє 600 євро на місяць. 

 

Останнім часом тут активно розвивається туристична сфера. І з кожним роком більшає мандрівників, які відкривають для себе Албанію. З-поміж них багато українців.

Пожовкле лаврове листя тут пахне так, як і тисячі років тому. І так само шурхотить під ногами туристів, як колись відгукувалося на кроки тих, хто приходив подивитися виставу в античному театрі чи отримати зцілення в храмі Асклепія (звідси — слово «ескулап»: той, хто лікує); поспілкуватися зі Всевишнім у ранньохристиянській базиліці або охрестити немовля в баптистерії. До наших днів від базиліки лишилися лише голі камінні стіни, а в баптистерії — унікальна мозаїка і колони. Мозаїку вважають найкращою на Балканах.

 

Археологи підняли на поверхню дивовижні архітектурні свідчення минулих епох. І нині тінистими доріжками археологічного заповідника «Бутрінті» назирці за тобою ходять історії й легенди, які залишилися в цих місцях від часів іллірійських, грецьких, візантійських, римських, османських... Історія Албанії сягає таких далеких віків, охоплює такі культурні прошарки, що науковцям писати і писати свої дисертації на їх основі. 

 

За однією з версій, це історичне місто на півдні Албанії заснували троянці. На думку Вергілія — конкретно Еней. Втікаючи зі зруйнованої Трої, Еней сподівався знайти місце для «нової Трої». І ніби саме тут побачив омріяний рай. Його легко зрозуміти...

 

Розкопки в Бутрінті тривають і досі. А перша археологічна місія прибула сюди 1928 року, і вісім років пошукові роботи фінансував особисто Беніто Муссоліні. Італійський диктатор вважав себе троянцем, нащадком Енея, тож поставив перед італійськими археологами цілком конкретне завдання — знайти сліди своїх предків. 

 

«Ворота лева», залишки венеціанської фортеці, римських термів і форуму, «Стіна циклопів», олтар Діоніса... Найдавніший напис, який зберігся до наших днів у Бутрінті, історики пов’язують iз VI ст. до н.е. У музеї заповідника можна побачити унікальні експонати, з-поміж них — щит часів Олександра Македонського, хірургічні інструменти, з допомогою яких давні ескулапи робили складні операції. Поруч із музеєм скульптура богині Деа — так її називають албанці. Це перша статуя, яку виявили тут під час розкопок. Кажуть, що це «гібридний» експонат: голову має Афродіти, а тіло — бога Аполлона. Скульптуру вважають символом албанської археології. Довгий час вона зберігалася у Ватикані, і тільки 2012 року Папа Римський повернув її на історичну батьківщину. Сам національний археологічний парк «Бутрінті» належить до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 

 

Багато відомих людей побували тут у різні часи — від Цицерона і Байрона до Микити Хрущова. Кажуть, спеціально до приїзду радянського генсека албанці збудували дорогу, яка досі в доброму стані. Подейкують, що коли Микита Сергійович вийшов на доріжку парку під віковими евкаліптами, йому назустріч виповзла змія. Але високий гість так поглянув у вічі рептилії, що вона померла на місці. Такі байки тут переповідають до цього часу.

 

Змії, до речі, тут і досі трапляються, тож спеціальні таблички застерігають відвідувачів: не відхилятися від доріжок. Частина руїн у Бутрінті затоплена. У воді плавають черепахи, сонно поглядаючи на «дивних туристів». Тут можна кинути монетку в глибоку «криницю минулого», загадавши бажання зустріти своє кохання. Досвідчені кажуть — збувається...

Вітер заблукав в албанських горах. І стих. Заховався в одній iз печер — перечекати спеку. Стежки тут ще не заїжджені коліями туристичної індустрії. Природа така первозданна, що втрачаєш відчуття реальності. Камінний місток через стрімкий гірський потік — ще з тих далеких часів. Річка біжить і перегукується з птахами — їх не видно, вони ген там, за деревами, у височині, але їхній спів відлунює між скель. А внизу невтомні албанські цикади співають до запаморочення, сонний джміль заснув на квітці, та все ж якась дивна сила тяжіння тримає його на пелюстках. Квіти тут ростуть на камінні. А цілющі джерела б’ють просто з-під скель.

 

Термальні джерела Бенья, неподалік південного міста Пермет, зцілюють від недуг, омолоджують, дарують красу і силу. Природні сеанси краси на тлі албанських гір — подарунок природи. Тепла водичка в природних басейнах багата мінералами, після неї легко, відчуваєш особливу наснагу, хочеться йти все вище, в гори, дорогою зазирнувши в печеру, де відпочиває вітер.

А далі, де закінчується протистояння води і каміння, — мальовничий каньйон Лангариця...

 

Слово «дивовижно» не полишало мене під час мандрівки ні на мить. Але в Ксамілі — невеличкому містечку на південь від Саранди — я просто розгубилася від захвату. Пляжі Ксаміля — як із рекламних проспектів «ваш відпочинок — райська насолода». Білосніжний пісок (дрібно перетерта галька), вода усіх відтінків блакитного та зелені острівці створюють враження тропічного курорту. А неподалік — грецький острів Корфу. До нього лише шість кілометрів. Вихiдними тут особливо людно: туристи й місцеві жителі з різних частин країни «окуповують» береги Ксаміля. Місця вистачає на всіх!

 

Кава з присмаком тисячоліть

 

Коли йде дощ, черепичні дахи будинків Джірокастри виблискують, наче срібло. Можливо, саме тому її називають «срібним містом». А ще — містом тисячі кроків. Щоб піднятися на гору, до старовинної фортеці з дзвіницею, треба здолати саме такий шлях. Мальовниче албанське місто на схилі гори, над річкою Дрон — важлива точка на карті країни. По-перше, через історію, яка оживає тут у кожному камені: подих візантійської доби, Оттоманської імперії, красиві старовинні будинки-башти, завдяки яким Джірокастра 2005 року потрапила до списку ЮНЕСКО. 

 

По-друге, тут народилися два албанці, яких знає весь світ. Хоча вони абсолютно різні. Енвер Ходжа — людина, яка 50 років водила Албанію «стежками комунізму», а насправді довела країну до повного зубожіння та ізоляції. А також Ісмаїль Кадаре — письменник світового рівня, який кілька разів номінувався на здобуття Нобелівської премії. 

 

У будинку, де провів дитинство Енвер Ходжа, колись був музей його імені. Тепер тут просто етнографічний музей. Будинок Кадаре також зберігся. Нині це дві пам’ятки Джирокастри, що привертають увагу туристів, які цікавляться історією та літературою.

 

Пам’яток історії в Джирокастрі вистачає. Давня фортеця, музей зброї, американський «літак-шпигун», якого збили албанські комуністи, турецькі лазні... 

А ще в Джирокастрі пригощають смачною кавою, яку готують за особливим рецептом. Вона пахне кардамоном, мускатом і якимись невідомими прянощами, які росли на цій землі за тисячі років до нашої ери.

 

Дивовижне місце...

 

СМАК АЛБАНІЇ