У променях Кім Ір Сена

30.03.2016
У променях Кім Ір Сена

Північнокорейські піонерки з фільму «У променях сонця».

На 13-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, що в ці дні проходить у Києві, представлено 93 кінострічки із 43 країн світу. Покази і насичена програма лекцій і майстер-класів до 1 квітня відбуватимуться в Будинку кіно, у кінотеатрах «Київ» та «Кінопанорама». Вхід на сеанси післяобідньої пори — майже символічні 20 гривень.

Відкрив фестивальну програму фільм про життя у Північній Кореї «У променях сонця» російського режисера Віталія Манського, який народився у Львові. Як відомо, у країні сучасної диктатури, де будують комунізм, не можна знімати що забажаєш. Знімальна команда працювала за попередньо підписаним договором, сценарій написали північнокорейські співслужби. Уже після першого дня зйомок кіношникам розтлумачили положення у договорі про сприяння у проходженні митного контролю. Щодоби все відзняте вони були зобов’язані показувати приставленим до них людям — у готелі, де мешкали документалісти, для цього обладнали спеціальну монтажну. Але Манський схитрував. За його словами, показували лише відсотків 30 знятого.

Тому змогли зробити фільм, у який вставили репетиції-дублі зйомок уроку в школі про найкращого генералісимуса Кім Ір Сена, який боровся з поміщиками і японцями, котрi були покруччю; бесід на фабриці про важливість випуску соєвого молока і вечері у корейській сім’ї з правильними словами про користь національної страви кімчі (заквашена корейська капуста зі спеціями). Із фільму зрозуміло, що найбільше турбуються про людей вожді Північної Кореї, чиї портрети на фабриках, у навчальних закладах і навіть у вагонах метро, а найбільше свято — день народження генералісимуса, коли приймають дітей у піонери. Так картина про досконале життя у досконалій країні (Північній Кореї) на прикладі життя однієї зразкової дівчинки, яка проживає у зразковій сім’ї і навчається у зразковій школі, розкриває суть суцільного окозамилювання і деспотизму.

Часто людей показують зі спини чи на відстані, тому глядачі «У променях сонця», що пам’ятають СРСР, бачили переважно картинки зі свого минулого. Хоча на повторному показі були переважно молоді глядачі. І велика зала Будинку кіно не змогла умістити всіх бажаючих.

Фільм, який нині бачить публіка, робили документалісти Росії, Латвії, Німеччини, Чехії і Північної Кореї. А північнокорейці звернулися до керівництва Росії з вимогою заборонити показ фільму «У променях сонця», а ще краще — знищити його. Утім Манський встиг виїхати до Риги, де й живе нині, і має змогу показувати це кіно по світу.

До традиційних конкурсних програм фестивалю — «Doku: право», «Doku: життя», «Doku:коротко» — цього року додалася ще й програма «Doku:Україна». До неї увійшли 12 стрічок, зокрема: «Втрата. Знахідка» (режисер Оксана Карпович), «Інтерсекція» (Дмитро Сухолиткий-Собчук), «Все йде за планом» (Микола Дондюк), «Люди, які прийшли до влади» (Олексій Радинський, Томаш Рафа). «Пісня бійця» (Христина Люльченко). Загалом на відбір надійшло 90 заявок від українських режисерів. Ще понад десяток фільмів увійшли до міжнародних конкурсних та позаконкурсних програм.

Серед психологічних і часом моторошних цікавинок Docudays UA — «Аліса в країні війни» молодої української Аліси Коваленко. Це своєрідний щоденник режисерки. За її оцінкою, годі шукати героїзм і патетику там, де біда. Авторами фільму про Чорнобиль «Невидиме місто» стали знаний українець Сергій Буковський та латиш Вієстур Кайріш, який усе життя писав опери. Проблеми Донбасу — у фільмі Анатолія Карася «Липневі грози».

«Це був довгий шлях, 13 років ми привозили надихаючі фільми з усього світу, — каже про історію фестивалю піар-директор фестивалю Дар’я Аверченко. — Ми започаткували освітній проект «Doku: Клас», щоб наші молоді документалісти мали змогу поспілкуватися зі знаними експертами документальної індустрії. Ми допомагали і продовжуємо допомагати молодим талантам у різний спосіб, у різних проектах і дуже задоволені результатом».