Сумний пересмішник

05.10.2004
Сумний пересмішник

Василь Шукшин.

      Він дожив лише до свого 45-річчя. Сьогодні Шукшину виповнилося б 75. Він з того покоління, яке змужніло й подорослішало, переживши підліткове потрясіння у війнi, сміливо ввійшло до нового життя, щоб зробити його кращим, ніж досі. За роки свого існування на цій «такій дивній землі» він встиг зробити не менше, ніж його ровесники, що нинi живі й огорнені всенародною любов'ю. І ще більше задумів залишилися нездійсненими.

 

Піти по-шукшинськи

      Він пішов із життя під час зйомок фільму «Вони воювали за Батькiвщину», взяти участь у якому його запросив Сергій Бондарчук. У тодішній радянській галереї кіногероїв Шукшин впевнено ствердив за собою «імідж» бiдового хлопця, який не впадає в розгублену інтелігентську ніяковість перед будь-якими перепонами, не вміє сумувати й рефлексувати. А саме таким і мав бути шолоховський герой, душа невеличкого воїнського братства. І саме таке останнє слово личить видатному майстру кінообразності.

      Василь Шукшин довго співпрацював з Бондарчуком на рівні «продюсерського» забезпечення, створення первинної творчої «кровоносної системи» майбутнього кінопроцесу. Коли у нього склалися напружені стосунки з однією з «ідеологічно найвитриманіших» — студією імені Горького, саме Бондарчук запросив його знімати «Калину червону» на всесоюзному творчому об'єднанні художніх фільмів. Урешті, вже на самій прем'єрі, при повному залі показ фільму ледве не було відмінено зусиллями чиновників. Ціною нервового напруження, зціплених зубів, майже на межі інфаркту йому вдалося-таки добитися показу картини. Спротив очікував «Калину...» також на кінофестивалі в Баку, головою журі якого був «полум'яний чекіст», перший секретар ЦК компартії Азербайджану Гейдар Алієв. Леонід Биков зі стрічкою «У бiй iдуть лише «старики» за такого розкладу мав би стати безперечним лауреатом фестивалю. Але саме його принципова позиція («У списку переможців, де на першому місці буде «Калина червона», за честь вважатиму стояти сотим») стала вагомим словом, яке, зрештою, і привело шукшинську картину до перемоги.

      Після виходу фільму «Калина червона» він боявся, що йому і його брату (який на той час перебував в ув'язненні) не простять колишні ув'язнені, які жили в місцях, де знімався цей фільм, чесний, далекий від оспівування «кримінальної романтики». А домігся, навпаки, всесоюзного визнання і любові простих людей. Вона лише підбурила творчий запал Шукшина. Кінооб'єднання Бондарчука надало Шукшину можливість ставити фільм «Степан Разін» (на матеріалі повісті «Я прийшов дати вам волю»). Він почав писати сценарій (а потім уже — повість), підбирати групу, шукати натуру. І тоді ж з ним було домовлено про зйомки у фільмі «Вони воювали за Батькiвщину» в ролі Лопахіна. Колеги, знаючи, що в нього виразка шлунка, буквально силоміць відправили його лікуватися до санаторію. Та все ж останні місяці життя, сповнені очікуванням цікавої роботи — зйомок у Бондарчука і підготовки до власного фільму, не могли бути для Василя Шукшина, «роботоголіка» за натурою, нічим іншим, ніж напруженою працею. Адже він звик так жити і працювати — не бережучи себе.

      Акторський склад фільму можна без перебільшень назвати зірковим. Поруч із Бондарчуком і Шукшиним тут зіграли такі майстри, як Тихонов, Нікулін, Губенко, Бурков, Мордюкова, Лапіков. Як пригадують актори, зйомки проходили у напруженому ритмі, в характерній «бондарчуківській» манері, коли величезна «знімальна машина» щоденно розкручувалася на повні оберти. Навряд чи комусь із режисерів вистачило б сьогодні снаги втнути подібне батальне «кінополотно». Кожен день вимагав повного викладення сил від усієї групи. Провідні актори, зайняті у зйомках, мешкали на пароплаві, серед донських прибережних хвиль, поблизу знімальних майданчикiв. Легендарна придонська спека лише додавала роботі «куражу», наділяла її містичним напруженням подолання останньої перепони. Саме за цю «художню виразність», за достовірність «розпеченого літа 42-го» і довелося сплатити величезну данину.

      Напередодні свого останнього дня Василь Шукшин подзвонив до Болгарії, де перебувала дружина, Лідія Федосєєва. Потім — лазня по-чорному, міцний чай з трав. Саме там, у лазні, він відчув себе погано, про що й поділився з Георгієм Бурковим. А от лікаря, на жаль, в експедиції не було. Вранці Сергій Бондарчук почав зйомку, в якій Шукшин не був зайнятий. Він залишався на пароплаві, і тому за напруженими клопотами знімального дня нікому було звернути увагу, що Василя Макаровича півдня не видно в колі групи. Лише під кінець дня «засмажену» акторську сім'ю наздогнала страшна звістка про те, що він так і не прокинувся у своїй каюті.

      Уся знімальна група була на похоронах Шукшина. Спочатку його хотіли поховати на звичайному цвинтарі. І лише після того, як Сергій Бондарчук поїхав до Комітету з кінематографії і поклопотався перед  першим секретарем Московського міському партії Гришиним, видатного актора поховали на Новодєвічому.

Сміх — найкращий засіб проти страху

      Дати минають, а інтерес до його книг та фільмів — незгасний. Василь Шукшин закарбувався у нашій пам'яті як відвертий, «колючий» і «безшабашний» друг, співучасник і вчитель нашого кепкування з недоладності й відвертого паскудства, якими почасти сповнена навколишня дійсність. І все ж головний здобуток цього Майстра — довіра до нього, як до найближчої людини, гідної стати свідком наших найсокровенніших переживань. Ця цінність, недосяжна для багатьох «метрів» творчої думки, залишається вічною «шпилькою» на адресу зарозумілих пуританців від етики, жерців гламурного естетського снобізму. Адже нам хочеться бути схожими зовсім не на лакованих суперменів, захмарно недосяжних героїв та інтелектуалів, занепокоєних вселенськими проблемами, а радше на героїв Шукшина, кожен з яких — «один з нас». Сповнені суму, такі, що заслуговують на співчуття, або ж недоладні, «безбашенні» та зухвалі, здатні «відчубучити» казна-яку нісенітницю, вони завжди залишаються собою, природними й відвертими. І найбільшим гріхом, який ми не годні їм вибачити, стає їхня зрада самих себе.

      Героям Шукшина судилася така  доля — носіїв одвічного архетипічного начала «російського духу» — пріоритету душевної повноти перед повнотою гаманця, нестримної свободи духу, що передує розважливості у ставленні до власного життя. Найперший життєвий принцип, яким вони керуються, — краса й природність вчинку понад його осмисленість, корисність і безпечність. Його літературні та кіношні «чудики», вчинкiв яких не розуміють помірковані, «правильні» герої, — істинні герої прадавнього народного епосу, перенесені на сучасний грунт, міфологічні титани-дисиденти, що повстали проти богів-олімпійців, напівбоги, обрані на великі героїчні діяння, які, однак, втрапили до негероїчних часів.

      У міфології практично всіх народів світу зустрічається нероздільний дует персонажів — «культурного героя» і «трікстера». Перший виступає як родоначальник племені, «дарує» людям звичаї та порядки, суспільний устрій і закони, моральні норми й ремесла — тобто Систему, яка становить кістяк світоустрою в межах досяжної ойкумени, дозволяє людям жити осмислено й спокійно, з упевненістю в майбутньому. Головне, чого Система вимагає від них, — перетворення на добре підігнані, слухняні гвинтики. Таким міфологічним культурним героєм був, наприклад, Прометей. Такими ж «офольклореними» культурними героями стали реальні історичні персони — Петро І, Ленін, Сталін, багато інших «великих» і «усього лише видатних» осіб. Адже історична міфологія твориться за тими ж законами, що й фольклорна. Недарма народна анекдотична спадщина («міф для повсякденного користування») відіграє для багатьох наших співгромадян роль «посібника» з історії, хрестоматії життєвої мудрості. У часи того ж таки Петра І чи Катерини ІІ «анекдотом» звалася байка (сміховинна чи сороміцька) з придворного чи повсякденного життя реальних можновладців.

      Другий персонаж, трікстер («трюкач», «витівник», «дивак», навіть «пройдисвіт»), навпаки, завжди порушує встановлені порядки, свавільно або ж невдало уподібнюючись своєму партнеру-законодавцю, перетворюючи героїчне начало його діянь на комічне, розвінчуючи й приземлюючи пафос до рівня пародії, перетвоюючи героїзм на жалюгідну й смішну витівку, подвиг — на фарс. На відміну від звитяги культурного героя, його амплуа — гротеск. Зате він завжди — вільна птаха. Його «меседж» нащадкам, сутнісне призначення існування — нагадувати нам, що за культуру завжди треба розплачуватися свободою. Трікстер, за Юнгом, — один з провідних архетипів нашої підсвідомості, який значною мірою формує наші вчинки. Цей «персонаж» у нас — уособлення нашого пориву до втраченої досоціальної природності й «розкріпаченості». Через фольклор трікстер втілився у світовій  літературі. Ходжа Насреддін, Уленшпігель, Пер Гюнт, Гамлет, Дон Кіхот, князь Мишкін, Лівша, багато інших знайомих нам героїв, які «випадають» з очікувань оточення і тим самим стають осердям дії, сюжетним і сутнісним центром — усі вони трікстери за суттю.

      Кінематограф, починаючи з Чапліна й усіх коміків ранньої доби «великого німого» — Макса Ліндера, братів Маркс, і до сучасних — Вуді Аллена, Луї де Фюнеса, П'єра Рішара, — повниться трікстерами не менше від літературних повчань. Радянське кіно — не виняток. Такими трікстерами стали юродиві, сповідники трагічної «філософії небуття», месіанської приреченості в «Андрії Рубльові» та «Сталкері» у Тарковського, трікстери-воїтелі, «лицарі сумного образу» у Бикова («У бiй iдуть лише «старики», «Ати-бати, йшли солдати...»), носії ідеї національного самоототожнення в українських стрічках «Тіні забутих предків» Параджанова, «Пропала грамота» Івченка, «Вавилон ХХ» Миколайчука.

      Саме такими героями, майже «соціальними ізгоями» стали герої стрічок Шукшина «Живе такий хлопець», «Дивнi люди», «Пiчки-лавочки», «Калина червона». Вони піднесли сільський стиль життя як «землю обітовану», єдино варту уваги в розвитку духовної чистоти, і відкинули міську культуру як місце перебування «правильного» культурного героя, носія ще сталінських ідеалів, начал регулярного державництва ще петровської закваски, «трунаря» істинної свободи і природності.

      Пригадуєте здивовану репліку однієї з голів Змія Горинича в казковій повісті Василя Шукшина «До третiх пiвнiв»: «Здається, він нам хамить...»? Іванко-Дурник, герой повісті, вирушив шукати справочку від Мудреця про те, що він зовсім не такий уже й дурний. Встругнути таке, а до того ж іще так безкарно «нахамити» усьому, що стає на заваді вільному шляху, може лише істинно вільна людина, чия наївність стала похідною від нестриноженої свободи думки й вчинку.

      У середовищі «витонченої естетики заради естетики» популярною стала думка, що Шукшин у своїх творах ідеалізує сільських жителів, що він «створив чергову нехитру казочку на тему російського характеру». Так, на зйомках фільму «Пічки-лавочки» реквізит був не бутафорський, а справжній, принесений з хат місцевих жителів селища Шульгін Лог. Фотографії, які висять на стінах у квартирі Івана Расторгуєва, — не «акторські», а справжні, зняті з реальних стін алтайських сільських хат. Достовірність і правдивість відчувається в кожному кадрі Шукшина, у кожному його слові. Така правдива «казка» не лише повертає до коріння, а й збуджує глибинний потяг до збереження якщо не цієї краси, то хоча б своєї цілісної душі, її носія і хранителя.

Невмируще майбутнє

      Нездар завжди дратує, коли поряд з ними — самородок. Тому й на Шукшина спочатку вішали ярлик, що він занадто простецький, дрімучий, мало не з печери вибрався. Насправді ж він починав як учитель, був директором школи. Після смерті у друзі до нього стали записуватися люди, яким він за життя і руки б не подав, які все життя пнулись «підштукатурити» власний комплекс неповноцінності за рахунок приниження інших. Відомо ж — у «сірості», щоб виглядати «яскравіше», є надійний засіб — обквацяти все оточення в чорне.

      Сьогодні навряд чи кого здивує, що Шукшин, «син ворога народу», батько якого, Макар Леонтійович, репресований у 1933 році, був членом КПРС. Адже непоказна правда його екранних і літературних героїв вища за всілякі партійні чи дисидентські гасла й «святці», у яких раз і назавжди закарбований шлях до світлого майбуття.

      Фінальна сцена картини «Пічки-лавочки» — Іван, герой Шукшина, сидить на горі Пікет (яка знаходиться неподалік від його рідних Сростків) і прощається з майбутніми глядачами. Колись молодий Василь полюбляв просиджувати тут цілі години, зустрічаючи схід сонця. Він говорив матері, що на горі йому добре думається й пишеться. Цей потяг приводив його сюди кожного разу, коли він приїжджав до рідного села. Останній раз — за два роки до смерті. Гора його дитинства стала героїнею його чудового фільму. А його герой став невід'ємною частиною цього світу, і справді — дивного до невимовності. Тепер тут можна зустріти бронзового Василя Шукшина, який сидить у задумі і виглядає своє майбутнє, яскраве й невмируще, як східне сонце.