До дому, до хати, до рідної альма-мати...

26.01.2016
До дому, до хати, до рідної альма-мати...

Професор ДонНУ Олена Стяжкіна: «Ми плануємо організувати волонтерський рух, що має змінити ситуацію в освіті на окупованих поки що територіях».

Якимось дивним чином диспут, що нещодавно проводився у стінах вінницького ДонНУ — «Деокупація. Повернення. Освіта», де педагоги, активісти, представники влади думали-гадали, що робити з освітою у випадку деокупації окремих районів Донецької та Луганської областей, як відновити вищі навчальні заклади на цій території та скільки для цього потрібно кадрових і фінансових ресурсів, збігся з напруженим очікуванням суспільством результатів рулетки: чи Президент і притиснутий ним парламент продадуть майбутнє України за три срібляки Путіну, Європі та США, чи влада вирішить повернути свої зусилля від закулісних інтриг до втілення іншого сценарію, як вважають патріоти — реального порятунку країни. Тож чи не зарано й у Вінниці, й у інших містах переселенці-виші вирішили пакувати валізи?

Громадянська активність зробить усе

Адже в цьому питанні парламентська пауза зависла. І це цілком зрозуміло: для закріплення змін Основного закону потрібна підтримка конституційної більшості, а її сьогодні немає. Водночас у суспільну думку почали підкидати апробовані меседжі, що, мовляв, хирлявий мир краще праведної війни, що не потрібно боятися «особливого статусу»; що «невинна» пропозиція в «якихось» перехідних положеннях Конституції варта того, аби добитися хоча б часткового контролю над «відтяпаними» Кремлем територіями.

Як відомо, усе, що наразі відбувається в окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), можна назвати, швидше, десуверенізацією: туди масово завозяться російські рублі, російські підручники, російські фахівці — військові й цивільні. Прививаються російські стандарти й методики, зокрема в освіті й соціальному забезпеченні. Хто сказав, що цей процес буде згортатися після узаконення «особливостей» і проведення виборів? Хтось вірить, що після виборів там будуть висіти синьо-жовті прапори? Функціонувати українські адміністрації, суди, органи правопорядку? Хтось нас переконував, що там працюватимуть українські закони? Є бодай одна формальна чи неформальна причина, через яку це мають робити амністовані захарченки, плотницькі, пушліни й гіві? І чи не до них зараз на Донбас повертаються родини, котрі на початку бойових дій утекли в Крим?

Звісно, контроль над територіями неможливий без контролю над державним кордоном. Навіть Президент заявив про це на прес-конференції 14 січня цього року. Але мінські домовленості передбачають, що процес відновлення контролю над кордоном тільки почнеться після виборів у так званій ОРДЛО.

Водночас розмова у ДонНУ стала схожою на торпедування. Нагадаємо, Донецький національний університет евакуювався до Вінниці у жовтні 2014 року. Він став одним із 16 вишів, що переїхали на підконтрольні Україні території.

«Ми плануємо організувати волонтерський рух, що в перспективі повинен змінити ситуацію в галузі освіти на окупованих поки що територіях, — зазначила професор Донецького національного університету, письменниця Олена Стяжкіна. — Головною умовою є звільнення цих територій, тобто деокупація, яка неодмінно колись станеться. Яким чином, нам це поки невідомо».

Чимало людей, за словами професора Стяжкіної, які не пішли воювати з різних причин, бажають долучитися до гуманітарного фронту. А ним може стати земля, яку звільнять з окупації. Організатори заходу запропонували всім присутнім виробити механізм роботи на фоні умовно звільнених територій.

«Якщо ми повертаємося на колишні окуповані території, то там відновлюється українська законодавча база, — впевнений студент історичного факультету ДонНУ Богдан. — А за нею існує лише один ДонНУ, той, що у Вінниці. Тому я вважаю, що нас взагалі не повинна хвилювати доля тих, хто там залишився. Єдине, що нас там тримає, — це приміщення, в яких розміщувався колись наш університет».

Можливо, такої активності ініціаторам повернення на схід додала інформація про те, що на згаданій прес-коференції Президент України повідомив про створення спеціального державного органу, що опікуватиметься станом окупованих територій.

Місцева влада, що чітко віддзеркалює у Вінницькій області прагнення тих, хто все ще «тасує колоду» в Україні, таке рвучке розгойдування хвиль зустріла, м’яко кажучи, з прохолодою. Хоча в словах її представників також є резон.

«На жаль, тих Донецька та Луганська, де ви жили, більше немає, — наголосив заступник вінницького міського голови Андрій Рева, — якщо ви колись туди повернетеся, то там буде інша реальність. І про те, яким буде Донецьк і Луганськ після звільнення, можна буде говорити лише після звільнення. А щодо згаданого вами опікунського органу станом окупованих територій, то його Президент Порошенко створив ще навесні 2014 року. І називається він Збройні сили України й Національна гвардія. Наразі я би радив вам думати, як далі інтегруватись на території Вінницької області».

Невгамовні освітяни наполягали на своєму і про ймовірне повернення говорили як ледь не про факт, що от-от має відбутись. Причому якщо не інституційно, то за допомогою активістів.

«Громадянська активність у нашому випадку продемонструвала свою ефективність, — наголосила Олена Стяжкіна. — Більшість вишів-переселенців поїхала з окупованих територій саме внаслідок громадянської активності. Люди сказали: ми готові взяти на себе відповідальність».

До дискусії переселенці запросили не тільки донбасівців, а й усіх, хто хоче долучитися до «культурного повернення» українських територій.

До речі, питання про відновлення культурного простору на сході України в ДонНУ підіймалося і раніше. У жовтні минулого року під час фестивалю «Стусове коло» в Донецькому національному університеті обговорювали шляхи «повернення» Стуса на Донбас.

Хто має очі, все бачить

Можна було б подумати, що переселенці знають щось більше, ніж розуміємо ми. Й аналогії з рефлексуючими білогвардійцями в Парижі в період громадянської війни 20-х років — от повернемось і все буде, як раніше — недоречні; єдина подібність — домовитись, хто буде «імператором». Як сходиться в думці чимало аналітиків, сюрпризів тут не буде. Про все вже домовлено. От тільки коли гарант придумає, як це «продати» суспільству. Адже він розуміє, що цей крок додатково навантажить бюджет, полегшить життя Росії й дозволить «умити руки» Заходу, остаточно перетворивши конфлікт на Донбасі на внутрішню українську проблему, а не на війну між Україною й Росією, не офіційну, але для всіх, хто має очі й мізки очевидну. Відтак ще більше вплине на рейтинг Президента і зменшить простір для маневру.

І ще... Хтось уявляє собі, якого розміру фінансова «чорна діра» утвориться після підтвердження ОБСЄ факту легітимності виборів на Донбасі? Там безслідно зможуть розчинитися кілька українських річних бюджетів. І на відновлення освіти на Донбасі також. Ну хіба що гранти підуть адресно донбасівським активістам. А тим часом Росія, зализуючи економічні рани після відміни західних санкцій, буде знову міцніти для чергового ще вишуканішого удару по незалежності України. От тільки чи не потраплять тоді під роздачу й країни, розташовані за нашими західними кордонами. Адже у світі ще не народився той Фрейд, котрий зміг би подолати жагу хижака, подібного кремлівському — помсту й установлення власних порядків, відновлення власної історії, нехай і придуманої від царя Гороха.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>