Як нам націоналізувати Верховну Раду

16.12.2015
Як нам націоналізувати Верховну Раду

Українці дедалі частіше змушені відстоювати свою гідність акціями на вулицях і площах.

Стагнація України триває. Причиною цього є відсутність національної держави. Тому що одних інтернаціоналістів, комуністів, змінили не менші інтернаціоналісти — представники надвеликого бізнесу. Адже ще Маркс свого часу завважив, що капітал за своєю природою є інтернаціональним, а великий капітал — інтернаціональний подвійно.
Тому першим питанням порядку денного українського політикуму й суспільства має бути націоналізація влади, поки що приватизованої олігархами і, як перший крок, — націоналізація Верховної Ради, цього бастіону й інструменту олігархату.
Чи можливо це?

Нові політичні гравці як джерело надії

Чи не найголовнішим результатом останніх місцевих виборів є те, що у владу прорвалися десятки неолігархічних партій. Саме прорвалися — незважаючи на політично монополізаційну спрямованість виборчого закону, попри брак фінансових і медійних ресурсів.

Головними причинами цього прориву стали абсолютна недовіра електорату до всіх «старих» політичних гравців і бажання виборців віддати важелі правління комусь новому і незаплямованому.

Але прохід до місцевих органів влади для невідомих дотепер партій — не перемога, а можливість довести свою або справжність, або фейковість. Немає кращого критерію оцінки, ніж практична діяльність, і саме вона на місцевому рівні, де все і всі на виду, дуже швидко — протягом кількох місяців — продемонструє, хто є хто, яка політсила буде розвиватися і міцніти, а яка, навпаки, зійде з політичної арени.

Відповідно, головними завданнями кожного з цих нових гравців при підготовці до парламентських виборів, які майже напевне відбудуться наступного року, мають бути наступні: розбудова партії і об’єднання дій iз собі подібними.

Розбудова — це не тільки організація нових осередків, збільшення їх чисельності, а й підвищення популярності партії. Тому вже зараз, iз перших днів «першовходження» у владу має бути забезпечений винятково жорсткий контроль за своїми представниками на місцевих владних «олімпах», унеможливлення їх підключення до дерибанних схем, забезпечення прозорості дій як депутатів-партійців, так і рад у цілому.

Бо не повинно бути жодного сумніву, що діяльність представників нових політсил iз самого початку відслідковуватиметься не тільки суспільством, а й опонентами, і ефект від цієї діяльності можна порівняти з електричною мережею. Успіхи, як при паралельному з’єднанні лампочок, посилюватимуть освітлення, одна ж єдина поточна невдача у майбутній передвиборчій боротьбі буде розкручена опонентами з їхнім монопольним медіа-ресурсом «як належить», і, як у послідовному з’єднанні, вимкне всю мережу.

Водночас ризикну стверджувати, що навіть у найуспішнiшої нової партії, яка не матиме проблем iз жодним зі своїх місцевих обранців, яка створить осередки в усіх містах і районах України, шансів самотужки пройти до парламенту на найближчих виборах практично не буде.

Головні причини — обмаль часу, прохідний бар’єр, десятки тупцювальників на одному електоральному полі і небажання виборця «ставити» на потенційного невдаху.

Тому вчергове і неминучо, як і перед усіма попередніми виборами, постає питання про об’єднання.

Об’єднання ресурсів як альтернатива об’єднанню партій

Перед тим як говорити про об’єднання, спробуймо відповісти на запитання: що можна буде назвати перемогою на наступних виборах? Як на мене, то, з огляду на критичність ситуації, — це результат, за якого у парламенті або взагалі не буде представників олігархічних партій, або принаймні вони будуть у мізерній меншості.

Скептики скажуть, що це утопія, підкріпивши свій висновок наступними аргументами:

1. «Всі спроби у минулому об’єднати партії чи кандидатів були невдалими».

2. «Виборчий закон прописаний так, що практично не дає шансів на перемогу у парламентських виборах непарламентським партіям».

3. «Виборчі блоки заборонені чинним законом».

Аргументи начебто «залізобетонні», але все ж спробуємо їх спростувати.

Справді, численні попередні намагання об’єднати політичні сили були просто процесами без жодного позитивного результату. Бо учасники кожного з таких процесів ставили за мету об’єднання структур. Кожна ж структура та її лідер були і залишаються переконаними, що саме вони є єдино можливим центром кристалізації.

У результаті кожен хоче об’єднувати, але жоден не готовий об’єднуватися. А якщо й готовий — то винятково за умови бути центром такого об’єднання.

Результати місцевих виборів дають унікальний шанс для реалізації принципово іншого і цілком реального об’єднання.

Дійсно, олігархи завжди розуміли, що навіть ситуативна консолідація опонентів може покласти край їхній монополії на владу. Тому були не тільки законодавчо закріплені заборона на створення виборчих блоків та непрозорі механізми висування кандидатів і формування виборчих комісій, а й зроблено все для збільшення кількості несистемних партійних структур та підвищення прохідного бар’єру, що суто арифметично має унеможливити їх прохід до Верховної Ради.

Але це «унеможливлення» можна і треба нівелювати, якщо замість гіпотетичної і нездійсненної мрії — об’єднання партій — поставити прагматичну і реальну короткострокову «одноразову» мету: об’єднати зусилля, створити антиолігархічну коаліцію, справедливо розподілити між партіями виборчі округи, виставити в кожному з них єдиного узгодженого кандидата і всім місцевим осередкам працювати на його перемогу.

З цього переліку, як показує мій власний багаторічний досвід, найважчим є справедливий і оптимальний розподіл між партіями квот на кандидатів і округів. Утім саме зараз, після виборів до місцевих органів влади згаданий розподіл не виглядає непереборною перепоною, якщо базовими критеріями щодо визначення квот узяти кількість переможців від партії на останніх місцевих виборах, а щодо округів — дані авторитетного соціологічного опитування. Можуть бути й інші базовані на об’єктивних критеріях підходи — наприклад, праймеріз. Хоча завважу: організація останніх, їх проведення, забезпечення об’єктивних результатів і — головне! — сприйняття електоратом як вартими довіри вимагатиме достатньо значних ресурсів і зусиль.

Перемога на внутрішньому фронті як запорука перемоги на зовнішньому

Образно кажучи, наступна виборча кампанія має стати за суттю антиолігархічною мирною революцією, а за формою — всепартійною виборчою толокою. Для гарантованого успіху в цій толоці політичні неолігархічні партії, крім розбудови своїх осередків у регіонах та створення антиолігархічної коаліції, мають реалізувати третє завдання: допомогти виборцям і всім учасникам виборчого процесу залишити олігархів наодинці з собою, створити навкруг них суспільний вакуум.

Для цього партіям-учасникам антиолігархічної коаліції треба буде донести до своїх прихильників, допомогти виборцям зрозуміти прості, але базові і необхідні для перемоги меседжі.

Іде війна, в ній — два фронти, і, як ми всі переконалися, внутрішній фронт набагато важливіший за зовнішній, бо є визначальним у цій війні. Корупція, вибіркове правосуддя, відірваність органів влади від народу і його потреб є лише проявами, метастазами ракової пухлини на тілі України під назвою «олігархократія», без усунення якої говорити про боротьбу хоч з її проявами, хоч iз московським агресором — просто струс повітря і гаяння часу.

Тому на війні — як на війні, крім лінії фронту, має бути чітка визначеність та ідентифікація за принципом «свій — чужий», «ми — вони».

Хто є «чужим»? Кілька олігархічних кланів, керівники або представники яких, почергово змінюючи один одного, керують країною винятково задля власного збагачення, для кого Україна — просто територія.

Хто «свій»? Будь-хто з «нечужих». Для кого Україна — Батьківщина, без якої вони не уявляють свого майбутнього. І тут, на першому етапі до усунення олігархії від влади, будь-які ідеологічні розбіжності між партіями є не те що не визначальними, а просто несуттєвими. Важливе лише одне — спільна координація дій задля досягнення єдиної для всіх короткострокової мети: відсторонення крупного бізнесу від влади, демонополізація політики, створення системи з рівними для всіх партій можливостями.

І лише після реалізації цього завдання, що означатиме націоналізацію Верховної Ради, перший етап може вважатися завершеним, коаліція припинить існування і кожна партія, потиснувши на прощання руки колишнім партнерам, нарешті отримає реальну можливість боротися за перемогу в тендері з побудови країни саме своєї мрії.

Тільки тоді і ні днем раніше.

І наостанок — про реальні можливості

Усталена в суспільстві думка, що олігархи мають безмежні можливості, — ілюзія, омана, міф.

В олігархів лише два ресурси: гроші і влада. Причому друге — це наслідок першого. Всі інші ресурси — по факту не їхні. Політтехнологи, журналісти, соціологи, агітатори, члени виборчих комісій, які працюють на олігархічні партії, виборці, які за них голосують, — це звичайні люди, які просто заробляють під час чергових виборів. Люди, яких олігархи просто використовують. І цьому треба і можна покласти край. Бо всі ці люди — не їхнього кола і за рівнем доходів, і за стилем життя, і за ставленням до України.

Людство і його видатні особистості — Махатма Ганді, Нельсон Мандела, Мартін Лютер Кінг — виробили ефективну технологію беззбройного завоювання свободи. Її назва — ненасильницький спротив, основа якого — неспівпраця з поневолювачами.

Тому самоусунення від будь-якої співпраці з олігархами на політичній ниві, оголошення власного бойкоту їхнім пропозиціям є необхідною умовою перемоги над ними. Жодного замовного рядка в газеті, жодного телесюжету, жодного перекладеного в іншу пачку бюлетеня для них, жодного долара чи «продуктового набору» від них — це має стати на наступних виборах усвідомленим і беззастережним переконанням кожного українця. Не менш жорсткими мають бути бойкот і обструкція з боку професійних середовищ і організацій громадянського суспільства тих представників, хто все ж таки вирішить співдіяти з олігархами.

Питання фінансування кампанії — не проблема. Тому що сам факт створення антиолігархічної коаліції згенерує достатню мотиваційну базу для наповнення виборчого бюджету самими виборцями й симпатиками. Треба буде просто ефективно побудувати і запустити механізм краудфандингу і донести до електорату, що не буває прибутку без вкладень; якщо ти хочеш, щоб депутат був не на словах, а на ділі твоїм слугою — за його наймання мусиш заплатити грошима або іншими своїми ресурсами: часом, інтелектом, можливостями.

Наступні вибори учасники антиолігархічної коаліції мають зробити битвою за звільнення України від олігархократії, за відділення політики від великого бізнесу. Через публічні виступи, особисте спілкування, інтернет, інші немонополізовані засоби комунікації вони мають переконати виборця, що він — ключовий учасник битви. Виборча дільниця — його окоп. Бюлетень за єдиного кандидата від неолігархічних партій в його окрузі — його патрон, влучний постріл у систему, побудовану проти нього і яка знищує його майбутнє і майбутнє його дітей і держави.

Таке спрямування кампанії, така спільна позиція неолігархічних політичних сил здатні уможливити ефективне підключення до спільної «толоки» всеукраїнських та місцевих громадських об’єднань та ініціатив, бізнес-асоціацій і просто громадян, спрямувати хрестоматійний український індивідуалізм у конструктивне об’єднавче русло, а саму кампанію перетворити на кінцевий етап Революції гідності, який завершиться ліквідацією олігархічної системи, становленням справді демократичної, європейської та заможної України.

Центр стратегічних досліджень як недержавна, позапартійна і незалежна від жодних зовнішніх впливів організація, готовий до неупередженої і об’єктивної допомоги партіям та іншим суб’єктам громадянського суспільства в реалізації цього алгоритму.

Павло ЖОВНІРЕНКО,
голова правління Центру стратегічних досліджень