«П’ятірне гроно»:

11.11.2015
«П’ятірне гроно»:

Видавництво «Смолоскип» продовжує серію антологій української літератури ХХ століття. Щойно світ побачила книжка, покликана дати широкому читачеві узагальнене уявлення про таке важливе явище нашої культури доби Розстріляного відродження, як коло письменників і літературознавців, відоме під іменем «неокласиків». Відповідно, й сама антологія має назву «Київські неокласики».

Упорядкувала цю антологію дослідниця літератури Наталія Котенко. Її завданням було показати неокласиків у якнайширшому контексті, не вузьким, але ширшим колом. Адже традиційно до цієї групи зараховують головно кількох поетів двадцятих-тридцятих років. Це, звичайно, визнаний лідер і «метр» неокласиків Микола Зеров; творчо найплідніший і, можливо, найпотужніший з усіх Максим Рильський; Павло Филипович; Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара. Їх іще називають «п’ятірним гроном» — означення із сонета Драй-Хмари «Лебеді», в якому вельми прозоро вгадувалися п’ятеро друзів-поетів, котрі опинились у трагічних умовах радянських часів. Вони зійшлися на ґрунті доброї освіти, яка органічно поєднується з академічною наукою; усвідомленої літературної праці, спрямованої на підтримання й промоцію культурної тяглості та розвиток перекладу; на ґрунті уваги до літературної форми — стрункої, пружної, багато в чому класичної, — зрештою, на активному використанні міфів, образів, формул із античної культури («готового слова»!). Багато в чому відмінні, тут ці літератори знаходили спільні текстові знаменники та спільні теми для розмов і жартів — а саме живе спілкування, не теоретичні праці чи маніфести, тримали разом коло «неокласиків».

Та п’ять поетів, зрозуміло, жили не у вакуумі. І ось в антології Наталія Котенко пропонує познайомитися з творами інших письменників і філологів, котрі, по-перше, приятелювали з «п’ятірним гроном», по-друге, сповідували схожі культурницькі ідеї, по-третє мали з ними різного роду взаємовпливи. А отже — й становили одне середовище. Це передусім письменник і вчений Віктор Петров (його ще інколи характерно називають «шостим у гроні»): постать надзвичайно колоритна і загадкова; інтелектуал, самобутній автор, людина, пов’язана з радянськими спецслужбами (але яка при цьому видавала в короткий еміграційний період абсолютно антирадянські книжки); коханець, а пізніше чоловік дружини Зерова; автор, що в часи розквіту сталінської цензури змусив себе назавжди замовкнути. Та ще кілька важливих українських «працівників культури» тих часів: письменник і критик Михайло Могилянський (батько письменників Ладі Могилянської та Дмитра Тася), літературознавець і критик Борис Якубський, дослідник творчості Коцюбинського Ананій Лебідь, шевченкознавець Михайло Новицький, перекладач і дослідник літератури Стефан Савченко, мовознавець і літературознавець Михайло Калинович, політик, журналіст, мовознавець і літературознавець Андрій Ніковський.

Усі ці люди та вже згадані раніше їхні принципи, погляди були просто катастрофічно несумісні з новонародженою тоді радянською дійсністю. Несумісні естетично, політично та побутово. Прихильники науки, глибоко інтегровані в старе українське «громадянське суспільство» (кажучи сьогоднішніми термінами), оспівувачі й дослідники культури минулих, «не прогресивних» часів, інтелігентні, переважно з дворянських (хай і дрібних) або священицьких родів. Зрештою, діячі, що хоч і декларували цілковиту аполітичність і лояльність режиму, раніше таки «засвітилися» за УНР і в деяких відверто «контрреволюційних» проектах. Радянська влада це помічала й усвідомлювала. Як наслідок — і антологія, її біографічні нотки та передмова не залишають у цьому багато сумнівів — саме неокласики стали головними літературними ворогами більшовиків, коли прийшов час репресій. Про це свідчить бодай те, що майже ніхто з авторів, скажімо, цієї антології не зміг у тій чи іншій формі оминути репресій. Відсоток репресованих — розстріляних, замучених у в’язниці, таборі чи засланні або просто тих, що мусили провести певний час у лабетах сталінських катів, — у неокласиків, схоже, був навіть більший, ніж у іншої «ворожої» організації ВАПЛІТЕ, з якою боролися гучніше. Та все ж пам’ять про неокласиків і їхня творчість збереглися.

Автори представлені в антології віршами, перекладами, прозовими текстами чи дослідницькими статтями. Вони доволі розмаїті й дозволяють кожному скласти своє уявлення. Є тут, як уже згадувалося, біографічні матеріали. А якщо тема і спадщина неокласиків зацікавить глибше, то до ваших послуг чимала бібліографія. Вибрати тут є з чого — недаремно ж київських неокласиків практично всі дослідники, незалежно від особистих симпатій, антипатій і смаків, вважають одним із ключових середовищ української літератури ХХ століття.