Микола Голомша: «Корупція — остання цитадель циніків»

10.11.2015
Микола Голомша: «Корупція — остання цитадель циніків»

Микола Голомша.

Попри те, що у нас достатньо чітко прописане визначення корупції на законодавчому рівні, залишається питання щодо внутрішньодержавної характеристики цього поняття — це явище, процес, парадигма, стан суспільства чи стан душі та образ життя українця? Як iз цим боротися, якщо державна машина не тільки пробуксовує, а й зовсім не бажає рухатися у визначеному напрямі? Чи зможемо ми взагалі колись подолати опір корупційного спрута? Своїми думками щодо проблем боротьби з корупцією в розмові з «УМ» ділиться екс-перший заступник Генерального прокурора України, лідер партії «Патріот» Микола Голомша.

Потрібна політична воля

— Миколо Ярославовичу, боротьба з корупцією в Україні вже не один рік нагадує ситуацію, коли є багато слів, але мало діла. Чому?

— Закон України «Про запобігання корупції» дає чітке визначення поняття «корупція». Суть його досить проста — це завжди протиправне використання службових повноважень. Для боротьби з цим ганебним явищем у правоохоронних органів є всі необхідні законодавчі можливості й інструменти, але не вистачає політичної волі. Боротьба з корупцією безперспективна за нинішніх умов через те, що сама система влади побудована так, що людина прагне зайняти певну посаду саме через корупційні перспективи, а не заради виконання прямих обов’язків. При цьому вищим пілотажем корупційних діянь є намагання посадовців максимально дистанціюватися від власних темних оборудок — вони особисто не ведуть розмови, не підписують документи, не беруть валізи з «відкатами»...

На щастя, в Україні досить сильне негативне сприйняття корупції (як явища) і корупціонерів (як таких). Я би навіть сказав, що в нас існує сильна публічна антикорупційна мода. Однак виживання на побутовому рівні змушує безправного українця для вирішення своїх проблем у правовому полі шукати зв’язки — кума, брата, свата, доброго знайомого або, зрештою, посередника. При цьому пересічний українець не любить звертатися до державних установ, яким інтуїтивно не довіряє.

За умов, коли законодавство не зведено в кодекси, чиновники, судді, прокурори та інші досить легко маніпулюють законодавчими положеннями та власними службовими обов’язками. А відтак маніпулюють громадянами України. Тому я переконаний, що одними лише правовими інструментами із явищем тотальної корупції в Україні не впоратися. За відсутності політичної волі будь-яка розпіарена боротьба з цим ганебним явищем приречена на провал.

Але надія є. Завдяки Майдану і подвигу Героїв Небесної сотні в українському суспільстві відбулися тектонічні зміни. Українці завжди були самодостатніми і зараз поступово формують самодостатні громади. В цьому вбачаю цивілізаційний перехід до ери щасливих і успішних громадян і громад — скрізь по Україні, а не лише в урбаністичних центрах.

Корупція загрожує усій планеті

— Яке формулювання корупції є найточнішим? Чи є у вас власне визначення корупції?

— Річне в кращому чи гіршому визначенні. Їх може бути більш ніж достатньо, а справа не рухатиметься. Але всім нам — владі, громадським активістам, пересічним українцям — потрібно усвідомити, що корупція є настільки живучою, вона так пристосовується до нових умов, що лише проста констатація цього явища завжди гратиме проти держави і суспільства. Масштаб корупції в Україні всеосяжний. Водночас цивілізований світ зараз стикається з поки що неусвідомленим фактом тотальної світової корупції, яка огортає своїм павутинням не лише окремих високопосадовців, а цілі управлінські кластери. Ми є свідками розслідування корупційного скандалу у FIFA, FIDE. Періодично та чи інша країна здригається від корупційних скандалів. Утім навіть ООН офіційно не порушує проблему загрози тотальної корупції на планеті. Може, тому що і там є корупціонери, про що свідчать перші процеси сьогодення?

Чи є вихід iз цієї ситуації? Вважаю, що демократія може дати відповідь на ці виклики у планетарному масштабі. Наприклад, через Майдан, як це сталося в Україні. Для нас Майдан означає кінець епохи тотальної, і не тільки української, корупції як парадигми співіснування корупційної влади і безправного суспільства. Для тих, хто критикуватиме мене за цю тезу (мовляв, нічого не змінилося), хочу сказати: зрілість суспільства (і це перевага, а не недолік) не проявляється в одночассі. Ті глибини національної загальногромадянської свідомості, які відкрив Майдан, обов’язково спрацюють у вже недалекому майбутньому. І країна стане іншою під впливом саме цих ціннісних змін. На жаль, поки що всі гілки влади, включаючи і монополізовані ЗМІ, лише імітують свою функціональну діяльність, відстаючи від суспільних динамік як в Україні, так і у світі.

За гарними гаслами — лобізм олігархів

— Які види корупції ви зустрічали у своїй практиці і які нові види цього явища бачите в сучасній Україні?

— Без перебільшення можу сказати, що за свою прокурорську діяльність стикався практично з усіма — а їх більше десяти за законом — видами корупції. Всі вони мають точне визначення та відповідну характеристику і немає сенсу їх перелічувати. Однак зараз, на мою думку, корупція як явище потребує переосмислення. Ми маємо від простого розуміння номенклатурно-посадової корупції (зловживання владою або посадовим становищем, розкрадання майна з використанням посадового становища, неправомірна вигода або хабарництво тощо) дійти до усвідомлення корупції у сучасних вимірах, таких як: інституційна, управлінська, стилістична, функціональна, брендова, капілярна, партійна... Цей перелік можна продовжувати, але суть в іншому: корупція не є чимось незмінним, вона живе і розвивається одночасно з розвитком держави і самої епохи, набуває нових ознак і вимірів і потребує адекватної, скоординованої реакції з боку суспільства.

Щодо предметних проявів корупції, то назву кілька з них. Наприклад, приниження владою (першими особами) ролі і значення українського суспільства перед іноземними аудиторіями, коли невідомі сентенції щодо ключових національних позицій від влади стають спочатку відомими міжнародним громадам через світові ЗМІ, а лише потім — самим українцям. Маю на увазі історію з погодженням у Венеціанській комісії змін до Конституції, які не отримали схвалення громадськості чи хоча б експертного середовища в Україні. Інший приклад: коли парламент політично шантажує суспільство, мовляв, міжнародне співтовариство вимагає окремих законодавчих змін задля вступу до ЄС. Насправді ж під цими гаслами певна олігархічна група просуває вигідні для себе зміни.

Серед іншого влада часто підмінює процедури функціональної відповідальності між інститутами конституційними і неконституційними. Це коли чиновники канцелярії, якою власне є адміністрація Президента, керують РНБО, коли радники АПУ напряму переймають низку функцій Міноборони і Генерального штабу і керують військовими. Я вже не кажу про кадрові ротації на базі методик бізнес-менеджменту епохи первинного накопичення капіталу, про нехтування кадрами державного рівня і відповідної підготовки.

А ще відбувається тотальна монополізація управлінських функцій, які імітують децентралізацію і ще більше посилюють централізм, у стилістиці мілітаризації держави і суспільства. В цьому ж ряду — використання потужностей ОПК не для боротьби із глобальним гібридним тероризмом, а для посилення експортних позицій в інтересах управлінсько-бізнесових мафіозно-лобістських груп у владі, відновлення старого середовища корупційної імітації стандартів НАТО (за назвами в номенклатурі, а не за якістю матеріалів та технологій їхнього виготовлення) тощо.

Хотів би назвати ще один вид корупції — міждержавний. До нього я відношу невиконання країнами-гарантами Будапештської угоди. Не хотів би розцінювати це як корупційну змову безвідповідальних геополітичних гравців. Швидше, це ситуативна корупційна гра одного з учасників угоди зі всім світом, якій сприяла міжнародна безвідповідальність, породжена глобалізацією.

Найвища цінність — гідність особистості

— Ресурсні інтереси та взаємовигідні бізнеси стали основою корупційних взаємин людей різних соціальних ніш — від чиновників високого рангу до відвертих бандитів. Чи зможе суспільство за таких умов протистояти корупції?

— Історія сучасної України, на мій погляд, ділиться на періоди «до Майдану» і «після Майдану». І це не часовий вимір, а ідеологічно-ціннісний. Майдан створив нову реальність життя, яку нашому суспільству ще потрібно осмислити і прийняти розумом і душею. І одночасно він відкрив для нас нові можливості, де немає місця корупції. Вона має залишитись у домайданній Україні.

На жаль, люди зі сцени Євромайдану, які прийшли до влади, цього так і не зрозуміли. І зараз найбільше бояться третього, безкомпромісного Майдану. Я особисто проти такого вирішення проблеми. Але твердо переконаний, що суспільство має контролювати владу. Форми і методи цього контролю давно відпрацьовані демократичним світом. Однак українці зуміли сказати своє, нове слово в поступі демократії — ми гідність особистості підняли на вищий щабель людського існування.

— Але ж наші північні сусіди нав’язують Україні ще й агентурні технології нищення державності...

— Так, агентурний вплив присутній на всіх щаблях влади, як це не прикро констатувати, але і його можна побороти щонайменше двома шляхами. Найперше, силами наших правоохоронних органів. Робота кропітка, тим більше що в самих органах залишається ще чимало законсервованих агентів. Другий шлях має торувати суспільство. І це шлях самоорганізації самодостатніх громад, у яких може розкриватися талант кожного члена соціуму, в яких будуть створені всі умови для реалізації творчих потенціалів особистостей та мікроколективів. Тоді нам не страшні ні корупціонери, ні заслані агенти.

Ритуальні танці навколо корупції

— Утiм наразі боротьба з корупцією стала модним загально-політичним трендом, а не практикою судово-правової системи України...

— Дійсно, чиновник минулого — це, певною мірою, хамелеон. Він завжди набуває того ж «кольору», що і начальник над ним. Наразі наше чиновництво перебуває ще у радянських шатах, але вже «гаптованими» новітніми українськими державними інституціями. Ми, безперечно, рухаємось у Європу. А вимоги Європи, серед іншого, передбачають безкомпромісну боротьбу з корупцією. Для цього потрібно довести європейським партнерам, що весь державний апарат рішуче налаштований на боротьбу з корупцією. Але якщо вище керівництво не переймається боротьбою з цим явищем, більше того, саме замішане в темних оборудках, то що говорити про нижчі ієрархічні прошарки чиновництва? Ось так і починаються ритуальні танці довкола проблеми боротьби з корупцією — говорити про це потрібно всім і правильними словами, а реальні кримінальні справи відкладаються на потім.

Тому владні дії щодо цього явища носять звітно-паркетний характер. Влада оперує проблемою корупції як дивним рецидивом, який турбує тільки Захід чи громадян і ніколи саму владу, адже вона завжди у своїх очах безгрішна. Хотів би підкреслити, що високопосадовці не враховують одного важливого факту — боротьба з корупцією є не лише вимогою ЄС. Це, передусім, нагальна вимога українського суспільства. Це потреба, яку обстоює кожен громадянин. І це індикатор того, наскільки влада відповідає за свої слова, сказані зі сцени Майдану. Тому не виключаю, що практику судово-правової системи в боротьбі з корупцією доведеться застосовувати до тих високопосадовців, які зараз найбільше говорять про цю саму боротьбу.

Для подолання корупції потрібно не лише законодавчо забезпечити умови для безкомпромісної боротьби, а й започаткувати реальну автономність усіх гілок влади. Особливу увагу при цьому варто звернути на так звану четверту та п’яту владу — ЗМІ і громадські організації. Нарешті, місцеве самоврядування повинно відійти від обслуговування центральної влади і запрацювати на повну силу на благо громади.

Сакральність влади йде у небуття

— Можливо, доцільним є введення в Україні прецедентного права?

— Як людина, що формувалася в системі правового позиціонування до всіх подій і процесів у країні, я звик до чіткого і логічного виведення в практичне русло законодавчих постулатів. Не буду приховувати, мені часто доводилося стикатись iз логікою звичаєвого права. Більше того, ще за радянських часів у прокуратурі, на жаль, було присутнє телефонне право. Воно, до речі, значною мірою перейшло і в наші часи і набуло досить випуклих корупційних форм. Усе, починаючи від досудового слідства і завершуючи самим процесом суду, має свою ціну. Пересічний громадянин постійно стикається з цим явищем.

У той же час відсутність прецедентного права в Україні — тема дискусійна. Вона пов’язана з історичними аспектами розвитку права на території країни, практиками, що склалися за цей період. Зокрема, зі знищенням протягом кількох віків історичного досвіду виборності посад, який практикувався від Київської Русі і до козацької доби. Чи зможемо ми повернутися на нинішньому витку розвитку до традицій і нововимірності прецедентного права — покаже час.

Мене ж хвилюють аспекти конституційного права, яке безпосередньо впливає на регулювання суспільних відносин. І якщо всі роки незалежності імперативний метод правового регулювання видавався цілком природним і закономірним, то зараз чітко видно, що це була подовжена омана радянського конституційного права, в якій ми всі перебували. І саме така система застосування конституційного права давала простір для корупційних діянь влади при використанні своїх адміністративних можливостей по всій ієрархічній вертикалі. Тому суспільство рішуче заявляє про своє право на партнерські відносини із державою. На це, власне, націлена і децентралізація влади, яку рішуче обстоює керівництво країни. Хоча не всі високопосадовці розуміють, що сакральність владних структур відходить у небуття і відчайдушно б’ються за привиди минулого. Насправді держава за своєю організацією все ще залишається в минулому.

Наразі ми маємо лише декларацію намірів про перехід до парламентсько-президентської республіки (як реалізацію вимог Майдану) з одночасним практичним творенням централізованої диктатури олігархічних еліт. Що це, як не корупція вищого гатунку?

Рецепти від Майдану

— Чому, на вашу думку, відбувається парадоксальна річ — загальнонаціональні масштаби корупційних схем не знищують наявну державність, а, як не дивно, укріплюють її? Про яку тоді державність може йтися?

— Домайданна держава була переплетiнням офіційно-приватних інтересів і управлінських еліт, хоча по суті це були одні і ті самi особи. Замість відпрацювання визначеного функціоналу відбувалося дублювання та імітація відповідальності на всіх рівнях — від інституційного до персонального. У результаті створено фантастичну державу на принципах креативно-вольової корупції. Тобто саме корупційна складова була одним із наріжних каменів нинішнього державотворення, її цементом. Найвражаючим тут є те, що після майданного переляку оцей корупційний спрут досить швидко адаптувався до нових умов, узявши на озброєння саме майданні гасла. Але ж гасла — це не зміст.

— Отже, корупція усе ж таки є в Україні нездоланним злом?

— Нездоланних речей не буває. Але така загроза існує. В Україні зараз зіткнулися дві парадигми розвитку, два майбуття. Одне з них — це творення країни на цінностях Майдану, це розвиток самодостатніх громад і щасливе співіснування громадян, які матимуть змогу самостійно реалізуватися в житті, а не тільки в кар’єрі. Інше — це реалізація путінських сценарно-креативних технологій, які під прикриттям демократичних гасел намагаються нас затягти у безодню тотального цинізму, ввергнути у вир світової громадянської війни.

Більше того, застосування демократичних методів та інструментів кремлівськими спецслужбами в Європі спрямоване на руйнування європейської спільноти і цінностей, які вибудовувалися століттями. І тут, як не дивно, першими бити на сполох маємо ми, оскільки сьогодні краще за інших бачимо прямі і приховані загрози для світу з боку агресора — путінської Росії.

Зупинити агресора в його русі (особливо не фізичному, а ментально-руйнівному) ми зможемо, якщо замінимо загальнодержавну парадигму війни на творення мирного способу життя, орієнтованого на щастя. Рецепт такого творення був розроблений на Майдані. Залишилося його втілити на ділі. І це мають робити громади, не очікуючи більше спонукань зверху.

Вихід, як на мене, з цієї ситуації може бути лише один — українське суспільство не має зупинятися у своєму русі, початком якого став Майдан. Створення повноцінного громадянського суспільства, формування самодостатніх громад, де всі дії відбуватимуться прозоро і зрозуміло, — це і є шлях боротьби з усіма проявами корупції в державі та суспільстві України.

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Ярославович Голомша народився 16 грудня 1962 року в селі Тухля Сколівського району Львівської області. Після навчання в Харківському юридичному інституті пішов працювати в органи прокуратури. З 1988 до 2000рр. працював у прокуратурі Львівщини, де пройшов шлях від слідчого до першого заступника обласного прокурора. У 2000–2001 рр. — перший заступник прокурора Чернівецької області, згодом переведений до Генпрокуратури України. У вересні 2001 р. — прокурор Рівненщини. З листопада 2003 р. — заступник Генпрокурора України.

У 2005 році через відмову порушити справу щодо лідерів Помаранчевої революції подав у відставку, але згодом був відновлений на посаді згідно з постановою суду. Курував розслідування справи Гонгадзе та отруєння Ющенка. У січні 2008 р. ГПУ порушила кримінальну справу за спробу отруєння пана Голомші парами ртуті в його власному кабінеті.

Після обрання Віктора Януковича Президентом України Миколу Голомшу двічі понижували на посаді. Активно брав участь у підтримці активістів Революції гідності, після перемоги якої був призначений першим заступником в.о. Генпрокурора Олега Махніцького. Наступний Генпрокурор Віталій Ярема у жовтні 2014 р. звільнив Миколу Голомшу з посади першого заступника нібито вiдповiдно до процедури люстрації.

У лютому 2015 року обраний лідером політичної партії «Патріот». Заслужений юрист України. Відзначений знаками «Почесний працівник прокуратури України», нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня та більш як вісімдесятьма нагородами та відзнаками.

 

З ВЛАСНОГО ДОСВІДУ

Перше знайомство з корупцією

— Коли ви вперше зіткнулись iз корупцією і чим це закінчилося?

— Наприкінці 80-х років я працював слідчим районної прокуратури в одному з районів Львівської області. А слід сказати, що тоді, при вмираючій радянській владі, в правоохоронних органах процвітала так звана паличко-показникова система. Тобто певними підрозділами складалися акти щодо правопорушень, які надсилалися до прокуратури для подальшого реагування. Однак унаслідок дріб’язковості таких порушень справи в переважній більшості не порушувались і реагування обмежувалось штрафами чи адміністративними стягненнями. При цьому всі були задоволені — статистика «грала», а правопорушники відбувались легким переляком.

Одна з таких справ потрапила до мене. Стосувалася вона розтрат майна на Стрийському ремонтно-механічному заводі. Уважно вивчивши документи, я дійшов висновку, що масштаби розкрадання набагато більші, ніж зафіксовано працівниками ОБХСС (абревіатура, яка використовувалася в російському варіанті навіть в Україні – «отдел по борьбе с хищением социалистической собственности». — Ред.).

Під час проведення обшуку складських приміщень заводу в кабінеті завідувачки складу «виявився»... голова райвиконкому. Він, як з’ясувалось, дружив із завідувачкою і, напевно, обговорював з нею питання допомоги їй у слідчій справі. Побачивши мене, чолов’яга намагався «задавити авторитетом», апелюючи до важливості своєї посади. Це не допомогло. Більше того, в процесі розслідування мною вже іншої справи по відношенню до неправомірних дій голови райвиконкому з’ясувалося, що він не погребував привласнити нові килими з дитячого садочку, а натомість віддати свої, старі.

Згодом до тиску на слідство долучились інші посадові особи. Навіть ті, які склали цього акта — вони ж думали, що це буде чергова безрезультатна акція з їхнього боку, а тут виявилося все навпаки. Коло тих, хто намагався припинити це розслідування, росло, тиск збільшувався. Мені довелось, не очікуючи завершення справи, доповідати про такий розвиток подій прокурору району. Потрібно віддати належне цьому керівнику, він оцінив ситуацію правильно і доповів вище, тим самим забезпечивши неупереджене розслідування справи. Результатом її стала гучна для області кримінальна справа, завідувачка складом отримала покарання. Інші учасники розкрадання майна також поплатились посадами.

А я ще раз пересвідчився, що якщо стояти на сторожі закону, то це і буде найкращим захистом для прокурора.

 

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>