Будиночки живих історій

05.08.2015
Будиночки живих історій

Та сама тераса на Червоножовтневій, 25. (автора.)

Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. Якщо легенди про домовиків — не вигадка, то вони селяться на горищі саме таких будівель по сусідству зі старими примусами і чужими таємницями на кшталт гербарної троянди з чийогось першого побачення, схороненої у коробочці на вічну сльозливу згадку. Кожен із таких двориків повниться окремою людською історією, героями яких стали і прості, і видатні люди, як наприклад, художниця Зінаїда Серебрякова, письменник Іван Бунін, художник Василь Єрмілов або міська божевільна Фрося, що примудрилася втекти від заможного кавалера з-під вінця у скромну комірчину конюха, де й зустріла своє століття. Від цих історій перехоплює подих, бо вони нагадують нетлінну матерію, що давно втратила свою фізичну форму, але при цьому нікуди не зникла.

Веранда двох шедеврів

З прочиненого вікна старенької веранди видно густе зелене гілля. Дерево вже немолоде, тому хочеться вірити, що саме його художниця Зінаїда Серебрякова зобразила у своїй відомій картині «На терасі у Харкові».

Тут все як і в 1919 році, коли створювалося полотно. Тобто дерев’яні скрипучі сходи ведуть просто з двору на другий поверх, у ветхій скляній рамі так само прочинена кватирка, а під стіною причаївся добротний стіл, подібний до того, за яким на полотні бавляться дітлахи Зінаїди під наглядом її старенької мами Катерини Миколаївни Лансере. У літній, скромно вдягненій пані, що схилилася над рукоділлям, важко впізнати недавню власницю великого помістя під Харковом, яка виросла в розкішному пітерському особняку і теж була художницею. Щоправда, на той час уже в дуже далекому минулому. І річ тут не в роках, а перерваній плинності життя, коли одна його частина остаточно пішла прахом разом зі спаленим більшовиками особняком у Нескучному, а друга ще не настала.

На цій же терасі Зінаїда Серебрякова створила і свій знаменитий «Картковий будиночок», де четверо її дітей обережно складають з гральних карт хитку конструкцію, що може будь-якої миті рухнути навіть від їхнього подиху. Вони щойно втратили батька, покинули місце свого безтурботного дитинства, п’ють через бідність замість справжнього чаю морквяний і не мають жодної уяви про те, яким може бути їхній завтрашній день.

На колишній Конторській, 25, перейменованій більшовиками на Червоножовтневу, художниця з дітьми перебула півторарічну невизначеність, сповнену безвиході і невтішного горя. Цей затишний дворик і зараз починається широкими ворітьми, через які селяни з Нескучного привозили своїм незабутим паніям харчі і дрова, рятуючи їх від холоду і голодної смерті. В археологічному музеї, куди Зінаїду прийняли на посаду рядової художниці, їй платили трохи більш як 5 тисяч рублів на місяць. Стільки ж тоді коштував кілограм масла.

Міст через Лопань зараз не той, що був тут за часів Серебрякової, але він однаково веде до музейного корпусу під дзвіницею Успенського собору, де Зінаїда змерзлими руками посеред лютої зими перемальовувала для архіву знайдені під час археологічних розкопок древні артефакти. Ним охоче ходили б і зараз нескінченні потоки туристів, якби у Харкові нарешті відкрився «серебряковський» маршрут, а в самому будинку — її музей. Поки що ж історичний дворик ледь жевріє разом із занедбаною терасою, де колись писалися два світові шедеври.

Блаженна Єфросинія і Гектор — Костомаров

На тій же колишній Конторській є дворик, господарі якого попросили художників оживити сіру убогість тамтешніх прибудов яскравими життєстверджуючими малюнками. Так посеред урбаністичного графіті на старому, вбитому часом сарайчику з’явився сповнений оптимізму напис: «Кожен день приносить щастя».

По-іншому у цьому дворику і бути не могло, бо сюди сто років тому забрела у відчаї юна дівчина Фрося, тікаючи світ за очі від заможного, але нелюбого жениха. Тут її прихистив у своїй скромній комірчині простий конюх, що служив у багатої пані. Зостарившись, Єфросинія не покинула звички жити по-своєму. Будучи вкрай бідною дивакуватою бабусею, вона бродила містом у пошуку порожніх пляшок, а на виручені копійки купували цукерки й роздавала дітям. Ця історія типового харківського дворика й досі відкриває нову грань розуміння простого людського щастя, тому тут не міг не з’явитися згаданий вище напис.

У Будинку народної творчості по вулиці Пушкінській, 62 свого часу жив Олександр Довженко, про що свідчить встановлена тут меморіальна дошка. Проте мало кому відомо про відвідини цього, тепер уже історичного місця, Юрієм Яновським, Миколою Бажаном, Анатолієм Петрицьким та багатьма іншими письменниками, художниками, музикантами. У дворику цього будинку колись був не лише розкішний квітник, а й бесідка зі справжнім фонтаном, де й вели свої неспішні розмови відомі митці. Зараз тут до ладу приведений лише парадний під’їзд, а в минулому затишний історичний куточок скніє у забутті.

Така ж доля спіткала і дворик на Воробйова, 12. Іван Бунін приїхав сюди у 1889 році, аби попрацювати репортером. Поселився він у квартирі єврейського шевця, яку винаймав його рідний брат Юрій. З репортерством у майбутнього нобелівського лауреата якось не склалося, зате харківський дворик назавжди потрапив до світової літературної спадщини, оскільки був колоритно описаний в романі «Життя Арсеньєва». Правда, у місті, вже за традицією, про це мало хто знає.

Харківську вулицю Дарвіна, яку забудовували відомі архітектори Віктор Величко, Олексій Бекетов і Олександр Ржепишевський можна взагалі оголосити одним великим музеєм, бо в її унікальних особняках жила і гостювала замалим уся мистецька і наукова еліта спочатку імперського, а потім і радянського Харкова. Дворики ж цих будинків і досі повняться дивовижними історіями. В одному з них, наприклад, жив студент Харківського університету Микола Костомаров. Кажуть, прочитавши Гомера, він настільки глибоко перейнявся долею Гектора, якого Ахіл наказав задля ганьби троянців протягти навколо Трої, що попросив товариша взяти його лежачого за ноги й так само проволочити подвір’ям.

Бузок як романтична концепція

Цінність подібних історій збагнути складно так само, як і вмотивовано довести потрібність збереження старих двориків як суто харківського історичного надбання. Річ у тім, що свого часу майбутній мегаполіс зводився за принципом міських садиб, де кожен парадний особняк мав при собі купу господарських прибудов. Центральні будівлі, які мають статус архітектурних пам’яток, більш-менш тримаються й понині. А ось про дворики, де, за словами експертів, зберігся дух саме автентичного Харкова, цього явно не скажеш. Ветхі споруди, що не пам’ятають свого останнього ремонту, стали непосильною ношею для їхніх теперішніх мешканців. Ті залюбки обміняли б їх, зі зрозумілих причин, хоча б на квартиру в панельній багатоповерхівці. Але якщо дворики спорожніють і будуть «зачищені», Харків утратить свою історичну самобутність.

У місті вже були випадки, коли бізнесмени викуповували у власників давніх терас їхнє стареньке житло й облаштовували там свої офіси. Ці затишні куточки завдяки проведеній модернізації одразу ж перетворилися на симпатичні архітектурні ансамблі, куди можна запросто водити екскурсії як до живого музею. Але, оскільки ентузіастів, закоханих у рідне місто, серед харківської еліти негусто, небайдужі культурологи шукають інші шляхи вирішення цієї проблеми. «Можливо, владі треба було б допомагати мешканцям таких будинків обладнувати своє житло без шкоди для зовнішнього вигляду цих споруд, — озвучив одну зі своїх ідей відомий харківський краєзнавець Михайло Красиков. — Після цього можна було б особливо затятих «перебудівників» штрафувати, як це роблять у Європі. У місті вже майже не залишилося чудових дерев’яних верандочок, які називали «колідорами». Все вдягають у метал і пластик, а дворики забудовують гаражами і стандартними дитячими майданчиками. Раніше ж вони були унікальними. Коли зникає унікальність — зникає і культура».

Одним із способів спротиву цивілізаційній уніфікації став організований Михайлом Красиковим конкурс «Харківські дворики». Аби взяти у ньому участь, молоді художники годинами трудилися біля мольбертів під старими верандами й явили громаді своє власне творче сприйняття старого міста. Цікаво, що історичні споруди у них вийшли не стільки такими як вони їх бачать, а як відчувають. Спіймані, пережиті й закарбовані на полотні емоції невловимо довели потрібність збереження світу, що повільно зникає. Але, незважаючи на те, що конкурс був повторений вдруге з демонстрацією у Художньому музеї та на інших виставкових майданчиках, державної концепції порятунку харківських двориків так і не з’явилося. Втім це не означає, що вона не потрібна або що її не буде колись.

Життєві віражі справді бувають дивовижні, і нерідко абсолютно несуттєві, на перший погляд, речі стають причиною появи справжніх шедеврів. Скажімо, в одному з двориків по вулиці Дарвіна,17 на початку минулого століття жила родина знакового для Харкова архітектора Олексія Бекетова. Кузина митця Катерина так була вражена природною красою бузку, який ріс тут під вікнами, що написала напрочуд романтичного вірша. У свою чергу, трепетна лірика глибоко вразила на той час до нестями закоханого у свою майбутню дружину композитора Сергія Рахманінова, і він створив свій знаменитий романс «Бузок». Хіба це не привід посадити тут знову квітковий кущ, привести до ладу історичний дворик й водити сюди екскурсії, які поповнюватимуть міську казну? Нетлінні оповідки — такі ж прибуткові, як і цілком матеріальний бізнес. Адже, як свідчить досвід туристичних міст, ніщо так дорого не коштує, як емоції, викликані простими житейськими історіями, що пережили своїх героїв.

  • Загадки під саркофагом

    На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>

  • Чи прийде замість Леніна Шевченко?

    Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>

  • Пункт здавання старовини

    Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>

  • Жити як трипiльцi

    Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>

  • Новобудови як діагноз

    Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>

  • Копайте — і вам відкриється!

    Археологія завжди залишалася дещо «закритою» сферою, адже загалу, як правило, стає відома лише частина результатів діяльності археологів у вигляді сенсаційних знахідок. Але це — лише вершина айсберга, під яким — безперервна скрупульозна робота, що їй немає рівних за значимістю в дослідженні історії людства, зокрема дописемної. >>