Віват, король!

Серед усіх регалій Юрія Рибчинського (а він, як зазначає Вікіпедія, народний артист України, заслужений діяч мистецтв, 15-разовий лауреат фестивалю «Пісня року», лауреат Гоголівської премії, автор понад трьох тисяч пісень і десяти мюзиклів) є дві, які варті десятків інших. Це — Поет і Громадянин. Бо попри те, що довгий час тісно співпрацював (та і зараз контакти лишилися) із радянською та російською естрадою, він не лише не став рабом системи, а залишився «законодавцем мод» і «вершителем доль» — з його легкої руки українською заспівали Олександр Малінін, Тамара Гвердцителі, Ірина Алегрова, Лоліта. Бо такі вже пісні у Юрія Рибчинського, які неможливо не співати.

Сам Юрій Рибчинський називає себе «дитям Перемоги». Народився він у повоєнному Києві на Подолі в родині Євгена Івановича Рибчинського. Родинна легенда розповідає, що ще в 1941-му мама майбутнього поета, полковник медичної служби, врятувала життя бійцеві Рибчинському, а через три роки доля їх знову несподівано звела. В дитинстві Юрко мало чим відрізнявся від однолітків — пас худобу (в господарстві Рибчинських були і корова, і свині, і кури, і гуси), ганяв у футбол. Хіба що був більш імпульсивним та мав загострене почуття справедливості. Про поезію тоді не думав — захоплювався більше театром (із сусідським хлопчиком робили театр тіней: натягували сигаретний папір, вирізали фігурки і ставили міні-спектакль «Дон Кіхот», із яким ходили по дворах. Навіть квитки продавали — по 15 копійок). Навчався в художній школі; років десять серйозно займався стрибками з жердиною.

А ще — любив декламувати вірші. З дитинства, щоб розвинути пам’ять, вивчив великі фрагменти з Шевченкової «Наймички» та «Руслана і Людмили» Пушкіна. Мама, щоб заохотити сина, давала за декламування цукор, варення. З часом почав вірші не запам’ятовувати, а просто «бачити». А згодом узявся за перо і сам. «Коли я починав писати, а це було десь у класі восьмому, моя мама, яка дуже любила літературу, запитала мене: це серйозно? Я сказав — так. І вона злякалась. Вона сказала: краще б ти займався математикою. Мама добре знала, що в країні, де більшість людей пишуть доноси, а не вірші, де панує ГУЛАГ, займатися літературою — небезпечно», — згадував пізніше Рибчинський в одному з інтерв’ю.

Переломним моментом стало знайомство і тісне спілкування з Лесем Танюком, який відкрив для Юрія справжню українську поезію, якої тоді і близько не було у школі — справжнього Тичину, Сосюру, «розстріляне Відродження» — Миколу Зерова, Євгена Плужника, Леся Курбаса, Миколу Куліша. Другим «літературним батьком» став мегапопулярний у той час Євген Євтушенко — з часом Юрій Євгенович навчився так майстерно копіювати стиль і навіть манеру читання Євтушенка, що навіть сам автор не міг відрізнити, де чиє. Ще в шкільні роки вірші Юрія Рибчинського почали з’являтися в «Комсомольській правді», «Юності». Однак всесоюзна слава не збудила в душі «зірочку», а змусила до серйозних роздумів «про час і про себе». Уже в той час у щоденнику хлопця з’являються слова: «Я не хочу жити в країні, яку збудували Ленін і Сталін, я не хочу жити в країні, де столиця розташована за межами моєї держави, я хочу жити в країні, яка буде називатися Україною».

Іншим «знаком долі» стало випадкове знайомство у коридорах Радіокомітету з тоді ще студентом консерваторії Ігорем Покладом. А далі доля їх тісно звела під час служби в армії, коли обоє потрапили до Ансамблю пісні Внутрішніх військ. Тоді одна за одною з’явилися пісні «Ой летіли дикі гуси», «Чарівна скрипка», «Тиха вода», «Зелений клен», «Наречена», в яких на фоні новомодних естрадних ритмів чітко відчувався народний мелос. Він устиг познайомитися і з Володимиром Івасюком, і навіть написати з ним дві пісні — «Кленовий вогонь» та «У долі своя весна». Пізніше кілька пісень Юрій Рибчинський присвятив Володимиру Івасюку — «Минає день, минає ніч», «Скрипка грає», «Пісня пам’яті».

Пісні одразу ж стали шлягерами, а Юрій Рибчинський — одним із найпопулярніших поетів-пісенників. Його пісні із задоволенням брали до репертуару Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Любов і Віктор Анісімови, Павло Зібров, Наталія Могилевська, Руслана, Вікторія Васалаті, Тамара Гвердцителі, Валерій Леонтьєв, «Пісняри». У дні путчу в 1991 році на радіостанції «Эхо Москвы» щогодини в ефірі лунала пісня «Свобода» з рок-опери «Біла ворона», а сама рок-опера, яку відродила театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», досі є надзвичайно актуальною. А вірші «Шлях до Тараса», «Мова, наша мова», «Стара актриса» увійшли до шкільної програми.

Попри славу і регалії, Юрій Рибчинський досі лишається, як він сам каже, «неформатним і неформальним», і при цьому — надзвичайно прискіпливим до своєї творчості. У 2002 році вийшла друком надзвичайно сильна і прониклива його поема «Поїзд», де Україна постає в образі потяга, який кудись їде, і в кожному вагоні розгортаються свої драми і свої сюжети. І ці сюжети, як виявляється, — вічні.

Своє сімдесятиліття Юрій Рибчинський зустрічає в колі друзів і в роботі. Без зайвої мішури і помпезності, без пафосних творчих вечорів у Палаці культури «Україна» (хоча за останнім шкода, бо ми скучили-таки без мудрої пісні, яка дає поживу і розуму, і серцю). Мріє про створення театру мюзиклу, підтримує молодих і вірить, що українська пісня таки посяде своє поважне і почесне місце у нашому сьогоденні.