Замкова доба України
канула в Лету. Час берегти те, що маємо, так і не настав Наталія ЛЕБІДЬ   

Рушала я у мандрівку закарпатськими замками не задля матеріалу для нової публікації, а заради свіжої поживи, якої прагла душа, уява, пам'ять... Проте деякі подорожні враження відкоригували наміри просто насолоджуватись побаченим. Першим із вражень була газета «Россия», яка лежала просто так (бери — не хочу!) на столиках у холі готелю «Закарпаття». Газета з віршиками «від читачів» про втрачений Росією Крим, яка залишила по собі питання без відповіді: хто, як і для чого організував імпорт цього чтива аж до Ужгорода? Друге враження: руїни замку тамплієрів у селі Середнє і думка про те, що якби сюди залучити зусилля, вкладені у доставку на Закарпаття чужорідних газет, то, можливо, середнянському замку не було б так самотньо. Я, власне, не пропоную його реставрувати (увесь замок — то самі лише залишки величних стін, крізь які сочаться клоччя хмар та ностальгія за незвіданими рицарськими часами). Просто боюся, що рано чи пізно замок тамплієрів щезне. Не знаю, чи «по зубах» буде сучасному бульдозеру абощо викорінити його, але, зрештою, побудований він iз каменю, а це означає, що при відповідній техніці зруйнувати його буде нескладно. Було б бажання... Та поки там, за сотні кілометрів від київської редакції «УМ», маленький чудовий замок ще бачить уві сні минуле та чує брязкiт мечів, згадаймо його. І його «побратимів». А ще принагідно — нашу замково-історично-занедбану Україну, яка вже вивчила слово «піар», але не знає, до котрого наболілого місця його краще прикласти, тому й мовчить про те, про що треба розказувати усім. А при цьому ще й берегти, аби вітри й часи не розвіяли, як попіл...