«Я — укроп до нутра кісток»

25.03.2015
«Я — укроп до нутра кісток»

Юрій Лазарьонок.

Історія 49-річного дніпродзержинця Юрія Лазарьонка, з яким журналісти «УМ» познайомилися в Дніпропетровському госпіталі, здається особливою навіть на тлі сотень, а то й тисяч інших, пов’язаних iз неоголошеною українсько-російською війною на сході нашої держави. Старший машиніст Дніпровського металургійного комбінату, уродженець міста Прометея, добровільно з’явився до військкомату відразу після початку путінської експансії Криму. Ще тоді, зізнається, його вразило, що побачив поруч із собою десь вісім чоловіків приблизно його віку. «Ми виховувалися у такі часи, що не могли вчинити інакше», — зізнається. Проте у призові тоді відмовили: «Мобілізації немає — перепишемо ваші дані». Пізніше покликали. З початку минулого літа Юрій став служити у 42-му кіровоградському батальйоні територіальної оборони оператором-навідником кулеметної установки.

«Передсмертне відео українського солдата»

Проте довго повоювати не довелося. У серпні їхній бронетранспортер підбило кумулятивним снарядом iз гранатомета, коли потрапили на засаду так званої «ЛНР». Водій машини загинув на місці — снаряд поцілив якраз навпроти його голови. Юрія буквально залило кров’ю товариша. Як вибрався з машини, майже не пам’ятає. Тільки доповзши до найближчих кущів, усвідомив, що поранений, — з вуха та пошкодженої руки лилася кров. Там побачив ще трьох хлопців із розвідки. «Кажу їм: «Хлопці, давайте розповземося. Одна граната — і нас немає». Адже «ЛНРівці» буквально через дорогу були», — пригадує Юрій.

Зрештою, під вечір його самого, пораненого і знесиленого, знайшли «ЛНРівці». Що було потім, наочно демонструє зняте терористами відео, яке на Ютубі побачили 330 тисяч глядачів. Оператор назвав свою роботу «Передсмертне відео українського солдата», охрестивши Юрія «бандерівцем iз Дніпродзержинська». На ньому Лазарьонок сидить на бордюрі, тримаючи біля закривавленої щоки шматок тканини. Чоловічий голос за кадром при цьому вкрай войовничим голосом втовкмачує йому мораль про те, що для них ніякої України не існує, а є тільки незалежна народна республіка. Юрію пропонують на камеру сказати передсмертні слова. І він говорить...

Утiм розстрілювати його не поспішали. «Покатали по блокпостах, де показували свіжого укропчика. Били мене від душі. Навіть вуха хотіли відрізати. На щастя, позрізали тільки нашивки на одязі. Одягнули на голову мішок. У дворі мене прив’язали. Два рази імітували розстріл, один — повішення. Пізніше зрозумів, що все це росiяни знімали для кіно. А саме такі імітації у них улюблене заняття: виведуть людину на такий розстріл, стрільнуть під самісіньким вухом і потім насолоджуються від того, як вона на це зреагувала», — розповідає Юрій.

Після «кіно» Юрія таки привезли до якоїсь лікарні, де надали необхідну медичну допомогу. Укололи знеболююче, зашили артерію, зупинили кров. Потім везли в багажнику автомобіля, вивантаживши з якого, кинули до погреба. Як з’ясувалося, це була камера тимчасового затримання у Стаханові. Тут Юрій отримав «титул» укропа, який дійшов і сюди. Життя йому зберегли, як вважає боєць, тільки тому, що місцевий ватажок бандитів Олександр Дрьомов розпорядився його не вбивати, а залишити для обміну.

Як він зізнається, з усього пережитого найважче було сидіти протягом двох місяців у камері-одиночці без жодної прогулянки на свіжому повітрі. Протягом перших трьох тижнів тричі їм забували дати їсти, потім — лише раз, згодом перевели на саму перловку та ячну січку на воді. Загалом же за півроку полону в терористів Лазарьонок втратив кілограмів 25 своєї ваги.

Після відео на Ютубі позбулися спокою й рідні Лазарьонка. Не тільки від побаченого жахіття, а й від «доброзичливців», які їм стали наполегливо надзвонювати з різними пропозиціями. Спершу зателефонували сестрі Ользі. Вимагали 5 тисяч гривень викупу за брата. Відчуваючи неладне, попросила незнайомця передати трубку Юрієві, щоб хоч слово від нього почути. Відповіли, що він не може говорити. Зрештою, відчепилися. Потім телефонували начебто з Горлівки — пропонували обміняти Юрія на 10 тисяч гривень «гуманітарки». Рідні, вже навчені гірким досвідом, також не повелися...

«Трудовий табір — весь Стаханов»

Більшу частину свого полону Юрій провів у Стахановській тюрмі серед різношерстної публіки — місцевих вбивць, наркодилерів, інших злочинців чи просто таких, що не догодили терористам. «Після спілкування з ними я пересвідчився, що там далеко не всі є переконаними сепаратистами, — вважає Лазарьонок. — Просто система стукацтва у них створена, як за часів Сталіна. Варто комусь висловитися більш-менш доброзичливо про Україну — відразу можеш потрапити в немилість. Спершу можуть добре побити, потім до ізолятора тимчасового затримання запроторити і т. д. Сама так звана «ЛНР» у своїй масі неоднорідна. У кожному місті свій отаман зі своїми порядками. У Первомайську — Бабай, у Стаханові — Саша Дрьомов... Міліціянтів багато повтікали до Росії. Ідейних серед них дуже мало. Звісно, були й несамовиті покидьки — дай їм тільки команду «Фас!», готові тебе порвати, як Тузик ганчірку. Тому я намагався себе не афішувати. Проте все одно негласного титулу «ув’язненого №1» уникнути не вдалося. Багатьом же було відомо, ким я є насправді. І багато хто з місцевих намагався мені допомагати чим могли — ділилися чаєм, цигарками... Я це розцінював як вияв симпатії до мене. Бо люди втомилися від цих козачків і від війни. Більшість просто виживають, як тільки можуть. Для багатьох же неабияка проблема — елементарно наїстися. Отож чимало людей раді й так званому гуманітарному супчику. Цією баландою годували в тюрмі й нас. Я не знаю, скільки часу треба не їсти, щоб таке проковтнути. Місцеві кажуть, що люди на волі й цього не бачать. Так що трудовий табір — увесь Стаханов. Якщо мене залучали тільки на місці, то інших гнали на роботи — розмінування, риття окопів, завантаження вугілля, боєприпасів тощо».

Лави «трудящих» за необхідності поповнюються всіма можливими способами. Затримали, наприклад, чоловіка за кермом напідпитку — плати штраф або ж іди на роботи. «Тобто приводи знаходяться найабсурдніші, — каже Юрій. — Одна жінка поскаржилася до міліції на бешкетників-сусідів, заодно забрали і її — нещасна протягом трьох днів мила у тюрмі підлогу».

Юрія потім тримали у, так би мовити, привілейованій камері, оскільки він призначався для обміну як «особистий військовополонений Дрьомова». Під Новий рік до нього підселили Сергія Коноплицького, колишнього заступника польового командира бойовиків на прізвисько «Бетмен». Ображений на своїх братів по зброї, співкамерник не приховував жорстокої правди: якщо восени серед бойовиків була приблизно третина росіян, то взимку їх стало три чверті, переважно професійні військові. Формально вони з російської армії звільняються і їдуть як найманці. Саме ці кадри роблять основну роботу, а потім ховаються. А от інтерв’ю російським журналістам дають місцеві бойовики.

Багато серед росіян і безробітних з глибинки, які скаржаться, що всі місця зайняли таджики. «От і змушені їхати до України на небезпечні заробітки, — розмірковує Юрій. — Російські найманці отримують до 500 доларів за тиждень, а місцеві — 400—460 «зелених» за місяць. Але для них і це щастя неабияке. От і мусять поповнювати лави бойовиків від такої безвиході, хоча й самі усвідомлюють, що Росії вони потрібні, як моєму коту стоп-сигнал. З самим Коноплицьким я намагався спілкуватися щиро. Цікавився, що його змусило податися до цієї «ЛНР». Він працював охоронцем у солідного бізнесмена, непогано заробляв. Казав, що повірив в ідею. Тепер же, я зробив висновок, глибоко розчарувався. До того ж ним зацікавився безпосередньо слідчий комітет Росії».

«Я не міг передбачити, що це настане»

Своє звільнення Юрій вважає для себе несподіваним і щасливим. Незважаючи на те, що ще в грудні минулого року центр визволення полонених «Офіцерський корпус» обнародував імена 632 полонених, утримуваних бойовиками на Донбасі, серед яких був і Юрій Лазарьонок iз Дніпродзержинська, сам він навіть уявити не міг, як із такого жаху вибратися..

Вивозили його, як і завезли, — з мішком на голові. Навіть двома — для надійності. «Коли сказали, що треба приготуватися, по мене приїдуть, я не знав, хто це може бути, — пригадує Юрій. — Може, везуть кудись прикопати? Навчений гірким досвідом, став думати про найгірше. Мене поставили обличчям до стіни, професійно зв’язали, на голову накинули два мішки. Як у цьому можна вбачити хоча б якусь надію? Але якісь сподівання на краще були. Бо, коли вивели, дали на дорогу цигарок і спорядили необхідним. Навіщо, думаю, так церемонитися перед розстрілом? До того ж мене вивозили вже росіяни, що за своїм виглядом відрізнялися від місцевих козаків».

Наступного дня Юрій опинився у руках волонтерів, які його довезли до Старобiльська, а звідти через Харків він уже добрався до рідного Дніпродзержинська. Коли вдома, підхопивши простуду, пішов до цехового лікаря, той не впізнав — від хлопця лишилася мало не половина. Тепер Юрій уже помітно зміцнів, хоч і продовжує лікуватися у військовому госпіталі.

Коли з ним спілкуєшся, ловиш себе на тому, що пережите бійця не зламало, а, навпаки, загартувало. «Якщо прибрати з Донбасу російські війська, навіть якщо вони всю свою техніку залишать, бойовики витримають хіба що тиждень-два. Без Путіна їх роздавлять за мить. Адже українська армія вже далеко не та, як було рік тому. У нас уже з’явилися досвідчені обстріляні солдати, які вміють воювати», — переконаний він.

При цьому Юрій сподівається після остаточного одужання повернутися до зони бойових дій. Бо вважає себе укропом до нутра кісток. Таким же патріотом виховав і сина, який після звістки про полон батька відразу ж зібрався до військкомату і зараз служить на Донбасі у лавах української армії. До речі, оператором-навідником БТР. Як і батько.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>