Юрій Щербак: У кожного письменника є відчуття,що він недооцінений

11.02.2015
Юрій Щербак: У кожного письменника є відчуття,що він недооцінений

Юрій Щербак не може повірити, що йому 80. (Олександра ХОМЕНКА.)

Серед життєписів українських інтелектуалів ХХ століття складно знайти такі, які б не були затінені комуністичним минулим, покаянними листами, підтримкою антиукраїнських режимів, соцреалістичними творами чи непослідовністю у своїх діях і судженнях. Юрія Щербака від докорів сумління врятував його основний фах — лікаря-епідеміолога, а також — доля брата Миколи, якого засудили за націоналізм.
В українську літературу Щербак увійшов із міською прозою і новими — медичними — темами. По тому ще будуть сценарії фільмів, публіцистика, документальна повість «Чорнобиль» і приголомшлива заява 1991 року про те, що він більше не буде займатися красним письменством і зосередиться на політиці. І, схоже, що той час, який вмістив у собі і членство в опозиційній Міжрегіональній групі у Верховній Раді СРСР, і участь у Русі, і створення Партії зелених, і роботу першим міністром охорони навколишнього середовища, а згодом — Надзвичайним і Повноважним послом в Ізраїлі, США та Канаді, був йому потрібним, щоб повернутися в літературу з новими романами-антиутопіями про українське майбутнє.
Тривале життя за кордоном вплинуло на нього і як на людину. Юрій Щербак уміє цінувати свій час, не любить розпорошуватися на дрібниці, в усьому дошукується першопричин і не повторює таке звичне для українців «а ось у них не так, як у нас». Для нього світ не обмежується Україною. Хоча без неї йому би бракувало повноти і сенсу.

«Спогади часто пишуться людьми, які хочуть підкреслити свою роль в історії»

Недавно я закінчив свій роман-трилогію, який, якщо скласти докупи, нараховуватиме 1500 сторінок. Працював над ним близько 5 років, і тепер, коли він вийшов друком, чогось фундаментального не пишу. Це був дивний стан найвищої завантаженості роботою, входження у проблематику. Багато думок до мене приходило вночі — напівснів, напівреальних речей. Вставав десь о 7:30 — я не ранній птах. Прокидатися о 5-й, як відомі класики соцреалізму про себе розповідали, мене не приваблює. Раніше працював по ночах, але тепер уже не можу, стало важче. Нині розпорядок дня приблизно той самий, але в мене дуже багато часу забирає інтернет. Я настільки до нього звик, що не можу зранку не подивитися новини, бо тоді почуватимуся непевно. В мене стандартний набір — п’ять українських сайтів, два російські, два польські і, коли треба, американські. Це моє щоденне меню.

У мене є українське коріння від батька і польське — від матері. Мій батько був інженером-математиком. Він мав геніальний почерк, тяжів до порядку і раціональності. Натомість мама була дуже емоційною і відкритою. Вона вміла відчувати мистецтво, і в неї був чудовий оперний голос. У 30-ті треба було обирати поміж сім’єю і кар’єрою, і мама обрала сім’ю. Вдома часто збиралися її подруги-співачки. Так у мені поєдналися раціональне й емоційне. В порівнянні з моїми друзями-літераторами я дійсно раціональна людина. Але, якщо порівнювати із вченими, я ірраціональніший за них. Це позначилося і на моїй творчості.

Брат був старшим за мене на сім років і завжди мене захищав. Він побував на Прикарпатті у 1947 році й побачив там справжню збройну боротьбу УПА. Микола встиг мені про це розповісти. В 1948 році його заарештували як члена молодіжної організації ОУН — слабенької, її студенти створили, які любили Україну. В тому році були великі жнива: тодішнє МГБ вело запеклу боротьбу з УПА в західних областях, і в Києві в цей час посадили тисячі студентів. Брата відправили в табори на 7 років. За Радянського Союзу його так і не реабілітували, але він усе одно став видатним біологом і створив Музей зоології, який названо тепер його ім’ям.

Усі мої українські почування великою мірою пов’язані з братом, хоча батьки мої теж ненавиділи більшовиків. Батько боявся щось про це сказати, але перед смертю зізнався мені, що бачився з Юрком Тютюнником, який у радянський час вважався непримиренним ворогом народу. А ще мама розповідала, що в 1928-му чи 1929 році вони зустріли на розі Фундуклеївської і Володимирської сивого діда з бородою, який поклав руку на голову моєму братові. То був Грушевський. Така історія нашої сім’ї. Тепер я думаю, що треба обов’язково написати про все це мемуари. Хоча, у принципі, я не люблю спогадів. Часто вони пишуться людьми, які хочуть підкреслити свою роль в історії. Особливо ненавиджу спогади, в яких зводять рахунки зі своїми ворогами.

Із дружиною ми вже відзначили «золоте» весілля. Марія приїхала до Києва з Польщі вивчати біохімію. Ми познайомилися у 57-му на якійсь вечірці, де танцювали рок-н-рол. У 1955-му цей танець з’явився в Америці, а за два роки його вже танцювало елітарне товариство в Києві. Мені дуже подобалося. Я джаз обожнюю, грав колись на фортепіано.

Дітей у нас двоє. Ярослав — лікар-кардіолог, завідує відділенням в Інституті кардіології. Донька Богдана теж закінчила медінститут та інститут менеджменту. Якийсь час працювала в Америці, але повернулася в Україну і працює у WHO — Всесвітній організації здоров’я. Маю двох онуків від неї, які живуть над нами. Син Ярослава Юрій — студент архітектурного факультету.

«Усі злочинні «досягнення» нацизму і комунізму живуть і будуть застосовуватися в майбутньому»

Щоденників я не веду. З дитинства мене привчили не робити ніяких особистих записів, бо все могло бути використано проти тебе. В мене були обшуки. І у брата були. Я мав велике листування з польськими друзями, з німецькими — і кадебісти все загребли, хоча в тих листах нічого не було.

Одразу скажу: я не був дисидентом. Є дуже багато людей, які після того, як уже можна було вільно говорити, зараховували себе до дисидентів і казали, які вони круті. Я цього не робитиму. Я мав свої погляди, ненавидів комунізм та більшовицьку владу з 14 років і прекрасно розумів, що відбувається. Але дисидентом не був. Після арешту брата мама благала мене не займатися політикою.

Одного разу, коли мама стояла в тих довжелезних чергах біля МГБ і передавала братові якісь продукти, їй повернули казанок, у якому вона їжу приносила, а там — братовим почерком написано «Мені ОСО дало 7 років». «ОСО» — це «особое совещание». Слідчий ще нам нічого не сказав, а ми вже все знали. І пригадую, як тут, де нині «Мандарин-Плаза», було відділення пошти, на яке я носив передачі, щоб переслати у Потьму Мордовської АРСР. Дозволялося дві передачі у місяць. Я пам’ятаю, яка там стояла черга з таких, як я.

Зараз молоді люди не можуть цього навіть уявити, бо це ж наче минула епоха. Але вона може повторитися, тому що все, винайдене проти людини (я у своїй трилогії про це написав), усі злочинні «досягнення» нацизму і комунізму живуть і будуть застосовуватися в майбутньому. Коли загнати людей в рамки якогось режиму, автомати на них навести, відразу проявляються найгірші риси, які є в народі. Так що це не минуле, на жаль, а імовірне майбутнє. Окупація Донбасу російськими терористами це доводить.

Багато кон’юнктурників лізло всіма силами в партію. Тоді кар’єру не можна було зробити, не будучи членом КПРС. Я ж про літературне сходження не думав, хоча ходив на письменницькі збори, які відбувалися у стилі сталінських проробок. Я потрапив туди вперше, коли проробляли Драча і Вінграновського — жах! Геніальний Микола виходить і виголошує: «Я — вірний солдат партії!» Навіщо йому перед пігмеями виправдовуватися? Але так було...

Моя лікарська діяльність мене якоюсь мірою захищала. По-перше, вона рятувала від багатьох неприємностей, бо я просто часу не мав ходити скрізь, а зі своїм характером обов’язково вліз би в якусь історію. Драч, Дзюба, Жиленко, Дрозд, Гуцало — це ж усе мої друзі були. Але я був «доктором», як називав мене Євген Гуцало, і стояв дещо осторонь. І тому не потрапив під прямі репресії. Хоча у списках «неблагонадійних» напевне був.

Хтось складає нині списки шістдесятників — не вірте їм. Тому що номером один серед шістдесятників був Віталій Коротич — лікар, зрадник України, який живе в Москві, і взагалі непорядна людина. Але він об’єктивно був шістдесятником, бо його вірші тоді друкувалися і набули особливої популярності. І тепер його викреслюють. Частину людей не згадують, бо кожен пише про свої політичні угруповання. Мені від того смішно, тому що я трактую шістдесятництво як колосальний міжнародний процес. У 60-ті були війна у В’єтнамі, бітники і хіпарі. У 68-му — студентська революція у Франції, молодіжні заворушення у Польщі, Празька весна. Я знав багатьох українських лікарів, інженерів, які не ходили на мітинги, але були шістдесятниками, бо чекали змін.

«Більше не міг чути, що українська література нецікава, і вирішив написати трилер»

Буде банально, якщо я скажу, що як письменник виростав на книжках Ремарка. У другій половині 50-х на нього була мода: після ХХ з’їзду стало вільніше дихати і з’явилися його романи. Я тоді ще зачитувався прозою Генріха Бьолля. У Варшаві познайомився із творами Орвела. І досі він для мене лишається одним із найважливіших. І Джойс — це на рівні з Біблією. «Улісса» я прочитав повністю, хоча спроби робив кілька разів.

Із другого боку, моя українська едукація — це Підмогильний. Мені його Валерій Шевчук дав прочитати. Для мене тоді було проблемою, як російськомовну стихію міста перекласти українською в літературі? І тоді я зрозумів, що така ж проблема стояла перед Винниченком. Тепер уже цієї проблеми немає, бо нині все ж половина Києва по-українськи говорить.

Мені бракує філологічної освіти. Я ось не знаю, треба ставити «-а» чи «-у» в родовому відмінку іменників чоловічого роду. Я закінчив сім класів київської школи, там була прекрасна вчителька української мови. Вчив українську і потім у фельдшерсько-акушерській школі, але курс був дуже обмеженим. І я це розумію, іноді навіть якусь лексичну обмеженість відчуваю. І тому я пристосовував стиль до своїх міських можливостей. Я ціную тих людей, які розкошують у мові. Рафіновану інтелігентську українську знайдете в романі Михайла Слабошпицького «Що записано в книгу життя» про Коцюбинського. Я коли її читав, згадував статті українських письменників 1910-1920-х. Але водночас існує середньоукраїнська літературна мова. Мені здавалося, що її цілком достатньо для того, щоб висловити думки моїх героїв, переважно киян.

Велетенську роль у моєму мовному визначенні зіграв Григорій Кочур. Він часто бував у Будинку творчості письменників в Ірпені і давав читати мені різні книжки. Я тоді якось йому сказав: «Я ненавиджу цю вашу українську літературу! Всі ваші «класики» — це брехня і соцреалізм!» На що Кочур відповів: «Добре! То зробіть її кращою!» Вперше від нього я почув про неокласиків і письменників «Розстріляного Відродження». А потім хтось іще мені сказав, що російська література без мене обійдеться, бо вона вже і так відбулася. Я в це повірив і вирішив писати українською, але краще, ніж соцреалісти.

Перша моя повість «Як на війні» — з такою жорсткою поетикою. Я не люблю українське поетичне слово у прозі. Вся його суть у фразі «Ген на обрії бовваніли корпуси інституту кібернетики». Правда, абсурдно звучить? Я називав це стилем театру Франка: «Гей, моя батьківщи-но-о-о! Колгоспні лани неозорі!» Всупереч цьому в мене виробився мій жорсткий іронічний стиль.

Я навмисне так динамічно писав свої нові романи, щоби читач постійно був у напрузі і йому було цікаво. Якщо ви прочитаєте книжку моїх оповідань, побачите, що все будується зовсім на інших принципах. Але мені урвався терпець і я більше не міг чути, що українська література нецікава. Тоді я вирішив написати трилер із стрімким кіносюжетом. Я ж до того сценарії і п’єси писав, так що як працювати із сюжетом, добре знаю. У процесі роботи над трилогією мені доводилося часом себе примушувати писати саме так. У першій книжці, може, аж забагато екшену і карколомних подій. Читачі скаржилися, що їм було важко читати ті всі документи, а я ж хотів показати, як працюють таємні і дипломатичні служби. Хотів мову офіційних документів зробити елементом художнього твору.

Оповідання народжуються всередині мене спонтанно, ніби ні з чого. Якщо ж казати про романи, то я щоразу збираю колосальну кількість підготовчих матеріалів. Намагаюся не покладатися лише на пам’ять. Коли писав про Рим, у якому бував, усе одно перевіряв інформацію. Я проробляв море матеріалу — енциклопедій, сайтів... Але плану заздалегідь ніколи не складав.

Щойно в «Ярославовому Валу» вийшла збірка моїх ранніх оповідань «Повернення блудного сина». Після 1968-го десять років в Україні не видавали моїх книжок. Я лише міг надрукувати в журналі «Вітчизна» одне-два оповідання на рік. І ось тепер я їх зібрав — і вийшла дивовижно чиста книжка. Там немає майже сексу в тому нашому сучасному розумінні, коли всі хочуть показати, як вони знають усі фізіологічні таємниці. Але там є інше — справжні почуття. До книжки ввійшли і «Хроніка міста Ярополя», і оповідання «Маленька футбольна команда», «Повернення блудного сина» — це дуже важливі для мене тексти. Їх не можна назвати сюжетними, але дія в них є. Можна ж написати оповідання про те, як Вася покохав Асю, потім він кудись поїхав, iз нею щось трапилося... А можна написати, що Вася сидить з Асею, розмовляє і під час тієї розмови відбувається щось таке, що міняє і героя, і його погляди на ту дівчину. Зараз я перечитав ті свої оповідання, і впевнений, що навіть тепер є у них щось, що може торкнути душу читача. Хоча вся прозаїчна начинка, всі деталі життя там радянські, бо ж усі оповідання тексти до 1991 року.

Я видав трилогію і більше не хочу писати про майбутнє, хоч це якоюсь мірою не так і складно. Адже змінюються якісь засоби комунікації, ґаджети, дрони з’являються нові, а характери героїв майже не змінюються. Почитайте Шекспіра — ті ж самі пристрасті — кохання, заздрощі, ревнощі, боротьба за владу.

А з другого боку, з того жанру дуже важко вийти, бо я настільки глибоко вже занурився в майбутнє... Якби було потрібно, я міг би писати і далі. Але хочу повернутися до нашого часу. Він дуже дивний, повністю сюрреалістичний. Лише уявіть, що за 600 метрів звідси на головній вулиці Києва кров лилася, дим валив і я постріли чув iз Майдану, а в той же час люди сиділи в кав’ярнях і поводилися, наче нічого не відбувалося... Я придумав про це оповідання, може, це буде щось більше — якась повість невелика.

«Моє щастя полягає в тому, що я не писав замовних речей»

Я — нереалізована людина, як і все моє покалічене покоління. Це може здатися вам кокетством, але справді те, що я зробив, це minimum minimorum. Треба все було раніше писати. Я став вільною людиною тільки після того, як залишив дипломатичну службу. Скрізь був невільним: не міг щось писати про нашу владу, бо ж теж був її складовою. В радянський час була жорсткіша цензура, коли письменників не друкували і фізично вбивали. І це все втрачений час. Бо по-справжньому треба було б реалізувати свої літературні здібності змолоду. Коли видав свою першу книжку, треба було писати далі, стати професійним письменником. Та я боявся до 1984-1985 років піти з медицини, бо вона мене ніби захищала. Можливо, моє щастя полягає в тому, що я не писав замовних речей, бо тоді б це знищило всі залишки моїх здібностей.

Кожен письменник самотній і забутий. В одному з романів своєї трилогії я зобразив пам’ятник невідомому письменнику. Це безглуздо, бо ж, якщо письменник не відомий, навіщо йому писати? Але в кожного письменника є відчуття, що він недооцінений. А з другого боку, думаєш: а хто оцінений? Це може бути окрема розмова про долю української літератури. В той час, коли російська література процвітала, письменники були матеріально незалежні, наша була зведена до рівня провінційної, хоча були блискучі письменники. Так і зараз, на жаль, залишилося — ми сидимо в ґетто. Почуття письменницької самотності екзистенційне, але так само — і соціальне. Доки не буде сильної української держави, не буде і літератури. Треба створювати лобі, сприяти перекладам на англійську, німецьку, працювати з Нобелівським комітетом. Але це буде, коли Україна утвердиться і стане процвітаючою країною, у що я вірю. Якщо не буде Третьої світової війни, це трапиться через 10-15 років — треба, щоб усі «совки» відійшли.

Наступним поколінням я б хотів побажати розуміння, що вони теж колись стануть старими. Від старших людей часто відмахуються, але у них є досвід. І коли вони відходять, людина переживає, що чогось у тих старших не запитала. Зараз мені б хотілося багато про що запитати батьків, а їх уже немає. Зрозумійте: те, що сьогодні здається вічним, насправді минає. Єдиний закон, який працює і у природі, і у суспільстві, — це закон змін. Люди не завжди його усвідомлюють. Тому й лишилися і досі на Донбасі люди з радянською ментальністю. На жаль, наша освіта не навчає законам життя. З другого боку, старі люди часто починають повчати молодших, але ті мають самі пройти свій шлях.

Я почуваюся молодим. Можливо, те, як людина себе почуває, як сприймає дійсність, думає, обумовлене генетично. Є люди, які у 30 років випалені, старі. У мене ж справжнє бурхливе життя почалося після 50. Хоча і стан організму гіршає, йде старіння — від цього нікуди не дінешся. Один із моїх найбільших учителів — Амосов. Він боровся-боровся зі старістю, та теж її не поборов. Із віком безглуздо боротися. Але найважче повірити, що мені 80. Не можу!

ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Щербак

Народився 1934 р. у Києві. Закінчив Київський медичний інститут за фахом санітарний лікар. До 1987 р. працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л. Громашевського, брав участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України й Узбекистану. Із 1989-го до 1991 р. був народним депутатом Верховної Ради СРСР. 1987 р. був одним з організаторів екологічного руху, пізніше — засновником Партії зелених. У 1991-1992 рр. працював міністром охорони навколишнього середовища України, згодом — Надзвичайним і Повноважним послом України в Ізраїлі (1992-1994), США (1994-1998, із 1997-го — за сумісництвом у Мексиці) та Канаді (2000-2003). Засновник Української екологічної академії наук. Член Ініціативної групи «Першого грудня».

Дебют у літературі — повість «Як на війні» (1966), по тому були роман «Бар’єр несумісності» (1971), збірка оповідань і повістей «Маленька футбольна команда» (1973), збірка віршів «Фрески і фотографії» (1984), роман «Причини і наслідки» (1986), повість «Чорнобиль» (1987). Автор п’єс, сценаріїв до фільмів та книжок публіцистики — The Strategic Role of Ukraine (2003), «Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття» (2003), «Україна в зоні турбулентності» (2010) та ін. Лауреат премій ім. Ю. Яновського та О. Довженка.