Воєвода, який двоглавого вбиває

19.11.2014
Воєвода, який двоглавого вбиває

Від батька до сина: Левко та Михайло Скопи — обоє і богомази, і рок-музиканти. (з «Фейсбуку» Михайла Скопа.)

21-річний Михайло Скоп вдало поєднує спів у церковному хорі і рок-музику, православний іконопис і літературу. Іконопис, вірші і музику хлопець пише так, як відчуває його серце: «Що б я не творив і з якого боку не дивився б на цей світ, моє найперше правило — це правда».
Він закінчив Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша, потім вступив до Львівської національної академії мистецтв. Декілька персональних виставок іконопису привернули до Михайла Скопа щиру цікавість мистецтвознавців та шанувальників сучасної сакральної творчості. За останні кілька років він також видав книжку віршів «Пісні Чорного Степу» та роман «Пташине полювання», в листопаді готує вже шостий альбом фольк-метал-прогресив-року та атмосферік-готик гурту «Чорна Дебра». Як людина, не байдужа до долі своєї Батьківщини, Михайло активно бере участь у благодійних аукціонах, де кошти від продажу робіт iдуть на потреби пораненим та бійцям на передовій. Згадаю лише кілька з них: «Митці — Воїнам», «З любов’ю до України», «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Дихай, живи».

Приватна війна Скопа зі страхом перед творчістю і москальською школою іконопису

— Ви спрямовані на продовження традицій українського іконопису?

— Ще з дитинства українські ікони приглядались до мене з усіх можливих закутів. Пам’ятаю, як перемальовував образи із книги «Український середньовічний живопис», щотижня навідувався до Національного музею, де батько, Лев Скоп, викладав копіювання, чи до реставраційної майстерні, де працювала моя мати. Ніхто мене не примушував вивчати чи тим більше любити наш іконопис (тому, певно, я його і полюбив). Коли я вийшов із тепличних умов домашньої творчості, то вперше зіткнувся із проблемою, з якою буду боротися, аж доки мене, старого і знесиленого, не підмінить молоде покоління.

Уявіть собі іноземця, що навідався в Україну і свято переконаний, що матрьошка та ведмідь iз балалайкою — це українська традиція. І скільки ви його не переконуйте в протилежному — він залишиться при своїй думці. На жаль, більшість українських іконописців нагадують мені якраз такого іноземця. В тих поодиноких навчальних закладах, де згадують про українську ікону, все навчання зводиться до копіювання канонічної російської ікони або наслідування грецьких образів. В окремих випадках більш свідомі викладачі хочуть наслідувати нашу традицію іконопису: вивчають її, досліджують і намагаються збагнути, але тут перешкодою їм стає все та ж московська школа... Я впевнений, що найголовніше у нашій іконі те, що український маляр був вільним. Він любив свою роботу і віддавав своє серце іконі, малюючи душею. А чернець із Підмосков’я працював строго за зразком і за будь-яку хибу чи відхилення від зразка старший монах бив його по руках. Це історичний факт, мало того, окремі частини тіла святого (лик, руки, одяг) малювали різні люди, так звані «лічнікі», «ручнікі»... Яка ж тоді ікона виходить?

У своїх роботах я намагаюсь наслідувати найперше легкість виконання мазків, емоційну присутність і відкритість кольорів. Багато технологічних знахідок просто вимагають, щоб їх втілили в сучасній роботі, проте я не реконструктор — вивчаю як західноєвропейські ікони в романському та готичному стилях, так і ранньохристиянські та візантійські ікони, шукаючи цікавi і влучнi ходи, сюжетне багатство та багато іншого. У ході свого дослідження я дійшов до приголомшливого висновку: завжди і всюди малювали по-різному. І немає більш чи менш канонічних ікон. Одні ікони походять від однiєї школи, а інші — з іншої, а нав’язування «правильних», пастеризованих ікон — це вияв страху перед багатогранним світом іконопису зі всіма прихованими символами, стилістикою та сюжетами. Традиція має бути, проте останнє слово завжди за художником, і на його плечах лежить велика відповідальність — свідомо малювати або ж здатись і змалювати «з листівочки».

— Який період зараз переживає школа сучасного українського іконопису?

— Сьогодні спостерігаємо останні подихи постколоніального мислення: дерев’яні церкви стають модними (вони ж бо наші, українські!), служба співається українською, але от ікони в церкві... грецькі (вони більш «правильні», ніж українські)... Найгірше тут — підміна понять. Тепер російські ікони стали зватись українськими, бо їх перемальовують українські майстри. І наше завдання — попри величезне нерозуміння — відродити справжню, винищену за «совєтів» традицію. Одним з останніх справді визначних українських майстрів, що розуміли, а головне — малювали справжню українську ікону, був патріарх Дмитрій Ярема. Його розписи можна бачити у церкві Петра і Павла у Львові на вул. Личаківській. Ще приклади живого продовження традиції ми знайдемо в Успенській церкві у Львові та в церкві в селі Страдч. Там, до речі, є цілий іконостас, мальований Олексою Новаківським, хоча і це також — уже не сьогодення... Де-не-де ми можемо бачити майстрів, які працюють у традиційних техніках, і відносяться до української традиції. Одними з таких є ті, що малюють ікони на склі. Проте там, де немає обожнювання візантійської ікони, часто присутній страх перед творчістю.

— У яких церквах є ваші ікони?

— У каплиці св. Тарасія в місті Батурин, у каплиці монастиря св. Анни у Львові, а також у церкві Богородиці Заступниці України у Львові.

Портрети Бога по-українськи

— Ви відчуваєте батьківський вплив на своє образотворення?

— Батьки дали мені те, що рухає мною, — любов до нашого малярства та усвідомлення його як феномену. Від батька я прийняв легкість і творчі засади українського іконопису, а від матері, яка займається реставрацією, — іконографію та науковий підхід. Щодо відмінностей у наших роботах... Ікони Лева Скопа я би назвав галицьким імпресіонізмом XVII століття. Великі виразні мазки, погляди, що зазирають прямісінько в душу. Світло, що сяє навіть iз найтемніших фарб. Стародавній гонт і побиті життям дошки — найкраща основа для таких робіт, бо тільки вони насправді дихають і мирно співіснують. Упорядкований хаос шматочків дерева утворює ні на що не схожі макросвіти. Фігуративні композиції, так звані «хатки» — це певного роду переосмислення мініатюрного хатнього вівтаря. Свою творчість я вважаю неосередньовічним українським іконописом. Я прагну писати на тему сьогодення: то вояки АТО прийшли Богородиці вклонитись, то св. Дмитрій синьо-жовтий прапор здіймає. Найулюбленіше — коли Михаїл двоглавого орла топче і б’є. Та так сильно, щоб не забував, гадюка, що всі царства світу не поглинеш і вище Бога не піднімешся.

— Чи були спроби працювати так, як монастирські богомази, — після посту і молитов?

— Ритуали є невід’ємною складовою релігії. І навіть iз погляду психології — відмова від матеріальних благ дозволяє мозку працювати по-іншому, знайти ті цінності, що людина просто не бачить у ситості та бадьорості. Та не слід забувати, що сказав Іван Златоуст: «Коли м’яса не їси, а на ближнього зле говориш, — ти не постиш». Іконопис для мене — це віра, стан душі. Коли я відчуваю, що час почати роботу, я знаю, що це важливо і не можна гаяти ні миті.

Біль зі світлом обнялись

— Михайле, ви висвітлюєте сакральну тему не тільки в іконописі, але також і в музиці: співаєте і граєте в гурті «Чорна Дебра». Ваш іконопис — це світлий стан душі, а музика відображає страждання. Як ці протилежні явища поєднується?

— Не можна весь час провести в молитві, бо вона перетвориться на порожній набір звуків. Не можна весь час писати ікони — інакше це стане рутиною і рано чи пізно всі образи стануть однаковими на вигляд і зміст. Часто робота потребує, щоб над нею згоріли, навіть принесли себе в жертву. І тоді вона оживе. Інакше не буде вогню, не буде любові.

Пам’ятаю першу репетицію «Чорної Дебри». Це була мить творіння, розтягнена на цілу ніч. І лишень на світанку я зрозумів, який виснажений і водночас радий, що віддав усі свої сили на цей порив.

Гурт «Чорна Дебра» має пісню «Войовнича», це крик розпачливого болю і відчаю від негативу, що насувається ззовні. Але водночас — молитва, відповідь самому собі, що правда таки з нами. Що Вкраїну бережуть відважні сини, а веде їх не який-небудь продажний генерал чи правитель, а сам архiстратиг Михаїл. А якщо з нами Бог, то хто проти нас? Можна сказати, що така пісня — це ікона, оточена чорним, мальована словами і звуками гітар. На початку хор співає «Не побоїшся страху вночі, ані стріли, що летить удень» — потужні слова надії і непохитної віри 90-го псалма «Живий у допомозі Вишнього». Сам же сюжет — алегорія на апокаліптичну сцену «Церква Войовнича», в якій військо праведників із Вождем Господнього війська перемагає орду Звіра, що хотів захопити всі царства світу і піднятись вище живого Бога.

БЕЗ МЕЖ

Бог любить трійцю

— Ще одна галузь вашої творчості — література. Розкажіть про свої книжки.

— Кілька років тому, під впливом творів Толкіна, Кінга і багатьох інших, суто інтуїтивно я став створювати великий внутрішній світ зі своєю міфологією, божествами, війнами і королями. Так з’явилася детальна історія у віршах цілого континенту Предріччя на кілька тисяч років. На територіях, за масштабами близьких до Європи, виникли кілька писемностей і мов, свої традиції, звичаї та ритуали різних релігій і філософських течій. Коли назбиралося кілька сотень віршів, я вибрав найкращі й вирішив видати збірку. А щоб прикрасити — почав оздоблювати її середньовічними орнаментами. В ході роботи я помітив, що і там проглядаються приховані символи і чи не кожна третя сторінка потребує пояснення.

«Пісні Чорного Степу» — це збірка віршів, пишно оздоблених авторською орнаментикою. Але найважливіше — наприкінці. Саме на кількох десятках останніх сторінок мені вдалося втиснути короткі пояснення до ілюстрацій та нариси з історії краю Предріччя. Легенди, байки про бравих вояків і застільні поєдинки, розкриті змови та прості історії простих людей — ось найкраща замкова шпарина до світу, що за моїх майбутніх старань має розкинутись справжнім епосом. Інша моя книжка — «Пташине Полювання» — це роман, основні події якого відбуваються у сучасному та давньому Львові.