Чоловiк i лялька

17.07.2014
Чоловiк i лялька

Валерій Бондаренко і його колекція.

У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. Усе його життя, каже, перевернула Чехія, де дуже поширене лялькарство, багато і театрів, і магазинів маріонеток. Повернувшись додому, спробував виготовити ляльку власноруч — за придуманими самим технологіями. А потім разом із Владою вони цілеспрямовано їздили на виставки авторської ляльки — до Москви, Києва, в район Коста Брава, що біля іспанської Барселони. Побачене на них кардинально змінило уявлення Валерія про ляльку. Виявилося, що вона може бути не лише іграшкою, а й арт-об’єктом, скульптурою, що часто несе глибоке смислове навантаження. І чим глибше чоловік в усе це вникав, чим більше бачив цікавих речей, виготовлених іншими, тим дужче хотілося створювати щось подібне й самому. Ось так досі цим і займається — уже майже 6 років.

Валерій запевняє, що знає свої промахи в кожній ляльковій скульптурі. Проте, як на мій погляд, кожна з них по-своєму цікава, оригінальна і, не побоюся цього слова, досконала. Навіть його перша робота «Стомлений метелик» (постарілий чоловік із крильцями за спиною, у якого залишилася спрага до польоту, але злетіти він уже не може) нічим, на мою думку, не поступається пізнішим. От бродяга і його тінь, сам він непоказний, а тінь у нього — яскрава.

«Якщо «покопатися» в кожному моєму творінні, можна багато чого прочитати, — зазначає лялькар. — Це не просто візуальний об’єкт, я стараюся вкласти в нього багато інформації. Скажімо, ось ця робота називається «Брати Чу (Механіка божевілля)». Це гротескні образи Маркса, Енгельса та Леніна, сама ідея комунізму яких видається мені дещо божевільною. Зазвичай я не прагну добиватися портретної схожості. Бо не люблю працювати у правильній скульптурній техніці. Мені цікаво, щоб усе було дещо утрируваним, не зовсім реалістичним. Ось іще одна робота із серії «Брати Чу» — «Старший брат». Це Путін і Медведєв у моєму сприйнятті: з безумством в очах. А от імператора Даруму створив під впливом старовинних японських ляльок».

Валерій зізнається: коли працює над ляльковою скульптурою, в кожен елемент вкладає якийсь смисл, проте з часом багато чого забувається, і часто йому хочеться, аби інші читали її по-своєму. Робота «Thank you, Маргарет» навіяна смертю Маргарет Тетчер: це враження Валерія від цієї жінки-лідера. На московську ж виставку лялькар возив роботу «Маленький принц», у якій втілив своє бачення героя твору Антуана де Сенкт-Екзюпері. Ця авторська лялька перемогла в номінації «Краще художнє вирішення образу». Цікаво, що одну зі своїх робіт Валерій Бондаренко подарував японцям. Річ у тім, що полтавському лялькарю, який, окрім усього, небайдужий до японської культури, й зокрема колекціонує старовинні японські ляльки, запропонували взяти участь у виставці авторської ляльки в Токіо. Валерій відіслав туди композицію з трьох ведмедів, у якій провів паралель між ядерними катастрофами в Чорнобилі та на Фукусімі. Як склалася її доля? Одна з пропагандистів лялькового мистецтва Чієко Хазекі повідомила Валерію Бондаренку, що після виставки його роботу передали мерії міста, яке найбільше постраждало під час катастрофи на АЕС Фукусіма-1, де вона нині й перебуває.

Були пропозиції й можливості, констатує Валерій, перевести захоплення в ранг бізнесу. Проте йому не хочеться продавати свої роботи, підлаштовуватися під покупця. А хочеться створювати те, що йде від душі. Лялькар ніколи не затискає себе в якісь часові рамки — може створювати лялькову композицію місяць, а то й два. Буває таке, що починає одну, кидає й береться за іншу, а тоді повертається до першої. У кожну роботу, за словами Валерія, він вкладає часточку душі, тому й не бажає розлучатися зі своїми творіннями.

«Тож моє захоплення не має нічого спільного із заробітком. Та й не хочеться все це змішувати. Стараюся залишати для себе віддушину, де не потрібно думати: продам — не продам, куплять — не куплять. Поки що мені хочеться тільки творити, удосконалюватися й одержувати від цього задоволення — це вже внутрішня потреба, — зізнається Валерій. — Коли щось не виходить, думаю: от закінчу цю роботу — і поставлю на всьому жирний хрест. Так, лялькарське мистецтво дається мені нелегко. Уявіть собі, як ось такими ручищами зшивати на ляльці одяг. Але не займатися цим уже просто не можу».

Якоїсь єдиної техніки створення лялькових скульптур у нашого героя немає: зазвичай йому подобається експериментувати з різними матеріалами. Скажімо, коли робить гладенькі обличчя, використовує полімерну глину, яку покриває олiйними фарбами, темперою. Коли ж вдається до структурних облич, у хід іде пап’є-маше або ж японський папір ручної роботи, який має цікаву кострубатість, добре всотує акварельні фарби, — у результаті отримуєш оксамитову поверхню. Тканини ж часто обробляє, іноді їх зістарює, змінює кольорову гаму, а нерідко й саму структуру. Подобаються й тканини, заґрунтовані, а потім пофарбовані. «Можна брати за основу техніки, які вже придумані, а можна створювати їх самому — шлях буде довшим, проте цікавішим. Мені, власне, поспішати нікуди», — посміхається експериментатор.

Валерій Бондаренко живе в оточенні своїх творінь. Проте й не тільки. Річ у тім, що у ньому живе тяга й до старовинних речей. Тож де б не були з дружиною: в Парижі, Римі, Мілані, Мюнхені, Відні — скрізь відвідують блошині ринки, де знаходять не тільки матеріали для виготовлення ляльок, а й старовинні душевні речі зі своєю енергетикою. Нещодавно подружжя повернулося з Греції.

«Друзі з нас сміються, що ми привезли звідти величезний старовинний манекен ручної роботи. Та ми з Владою любимо оточувати себе предметами старовини, — пояснює Валерій. — Я взагалі не визнаю речей, виробництво яких поставлене на потік. А коли бачу красиву старовинну річ, просто не можу пройти повз — доводиться купувати.

Із часом усі ці предмети старовини й роботи Валерія перестали поміщатися у квартирі, тож подружжю довелося прибудувати ще одну кімнату. Деякі речі — подаровані, також зі своєю історією. Скажімо, старовинний саксофон, що висить на стіні у старовинній рамі, подарував друг Олег. Будучи саксофоністом, він придбав його в Німеччині й заробляв там на життя, граючи на вулиці. А коли повернувся додому, передав музичний інструмент Валерію, знаючи про його пристрасть до колекціонування.

У столу, низ якого від німецької швейної машинки «Зінгер», — також своя історія. Ця машинка супроводжувала все життя Валерієву бабусю. У 20-х роках минулого століття її купили за великі гроші, під час війни переховували у хліві в сіні. «А потім завдяки цій машинці бабуся, залишившись вдовою (дідусь загинув на фронті) із двома дітьми — моєю мамою та її братом, вижили. Скільки пам’ятаю бабусю — вона весь час сиділа за цією швейною машинкою. Тому ця річ для мене така важлива, — пояснює Валерій. — Коли ми придбали цю квартиру, то поміняли старі дубові каркаси вікон, і з того дерева разом із батьком змайстрували ось такий зручний стіл». А верхню частину швейної машинки Валерію захотілося почепити ланцюгами до стелі — це такий собі елемент декору.

«Влада — не настільки нагромаджувач, як я. При цьому вона дає мені можливість стягувати все це в наш дім: не кожна жінка таке витримала б, — віддає належне дружині наш герой. — От ви запитуєте, чи Влада допомагає. Допомагає вже тим, що не заважає. Нещодавно в Москві вийшла друком книга, присвячена чоловічій ляльці, — у ній представлені й мої роботи. А сфотографувала їх Влада. Загалом ми обоє захоплюємося ще й фотосправою. Проте дружина може фотографувати ляльку й годину, і півтори, аби добитися потрібного ракурсу. У мене ж не вистачає терпіння».

— Своїми роботами ви справді ламаєте традиційне уявлення про ляльку.

— Авторська лялька — свіже віяння, доволі новий вид мистецтва. Слава Богу, що вже й у Києві відбувається виставка «Модна лялька». Хоч московська — краща із виставок авторських ляльок, які бачив. На жаль, у зв’язку з останніми подіями виникає легкий ступінь божевілля в багатьох головах, і деякі російські лялькарі дозволяють собі докори: раз вам, мовляв, Путін не милий, то навіщо в такому разі їздити на наші виставки?

  • Вiдчуй себе лицарем

    Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>

  • На даху Львова

    Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>

  • Карету подано!

    Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>

  • У музеї сміються — аж за животи беруться

    Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>

  • «Легенди» на колесах

    Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>

  • Дві палиці в колеса недугам

    Дивна пристрасть охопила Західну Європу: у міських парках, на гірських курортах, уздовж морських узбереж і просто по життю крокують люди з лижними палицями, але без лиж. Ще можна б зрозуміти, коли додаткової опори потребує старенька пані чи турист із важким рюкзаком, який дереться на гору. Але навіщо додавати собі зайвого клопоту, махаючи двома ціпками під час звичайної прогулянки?

    Насправді ці «диваки» — не втікачі з божевільні, а прихильники одного з найбільш передових видів фізичної активності: скандинавської ходьби. Цей простий і корисний вид фізкультури завойовує у світі дедалі більшу популярність, і вже мало де у Північній Європі залишилися регіони, де не було б бодай однієї траси для любителів nordic walking. Що ж це за штука така — скандинавська ходьба? >>