Олег Покальчук: Щастя настає не тоді, коли руйнуєш причину нещастя

04.04.2014
Олег Покальчук: Щастя настає не тоді, коли руйнуєш причину нещастя

Олег Покальчук. (з сайта gazeta–ptk.org.ua.)

Через півтора місяця після завершення активних дій у центрі столиці суспільство продовжує перебувати у стресовому стані. З одного боку, реальною лишається загроза агресії з боку Росії, яка після анексії Криму не відмовляється від можливостей загарбати й «исконно русские территории» півдня та сходу України, влаштовуючи там повсякчас різні провокації. З іншого — політичні процеси всередині держави не надто задовольняють романтично налаштованих громадян, які прагнуть негайних змін та розбудови ідеальної і справедливої держави. З початком передвиборчої кампанії ці процеси лише загострилися. Як подолати агресію та уникнути розчарування, розповідає соціальний психолог Олег Покальчук.

«По–хорошому, Майдан мав би розійтися іще після повалення Януковича»

— Пане Олеже, Майдан став своєрідним символом жертовності і всього найкращого, що є в українського народу. На цьому тлi дуже болісно сприймається інформація про сутички між «Правим сектором» та «Самообороною», про стрілянину. Що зараз відбувається з Майданом?

— Майдан — місце символічне ще з часів студентської «революції на граніті» та Помаранчевої революції. Але треба розуміти, що протягом останніх кількох місяців Майдан, як кожна динамічна система, трансформувався, і в нього зараз інша фаза існування. Люди, які сумлінно робили революцію, жили тут протягом трьох місяців, переважно роз’їхалися по домівках, а їхнє місце зайняла амбітна молодь, яка під час бойових дій здебільшого вешталася на периферії подій, а зараз намагається монополізувати право говорити від імені Майдану. Це чимось нагадує процеси, коли внаслідок якихось катаклізмів раптом корінне населення великого міста чи то вимирало, чи то кудись виїжджало, а на їхнє місце підтягувалися люди з навколишніх сіл, які одразу ставали бундючними новими «городянами». Також на Майдані зараз є чимала кількість асоціальних елементів, які виправдовують свою звичну поведінку революційною доцільністю. Ну і, я не виключаю, там є велика кількість провокаторів, як місцевих, так і засланих. Аферистів чимало, вже й на Заході з’явилися новітні «діти лейтенанта Шмідта». Внутрішнім і зовнішнім ворогам вигідно підтримувати такий стан справ, то я думаю, що вони це ще й спонсорують. І вони намагатимуться таке здичавіння тримати якомога довше, щоб перетворити його на вульгарний антитренд і таким чином нейтралізувати Майдан як явище.

— Що ж тоді робити з Майданом? З одного боку, він наче виконав свою місію. З іншого — у суспільстві зберігається стійке відчуття, що зміни, які очікували від революції, ще не настали, а тому Майдан потрібен як запобіжний засіб для контролю за владою.

— По–хорошому, Майдан мав би розійтися ще тоді, після повалення Януковича, демонструючи високу дисципліну і мобілізаційний потенціал. Тим більше що нинішній Майдан (у своєму вузькому, топографічному значенні) жодним чином не контролює владу, це особисті ілюзії тих людей для виправдання свого існування. Та й раніше Майдан жив своїм життям, на яке опозиція мала дуже слабкий вплив, контролювали лише партійців, яких була виразна меншість, — усе трималося лише на об’єднанні перед зовнішньою загрозою. Нинішня ситуація більше нагадує синдром заручника, коли влада не має механізму трансформувати Майдан, а люди, які там живуть, почуваються досить комфортно, оскільки війни немає, досить тепло — чому б не пожити в центрі столиці, побути героями для приїжджих фотографів, а в разі чого можна ще й щось у влади виторговувати.

А щодо розчарування — це звичайний людський психологічний стан, який приходить після ейфорії. Навіть «медовий місяць» триває місяць, а далі починаються життєві чвари. І жалоба триває сорок днів, а далі починається звичайне життя. Люди після великих психологічних потрясінь намагаються увійти у звичний ритм життя і починають усвідомлювати, що насправді чудес не існує і що щастя настає не тоді, коли ти руйнуєш причину нещастя, а коли ти починаєш самостійно будувати це щастя. А це прикро, бо вже не такий героїчний і місцями доволі нудний процес.

— Так, але люди не можуть зрозуміти, чому під час Євромайдану їм вдалося дуже швидко і ефективно самоорганізуватися, налагодити комунікації і виробити стратегію адекватної реакції на виклики, а влада за місяць–два цього не може.

— А чому влада повинна щось організовувати? У нас якийсь дивний неземний пієтет і до тих же виборів, і до депутатів. Якщо людина може щось зробити без чиновників — хай вона зробить без них, і це напевне вийде добре. Функції держави — прозорий перерозподіл наших податків, не більше. Решту все має організовувати громадянське суспільство. У тому числі вирішувати, на що витрачати гроші. Якщо вони є, звісно. Хіба Майдан організувала київська влада? Ні, це люди організували. Не треба забувати і про те, що владні структури багато в чому лишилися старими і нинішня влада опинилася в ситуації Центральної Ради, коли можна приймати будь–які розпорядження, директиви і укази, але ніхто їх виконувати не буде, бо немає механізму виконання.

Тут іще варто зазначити, що Київ значно раніше став справді українським містом, у нього є традиція протестів і самоорганізації. А інші регіони лише починають це освоювати.

«Крим уже потрапив у мишоловку, і виходу з неї немає»

— До речі, про регіони. Наскільки зовнішній ворог, яким на сьогодні є Росія, здатний об’єднати Україну? Ми звикли говорити про південний схід, де завжди розігрувалася проросійська карта, однак останні події показали цікаву тенденцію: південь України — Одеса, Херсон, Миколаїв — переважно демонструють український патріотизм і протистоять російським «засланим козачкам». А от схід — Харків, Донецьк, Луганськ — лихоманить більше. З чим це пов’язано?

— Передусім — із системною і багаторічною роботою російських спецслужб. А також iз тим, що ці регіони є традиційним джерелом гастарбайтерів у Росію. А там роботи після занепаду шахт практично немає, тому на заробітки до Росії–годувальниці їде дуже багато людей. Хоча і тут є своя специфіка. Харків — місто зі своїми амбіціями, там інтелектуальний потенціал більший, ніж на Донбасі, тому під час усіх цих провокацій, які спостерігалися останнім часом, можна було говорити про своєрідну окупацію Харкова з боку Путіна, оскільки практично всі підбурювачі були завезеними диверсантами. Донбас і Луганськ лишаються опорними пунктами Партії регіонів із доволі значним власним мобілізаційним ресурсом — ви пам’ятаєте, як іще в 2005–му до Києва потягами привозили шахтарів на протистояння. І там існує значний прошарок, можна так сказати, «професійних антиукраїнців», які розуміють, що можна кудись поїхати, когось побити і на цьому заробити.

— Чим можна їх нейтралізувати?

— Лише спецслужбами. Такі люди розуміють лише мову сили. Я категоричний противник методів переконання чи підгодовування бутербродами з чаєм — це на них не діє. Ці люди мають право на свої настрої, але завжди знайдуться групи диверсантів і терористів, які їх збурюватимуть, організовуватимуть і штовхатимуть до силових дій. Тому потрібна чітка і миттєва робота спецслужб і закриття кордону з Росією. А ті люди нехай живуть зі своїми настроями, але не за наш кошт.

— Наскільки впливають на ситуацію в цих регіонах відомі олігархи?

— Завжди люди, які дають роботу, мають серйозний вплив на ситуацію. Це в усьому світі так. Але треба розуміти і те, що в цих регіонах більше цінують силу, ніж авторитет. Тому, наприклад, Коломойський, який очолив Дніпропетровську область, швидко зумів там навести ідеальний, з точки зору безпеки громадян, порядок. А от Тарута в Донецьку виглядає, як підставна особа. Він намагається щось робити, але в цьому регіоні потрібен не «губернатор», а диктатор. З іншого боку, тиск має бути в межах закону, таким, щоб не спровокувати масового спротиву.

— А чи реально повернути Крим? Багато хто сподівається, що проблеми, з якими вже зіткнулися кримчани, викличуть у них зворотний процес і вони знову попросяться в Україну.

— Я не бачу для цього близьких перспектив. Крим уже потрапив у мишоловку, і виходу з неї немає. Це — «система ніпель». Невдоволення, звичайно, буде рости, але для зворотнього процесу немає осяжних механізмів. А на людські емоції кремлівській владі завжди було начхати. На особливий спротив розраховувати не варто — чим південніші люди, тим вони галасливіші, але менше схильні до спротиву. Швидше за все, буде масовий відтік людей із Криму — що, до речі, на руку Росії, і вона всілякими методами — де жорсткіше, де м’якше — буде витискати людей з півострова. А тим, хто залишиться, доведеться звикати до нових реалій.

Можливо, ці емоції накопичуватимуться і десь колись спрацюють у момент кризових ситуацій у самій Росії. Але і це малоймовірно — у кримчан формується підсвідоме почуття вини, і вони починають боятися: а раптом їх за це будуть карати? І не варто забувати про путінську пропаганду, яка буде продовжувати лякати їх Україною.

«Чим менше ви заморочуватиметеся глобальними проблемами, тим більше полегшите життя»

— Одразу після лютневого протистояння, особливо після розстрілів, психологи говорили про посттравматичний синдром, який спостерігався як в учасників тих подій, так і в тих, хто дивився на все це по телевізору і так само переймався. Наскільки ця проблема актуальна нині і чи впливає вона на сучасне сприйняття дійсності?

— Звичайно, впливає і буде впливати. Ці спогади і переживання триватимуть іще щонайменше кілька років. Головне — не зациклюватися на цих спогадах, не ятрити і не робити з себе «культ мученика», мовляв, я там був, а тепер мені за це треба щось. Решта сорок шість мільйонів людей не знають про ваші проблеми, бо в них є свої. Треба сприймати все як данність і жити далі.

— Як урятуватися від депресії і від розчарування?

— Займатися своїми улюбленими справами, більше дбати про себе і про своїх близьких. Менше обговорювати депресивні теми, менше критикувати всіх довкола. Не видавати безпорадність за самопожертву. Поводитися так, як зручно вам і вашим близьким, і намагатися бути в цьому щасливим. Чим менше ви заморочуватиметеся глобальними проблемами, які не у вашій компетенції, тим більше полегшите життя собі і своїм близьким. І буде у вас здоровий сон, гарне самопочуття і життєвий оптимізм. Зрештою, від цього теж залежить будівництво щасливої України.

ДОСЬЄ «УМ»

Олег Покальчук, соціальний психолог, письменник, перекладач, бард

Народився в Луцьку, отримав біологічну, літературну та психологічну освіту.

Був членом СПУ, АУП, одним із засновників товариства «Меморіал», Товариства Лева, Народного руху України. Один з ініціаторів відродження і перший керівник післявоєнного «Пласту». Дипломант конкурсів авторської пісні.

До вересня 2006 року — головний спеціаліст прес–служби Кабінету Міністрів України.

Як літератор дебютував оповіданнями в жанрі наукової фантастики, перекладав поезії з польської, іспанської, англійської, литовської мов. Разом iз братом, письменником Юрієм Покальчуком, переклав дві книги Едгара Бероуза про пригоди Тарзана.