Диктатура в законі

21.01.2014
Диктатура в законі

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Свого часу, в 2001 році, Леонід Кучма придушив суспільний протест «УБК», кинувши за ґрати два десятки активістів. Опозиція, чи то налякана, чи то дезорієнтована, навіть не намагалася чинити опір. Нині сценарій, за яким кільканадцять арештів покладуть край Майдану, вже не пройде. Соціум став злішим, а відтак і менш полохливим. Він засвідчує відвагу збиратися знову й знову, навіть після «зачисток» «Беркутом».
У 2001–му, розігнавши маніфестантів та влаштувавши показове судилище над обраними жертвами, Кучма не мав потреби зазіхати на законодавство України, яке де–юре залишалося демократичним. Були, щоправда, спроби оголосити наметове містечко опозиції «малими архітектурними формами» і вимагати узгодження цих «форм» зі столичною владою, але ті випадки носили локальний характер. Леонід Данилович хоч і грався з думкою поборотися за третій термін президентства, врешті–решт облишив подібну ідею. Тож мета «нагнути» країну і провести вибори без вибору не була для нього актуальною. А може, Кучма розумів: є межа, яку не варто переступати навіть президентам.
16 січня ц.р. провладна більшість парламенту, керована Президентом Януковичем, пішла значно далі, ніж Кучма початку «нульових». Це й стало приводом для боїв на вулиці Грушевського 19–го числа.

«Чому кіпішу не було?»

«Регіонали» і комуністи своїми голосуваннями «вручну» перекроїли законодавство України, взявши за взірець норми, прийняті у Росії. Звідти прийшло і жорсткіше покарання за акції протесту, і ідентифікація власників сім–карт, і поняття «іноземний агент». Для повноти картини бракує хіба що кримінальної відповідальності за мужелозтво, яке в РФ у зверненнях до Володимира Путіна активно обстоює актор Іван Охлобистін. Така стаття мала б прийтися до смаку «регіоналам», які вбачають у Євросоюзі збіговисько геїв та збоченців.

Соратники Віктора Медведчука визнали, що саме він домагався прийняття цього пакета законів. «Голос України» чи «Урядовий кур’єр» їх ще не опублікували, але готуються це зробити.

Найбільш одіозним (а разом з держбюджетом–2014 їх було 12) є закон «регіоналів» Вадима Колесніченка та Володимира Олійника з довгою та невиразною назвою «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян». Невідповідність назви змісту багатьох збила з пантелику. Пізніше опозиціонери втішались твердженням, що 95% «регіоналів» самі не знали, що вони підтримали.«УДАРівка» Ірина Геращенко наголошувала, зокрема, що члени більшості «навіть назв не чули того, за що голосували». Прикро, але й опозиція, яка не брала участі у голосуванні, виявилась непоінформованою щодо змісту цих законопроектів.

Тривожним сигналом для опозиції мало стати саме лише прізвище, зазначене на початку законопроекту, вважає соціолог Ірина Бекешкіна. «Цікаво, а хтось з опозиції цей проект читав (а конче треба було, бо автор такий — Колесніченко). А якщо читав, то чому вчора кіпішу не було? Збирати громаду треба було проти ухвалення такого закону! Думаю, в Києві пара–трійка сотень тисяч проти диктатури б вийшли», — зазначила Бекешкіна на своїй сторінці у «Фейсбуці».

Не все так просто, парирує позафракційна депутатка Анжеліка Лабунська. У дискусії з власними ФБ–френдами вона пише наступне: «Секретаріат комітету (з питань правосуддя. — Авт.) повністю підконтрольний Ківалову, я була секретарем цього комітету VI скликання і точно знаю, що проконтролювати проходження документів нереально. Люди, які там працюють на ключових посадах, відбираються особисто Ківаловим! На засіданні 15 січня цього закону не було в порядку денному, і на комітеті він не розглядався! Скажіть, а що можна зробити, якщо проект роздали просто в залі за п’ять хвилин до голосування?».

Міркування на тему, могла чи не могла опозиція протистояти закону Колесніченка — Олійника, вже не мають жодної ваги. Оцінювати дієвість опозиції варто лише крізь призму майбутнього. Зокрема, у контексті висунення єдиного кандидата на президентських виборах. Якщо тільки ці вибори у 2015 році відбудуться взагалі.

Закручування гайок

З усього, що сталося, очевидним є одне. Ані Майдан, ані загроза міжнародних санкцій, ані «бунт всередині ПР» (про який теж багато говорила опозиція і який насправді не підтвердився) не вплинули належним чином на діючу владу. Вона «прокинулася» на третьому місяці існування Майдану, аби по­класти край протестному «бєспрєдєлу».

Саме тому всі проголосовані більшістю закони вже ввечері 16 січня скріпив підписом голова ВР Володимир Рибак. Наступного дня їх підписав і Президент.

Насправді спікер скоїв подвійний «гріх» щодо Регламенту Верховної Ради. Він не мав підписувати закони при очевидних порушеннях процедури голосування, а також робити це раніше, ніж за два дні з моменту їх ухвалення. Два дні дається депутатам на апеляції. Цієї можливості парламентаріям не дали, попри те, що голосували «вручну», без підрахунку рук — лише додавали загальну кількість «багнетів» у фракціях ПР і КПУ.

До речі, на деяких фотографіях із сесійної зали видно, що «за» голосують максимум 120 нардепів. Причому деякі — як «регіонал» Ярослав Москаленко — піднімають обидві руки.

Поспіх влади дався взнаки й у кадрових зачистках, з яких найсуттєвіша — відставка глави АП Сергія Льовочкіна. Останній вже подавав заяву на звільнення після силового розгону Майдану 30 листопада, а ще до того його самого і його дружину Зінаїду бачили на променаді серед наметів прихильників євроінтеграції. Разом із Львочкіним у відставку подала прес–секретар Януковича Дарка Чепак. Директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв спростував аналогічне повідомлення про себе.

Персонажів цих складно назвати симпатичними, проте має рацію шеф–редактор «Лівого берега» Соня Кошкіна, зауважуючи, що такі, як Льовочкін, тепер «автоматом опиняються на світлій стороні». Час «голубів» минув — настала ера «яструбів». Тож недарма міністр МВС Віталій Захарченко (він же — можливий претендент на вакантну посаду глави АП) вже пообіцяв «жорстко реагувати» на будь–які деструктивні прояви у суспіль­стві.

За таких обставин наївно сподіватися на можливість скасувати голосування 16 січня через суд або на «милість» «більшовиків», які раптом забажають внести правки у прийняті ними закони. Щодо суду, то «УМ» уже наводила слова позафракційного Сергія Міщенка, котрий вважає подібну процедуру безсенсовою. На підтвердження своїх слів він навів казус Віталія Кличка, який безуспішно — через Вищий адмінсуд — намагався скасувати норму, що може завадити йому балотуватися в президенти.

Щодо правок, то й тут надія ілюзорна. Щоправда, сам співавтор закону Володимир Олійник не виключає можливості «підрихтувати» власне дітище. Водночас він визнає, що прийнятий з його подачі акт направлений проти Євромайдану та Автомайдану. Коли «право одних суперечить праву інших», конфлікт у суспільстві слід врегулювати, — заявив Олійник в інтерв’ю радіо «Свобода». А на прес–конференції 17 січня він додав: «Ми готові почути і Майдан, і опозиційні сили, оскільки вони є частиною влади в парламенті, про те, які нам потрібно приймати рішення».

У тому, як чує провладна більшість своїх опонентів, всі мали змогу переконатися 16 січня. Представник Президента в парламенті Юрій Мірошниченко визнає, що прийняті закони, м’яко кажучи, не без недоліків. «Не навмисно, але могли пропустити якісь такі ляпи, які будуть потім сприйматись міжнародною спільнотою негативно, — схаменувся Мірошниченко. І наголосив: — Ми не розв’язали ту проблему, заради якої ініціатори цих законопроектів намагалися внести закони в парламент (…) Без пошуків компромісів протестувальники підуть на більш радикальні дії, а влада буде жорстокіше за це карати», — визнав він в інтерв’ю «5–му каналу».

Чи не єдиний, хто цілком і повністю задоволений всіма законодавчими новаціями, — Прем’єр–міністр Микола Азаров. Це засвідчило і п’ятничне спілкування очільника уряду з громадянами на його сторінці у «Фейсбуці». На питання користувачки, «чому не розженуть Майдан, адже ухвалена постанова про кримінальну відповідальність тих, хто там стоїть», Микола Янович російською мовою відповів так: «Ви не зов­сім точно говорите. Такі постанови не приймались».

То чи розженуть Майдан?

Безумовно, закони від 16 січня приймалися для того, аби бути втіленими у життя. Те, що пропрезидентські політики заднім числом визнають в них «ляпи» чи «курйози», не справляє великого враження. Багатосторінковий документ Колесніченка — Олійника готувався не один тиждень і зусиллями не тільки цих двох нардепів. Влада знала, на що вона йде і для чого їй це потрібно. З іншого боку, якщо застосовувати закон буквально й арештовувати людей у шоломах, масках, камуфляжі, а також тих, хто мітингує на Майдані без відповідного дозволу, тюрем та СІЗО просто не вистачить. А в бюджеті–2014 ніби не закладені додаткові витрати на будівництво нових пенітенціарних закладів…

Політолог Володимир Фесенко переконаний, що Банкову таки стримуватиме негативна реакція Заходу. Відтак силовики й ті, хто їх направляє, «діятимуть точково, тобто будуть використовувати таку тактику, яку вже застосовували, просто, можливо, частіше». Але питання щодо того, наскільки Віктор Янукович є чутливим до звернень, застережень і навіть гіпотетичних санкцій з боку Америки та Європи, — доволі дискусійне.

Президент вже успішно проігнорував заклик Незалежної медіа–профспілки України, Національної спілки журналістів України та Комісії з журналістської етики не підписувати закон Колесніченка — Олійника, оскільки той де–факто вводить у ЗМІ жор­стку цензуру. Не відповів він і на запитання єврокомісара Штефана Фюле: «quo vadis, пане Президенте?» (куди йдете? — Авт.), яке той поставив у своєму «Твіттері», додавши, що це — єдине, чим йому лишилось поцікавитись у Віктора Януковича.

Окрім Фюле, негативне ставлення до українських нововведень висловив міністр закордонних справ Великої Британії Вільям Хейг. «Занепокоєний тим, що Верховна Рада ухвалила закони, які обмежують особисті свободи», — зазначив він. До Хейга приєднався колега з Німеччини: глава зовнішньополітичного відом­ства цієї країни Франк–Вальтер Штайнмайєр виступив з реплікою про те, що «обмеження громадянських прав віддалить Україну від Європи». Кепсько лише, що обидва політики, як і Фюле, висловили позицію в інтернет–мережі, що, погодьмося, не справить на Президента Януковича жодного враження.

Хоча й офіційна заява голови ОБСЄ Дідьє Буркхальтера не зачепила струни в душі жодного можновладця. «Я закликаю владу України проконсультуватися з відповідними виконавчими структурами ОБСЄ на предмет сумісності недавно прийнятих юридичних заходів із загальними зобов’язаннями ОБСЄ», — зазначив він. Буркхальтеру відповіло лише вітчизняне МЗС, зробивши вигляд, що не розуміє, звідкіля взялися претензії. «Закони, ухвалені парламентом України від 16 січня 2014 року, спрямовані на імплементацію в українському законодавстві ряду норм, які вже існують в законодавстві багатьох європейських держав», — відписали дипломати.

«Щойно мав зустріч з Яном Томбінським і телефонні розмови з європарламентаріями. Поки залишається бодай одна можливість вплинути на процес щодо недопущення вступу в силу цього проекту — слід впливати. Це те, що потрібно зараз робити, тому я буду це робити. Потім буде набагато складніше...» — зазначив (також у соц­мережах) ще один можливий претендент на посаду Президента України Петро Порошенко.

Віртуальний обмін думками, це, можливо, краще, ніж нічого. Проте доля України вирішуватиметься не в інтернеті. І не «іноземними агентами», чи то пак емісарами Європи. Швидкістю і жорткістю заходів влада переграє опозицію — принаймні її парламентську частину.

Відтак надія лишається тільки на те, з чого все й почалося. На наш український Майдан.

НОВІ НОРМИ

Не вдягай шолом, як ставитимеш намет під будинком судді

Закон Колесніченка—Олійника встановлює ряд «табу» для сповнених політичною активністю українців. Нагадаємо, що він забороняє: 1) рух автоколон, якщо вони складаються більше ніж з 5 машин; 2) «мирні збори» біля володіння приватних осіб; 3) участь у акціях протесту в шоломах, масках та камуфляжному одязі; 4) розгортання наметів та встановлення звукопідсилюючої апаратури без відповідного дозволу; 5) розповсюдження «екстремістських матеріалів»; 6) блокування органів державної влади; 7) збирання інформації про суддів та членів їх родин тощо.

Цим же законом підсилюється відповідальність за статтями, вже наявними у ККУ, – «групове хуліганство», «групове порушення масового порядку», «масові заворушення». Також вводиться фактична паспортизація всіх користувачів сім–карт плюс примус операторів мобільного зв’язку до встановлення «технічних засобів, необхідних для здійснення уповноваженими органами оперативно–розшукових заходів».

Усі ці норми брутально порушують статтю 29 Конституції України (про право на свободу), ст. 31 (про гарантування таємниці телефонних розмов та інших шляхів комунікації), ст. 32 (про заборону втручання у приватне життя).

Особливого удару закон завдає по журналістах. Адже він, по–перше, повертає до ККУ відповідальність за наклеп (який визначається як «навмисне поширення завідомо недостовірних відомостей»). До того ж цей самий «наклеп» варіює в залежності від ступеня тяжкості обвинувачень, висунутих посадовій особі, і якщо останню ЗМІ підозрюють у тяжкому злочині (зокрема, корупції), «наклепникові» загрожує обмеження волі строком до 2 років. По–друге, закон визначає інтернет–виданням обов’язкову реєстрацію, а Національній комісії зі зв’язку та інформатизації делегує право «вимикати» незареєстровані ресурси.

Це є пряме порушення 15–ї статті Конституції України, яка забороняє дію цензури. До того ж під загрозою невиконання опиняється й норма ст. 8, котра декларує «найвищу юридичну силу» Конституції України. А головне — проігноровано положення ст. 22: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Врахуйте, що Конституція є законом прямої дії, який стоїть вище від решти законодавчих актів.

І це тільки те, що впадає в око при дуже побіжному та поверховому огляді закону Колесніченка—Олійника.

Водночас у «чорний четвер» ВР ухвалила зміни до так званого «закону про амністію», згідно з яким на волю мали вийти всі заарештовані учасники протестних акцій. Більшості з них «амністія» і справді торкнулася, але після внесення правок вона поширилася і на бійців «Беркута», котрих де–факто звільнено від будь–якої відповідальності.

Поруч із цим ПР та КПУ таки проголосували постанову про створення слідчої комісії щодо «протиправних діянь правоохоронних органів». Це можна було б тактичною перемогою опозиції, проте інші події минулого четверга нівелювали таке «досягнення».

Іще один «цікавий» закон — про внесення відповідних змін до ККУ — дає зелене світло «заочному кримінальному провадженню». Зрозуміло, що на увазі мається відсутність фігуранта справи на судовому процесі і можливість винесення йому «заочного» вироку. Дещо подібне закладено й до змін Регламенту Верховної Ради: тут мова йде про спрощення процедури притягнення нардепа до кримінальної відповідальності. Тепер для зняття імунітету не потрібна ані присутність парламентарія на засіданні ВР, ані висновок профільного комітету.  

І наостанок іще про два закони. «Щодо відповідальності за наругу над пам’ятниками борцям із нацизмом» — можна трактувати по–різному й карати як за смаження яєчні на Вічному вогні у київському парку Слави, так і за пошкодження монумента Бандері десь на Галичині. Зате інший закон — «Щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму» — більш прицільно битиме по тих, хто, скажімо, бачить роль УПА не такою, як її трактують автори–комуністи — Петро Симоненко та Ігор Алексєєв.

До речі, фракція КПУ зареєструвала 19 січня ще й проект закону про повернення смертної кари. Але таку новацію парламентська більшість не розглядала — принаймні поки що.

 

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Вдаримо автопробігом і «фотожабами»

Не дивлячись на суворість санкцій за порушення прийнятих законів, українці не розгубились і відповіли владі, як кажуть інтернет–користувачі, жорстким «тролінгом». Соцмережі рясніли «фотожабами», де «Беркут» утягував діточок на роликових ковзанах та в шоломах або дитсадківську групу в костюмах та масках зайчиків–лисичок. Під Лук’янівським СІЗО мітингували українські письменники, які прийшли в масках і вимагали їх заарештувати. А власники автівок буквально за добу роздобули наклейки «Не їдь за мною, я — п’ятий» або «У цій колоні прошу вважати мене першим». Хто не мав наклейку, писав ці слова пальцем на запилюженому бампері.

Але всіх перевершив користувач «Фейсбуку» Сергій Рижук, котрий вивісив на сторінці скан своєї заяви до райвідділів МВС та СБУ Нетішинського району Хмельницької області. Сергій з друзями збирався до лазні, і «в зв’язку з тим, що у бальнеологічних процедурах передбачається участь більше десяти осіб, що автоматично підпадає під визначення «масовий захід», попросив силовиків про «супровід нашої автоколони спецавтомобілями з увімкненими спецсигналами». «Чуваче, ти — геній», — писали Рижуку завсідники «ФБ». За пару днів його повідомлення зібрало біля 8 тисяч «лайків» і майже 7 тисяч «перепостів».

Тим часом сайт одеської обласної організації Партії Регіонів 18 січня повідомив про те, що більше 50 машин стартували в автопробігу на підтримку законів, прийнятих Верховної Радою. Чи звертались тамтешні «регіонали» з повідомленням до МВС та СБУ, достеменно невідомо. Але щось підказує, що, на відміну від Сергія Рижука, одеські прихильники влади не є аж настільки законослухняними громадянами. Відтак чекаємо прес–релізу від МВС з інформацією про штрафи, накладені на порушників, та конфісковані в них авто.

 

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>