«Заводний живчик»

16.01.2014
«Заводний живчик»

Гіперактивність — не завжди проблема виховання, часто це серйозний діагноз, що потребує медичної корекції. (з сайта 4child.ru.)

«Вихователька шокована його активністю...»

«Мій син — гіперактивна дитина, — розповідає киянка Марія Корецька, мама трирічного Андрійка. — Досі погано говорить, словарний запас невеликий, слова почав вимовляти лише у 2,8 року. На вулиці з ним нормально не погуляєш — може різко побігти в напрямку дороги, тулиться до машин, всюди лізе. Похід у поліклініку — взагалі проб­лема: усі двері в кабінети відчиняє, виривається з рук, падає на підлогу, не слухає. Лише вдома трохи можу дати йому раду. Хоча з іншими дітками сину цікаво, тож віддали малого в садочок. Але вихователька «шокована» його активністю. За порадою невролога, пройшли кілька курсів медикаментозної терапії. Під час останнього (третього) курсу малий став краще поводитися, активніше повторював слова, більше розумів. Але вдень не спить, вночі засинає максимум на 8 годин і двічі прокидається. Займаюся з ним, намагаюся не кричати, вільної хвилини не маю, дуже втомлююся... Радять нам різне: і змінити лікаря, і записатися на заняття в центр розвитку мови. Енцефалограма нічого поганого не показує. Але я помічаю, як синова гіперактивність зростає, а розвиток, відповідно, гальмується. Не знаю, як його хоч трохи заспокоїти... І чи це виліковується?»

— Синдром дефіциту уваги і гіперактивності (скорочено СДУГ) — неврологічно–поведінковий розлад психіки, який починається в дитячому віці. Проявляється він складнощами концентрації уваги, гіперактивністю й імпульсивністю, які важко вгамовувати, — пояснює Олена Бабюк, київський психолог–реабілітолог. — З неврологічної точки зору, СДУГ розглядають як стійкий і хронічний синдром, для якого не знайдено способу лікування. Вважають, що діти «переростають» цей синдром або прилаштовуються до нього в дорослому житті.

Сам діагноз, як і його лікування, каже лікар, викликають багато суперечок. Медики, вчителі, батьки і ЗМІ висловлюють сумнів в існуванні СДУГ. Дехто вважає, що такого захворювання немає взагалі, однак їхні опоненти переконують: існують генетичні і фізіологічні причини такого стану.

Винні генетика і пологові травми?

Що ж робити, якщо ваша дитина надто активна — як корегувати її поведінку, як із нею працювати?

— Часто батьки і вчителі–вихователі, не розібравшись, називають гіперактивними всіх підряд: і тих, хто справді є такими, і просто активних живчиків, — зауважує Олена Бабюк. — Але якщо батьки не знають про діагноз або не розуміють, що він означає, — важко доводиться і дитині, і її батькам.

Гіпердинамічний синдром — медичний діагноз, і сама мама поставити його не зможе. Це завдання лікаря — невропатолога, невролога, психолога і логопеда (найчастіше такі дітки потребують одночасної допомоги–корекції кількох фахівців).

Які причини синдрому? Пусковим механізмом, за словами лікаря, найчастіше стає енцефалопатія, порушення мозкового кровообігу, які виникають унаслідок пологової травми, генетичний збій, вплив хімічних факторів — наркотичних засобів чи токсичних отруєнь мами в минулому. Також впливають соціальні фактори: неблагополучна родина, педагогічна запущеність дитини.

«Крутить» мамою як хоче, а замість слів — «каша»

Якщо такий діагноз ставлять дитині до року, отже, лікар підозрює в малюка порушення в роботі центральної нер­вової системи, наголошує Олена Бабюк. А ці порушення, швидше за все, викликані травмою в період внутрішньоутробного розвитку, під час пологів або вже після народження. «Тяжкість ураження мозку буває різною, — пояснює психолог–реабілітолог. — Найважчий випадок — дитячий церебральний параліч (ДЦП). Легші випадки поділяються на декілька груп. У деяких дітей проблема минає без будь–якого медичного втручання, частина ж потребує медичного і фізіотерапевтичного лікування, і, як правило, до кінця першого року життя в них усе нормалізовується. Але в декого легкі порушення зберігаються. І тоді зазвичай до 5–6 років невролог ставить ще один діагноз: мінімальна мозкова дисфункція (ММД). Такий діагноз є коректним, якщо в дитини є проблеми в навчанні і поведінці, порушення уваги, але при цьому збережений нормальний інтелект.

Найчастіше ММД проявляє себе саме гіпердинамічним синдромом (його називають також гіперкінетичним синдромом, гіперкінетичним розладом, синдромом дефіциту уваги). Зверніть увагу, що діагноз ММД зовсім не означає, що у дитини є гіпердинамічний синдром. Можуть бути й інші прояви мінімальної мозкової дисфункції.

— Недавно ми працювали з чотирирічним Давидом, — пригадує пані Олена. — Мама виховує його сама, батько відмовився від сина ще до народження малюка. Дитина «крутить» мамою, як хоче. Хоча хлопчик добрий і лагідний. Слова всі плутає — замість розмови суцільна «каша». На те, щоб спокійно вислухати, роздивитися малюнок, поговорити тощо — немає ресурсів. За два місяці лікування (медикаментозна терапія, психокорекція, кінезетерапія, заняття з логопедом) хлопчик навчився правильно вимовляти слова — зрозумів суть і став буквально зазирати дорослим у рот, так зацікавився процесом словотворення. Ми навчили хлопчика розвивати увагу, звертати увагу на деталі — якого кольору машина проїхала тощо. Результати медичної корекції вра­жали.

Недооцінити ворога — програти битву...

Якщо мозок дитини отримав навіть невеликі пошкодження, то частина клітин не функціонує. А процес відновлення пошкоджених структур головного мозку — складний і тривалий, каже лікар. У результаті нервова система працює з подвійним навантаженням: енергія витрачається на процес нормального вікового розвитку плюс необхідна енергія на відновлювальні процеси. Нервову систему такої дитини можна порівняти з пошкодженими електричними лініями — коли занадто велике навантаження, дроти починають іскрити.

Пані Олена, яка є прихильником нейрофізіологічного підходу в лікуванні психологічних проблем, вважає: перш ніж поставити діагноз, слід ретельно вивчити мозок, його психічний стан, соматичні прояви, а потім вирішувати, яку тактику лікування обрати. «На жаль, іноді органічні ураження мозку або дуже погано піддаються лікуванню, або не піддаються взагалі. Тоді питання корекції — це питання медикаментозної підтримки», — додає лікар.

Фахівець наголошує: якщо є підозри на синдром дефіциту уваги і гіперактивності, легковажити небезпечно. «Недавно діагностувала дівчинку — 2 роки 7 місяців, були підозри на аутизм. Я ж зауважила саме СДУГ. Дитина набирає в руки різних предметів і бігає з ними, в гру включається, але швидко втрачає інтерес. Влаштовує істерику, якщо у неї відбирають іграшки, а на прохання дати їх — не реагує. Дівчинка запущена, мама нею не займається. Більшу частину часу вона належить сама собі — гасає по квартирі, галасує, падає, раниться. Батьки найбільше боялися підтвердження діагнозу «аутизм». Вважали, що гіперактивність — це дрібниці. Але недооцінити ворога (недугу) — це свідомо програти битву...»