Рукописи і стародруки археографи «перетворюють» у наукову базу для гуманітаріїв.
— Пане Олександре, ваша установа на хвилі національного відродження початку 1990–х нарешті розпочала систематизовану роботу з покладами документів в Україні і за кордоном, що тривалий час залишалися «за кадром» історії. Тепер це знаний у світі центр досліджень та публікації історичних документів. Що це взагалі таке — робота з архівами?
— Київський національний університет імені Шевченка готує спеціалістів за фахом «архівознавство», щоб було кому дбати про збереження архівних документів. А от актуалізувати ці джерела, вводити їх у науковий обіг, ознайомлювати з ними широкі кола громадськості — це вже завдання археографічної науки. Ми готуємо спеціалістів, які добре знають зарубіжні джерела, читають середньовічну латину, грецьку мову, «розшифровують» почерк людей, які писали у XVII столітті староукраїнською, церковнослов’янською та іншими давніми мовами.
— За кордоном є подібні інституції?
— Це питання часто ставиться. Подібна установа є в Австрії. Але яка, наприклад, у німців проблема з джерелознавством? Там упродовж століть державні органи планово публікували архівні документи з різних сфер історії і культури Німеччини. Вони досліджені, опубліковані й тепер стоять на полицях, виблискуючи корінцями з золотом. У Російській Федерації немає окремого інституту, там діє археографічна комісія. Але ж упродовж століть Російської імперії, а згодом РФ держава забезпечувала археографічну діяльність — щоб підтримати імідж легітимності, історичної тяглості й сталості розвитку Росії. У нас же, навпаки, джерела спотворювалися, вивозилися, знищувалися, щоб показати «трієдіность» і «спільну колиску». Як недержавний народ ми не мали можливості фундувати і самостійно наповнювати джерельну базу з усього різноманіття документів, пов’язаних і з економікою, і з політикою, повсякденним життям, з судовими практиками та юридичною традицією. Коли в 1974 році, за Маланчука, закрили останню Археографічну комісію, «все було чудово». Бо коли друкували документи до 300–ліття «возз’єднання» України з Росією, археографія працювала чітко по команді, вишукуючи лише ті документи, які підтверджують «віковічне прагнення українського народу до злиття з братнім російським». Решту документів ми зараз уже піднімаємо. Листи й універсали українських гетьманів спростовують такий однобокий погляд. З’ясувалося, що раніше опубліковані списки тих, хто «складав присягу московському цареві» після Переяславської ради, були сфальсифікованими. Бо для того, щоб у ті часи так швидко по всіх полках зібрати стільки підписів, треба було скористатися гелікоптером або якоюсь дуже швидкісною машиною...
Ми публікуємо джерела корпусно, цілісними масивами: не вилучаючи, не редагуючи, не цензуруючи. Намагаємося залучити щонайширше коло джерел. Під час археографічних експедицій збираємо усні свідчення очевидців про події недавнього минулого. Старенькі бабусі, яким по 85 років, до того ж, говорять своїми діалектами — і потім з цими джерелами працюватимуть мовознавці–діалектологи, культурологи, етнологи, а не лише історики. Ми публікуємо не тільки розшифровку на папері, а й живі голоси епохи на цифрових носіях. Різноманітна джерельна база створює повноцінну основу розбудови всієї гуманітарної сфери. І, зрештою, самоусвідомлення, власної ідентичності, самобутності.
— Мабуть, ще чимало архівних документів про Україну чекають у різних країнах на своє виявлення і дослідження?
— Так, звісно. Ми розробляємо спільні проекти із закордонними науковими центрами. Із Туреччиною розробляли кілька проектів, бо це наші сусіди, там є чимало джерел про нас.
Нещодавно я мав зустріч з керівником архівної системи Республіки Польща, він дивувався: як нам за таких умов вдалося стільки зробити. Запропонував нашим фахівцям вільно працювати в архівах своєї країни. І похвалився, що в польському суспільстві відбулася жвава дискусія, коли він запропонував зробити безкоштовним копіювання в архівах країни. Спершу дехто побоювався, що відтепер архіви будуть постійно переповнені. Утім кілька місяців справді був ажіотаж, а тепер усе вляглося і установи працюють у звичному режимі. Кому потрібно — приходять, копіюють і працюють. Нам складніше: дослідник, який працює на державу, має платити з власної кишені іншій державній установі, щоб отримати доступ до архівних джерел.
— А чому б не робити все це у складі іншої установи? Он «головний археолог» Петро Толочко переконує, що з частини ваших співробітників слід утворити Археографічну комісію, а частину — розподілити по різних відділах Інституту історії. Що при цьому втратить наука?
— У планах Інституту історії України, наскільки мені відомо, на сьогодні як додаток до існуючої там структури ми не фігуруємо. Отож, коли ми запропонуємо на розгляд керівництва свою тематику, не факт, що її буде схвалено. У нас є цілісність команди, ми відчуваємо лікоть один одного і справді можемо працювати на виконання покладених на нас завдань. Якщо говорити про брак фінансування Академії наук, то від злиття ми тільки програємо. Адже чим більше голосів на підтримку вітчизняної науки — тим краще. Крім того, величезні наукові колективи не є гарантією ефективності роботи. Ефективним, принаймні на цьому етапі, є розподіл обов’язків і розроблення різних напрямів у науці. Утім держава зараз сигналізує: «Скорочуйтеся! Змінюйтеся так, щоб бути зручнішими, дешевшими». А дешевша наука, відповідно, дасть і дешевший результат.
— Але ж ваш інститут таки починався з Археографічної комісії у складі Інституту історії України. Що змінилося, коли ви стали окремою науковою установою?
— Так, у 1987 році на базі Інституту історії АН УРСР була відновлена діяльність ліквідованої у 1974–му Археографічної комісії. Вона працювала з найрізноманітнішими джерелами — це й усні розповіді очевидців, і фольклор, і діалекти мови. Хіба Інститут історії міг упоратися з цим усім? Тому було прийнято рішення створити окрему структуру. Нагадаю, що в першій археографічній комісії працював Тарас Шевченко. Він вивчав архівні джерела і на них спирався у своїй поетичній творчості. Його, втім, ніхто не називає істориком. Історію культури та її пам’яток, літературні, мовні джерела ми досліджуємо з фахівцями різних наукових інститутів. Це міждисциплінарна праця з координацією у нас. Пам’ятки української мови ми готували до публікації з Інститутом української мови НАНУ. Так само багато чого готуємо з Інститутом літератури...
— Пригадується, як академік–секретар відділення історії, філософії та права НАНУ Олексій Онищенко наголошував журналістам, що «ви досі видали всього 15 томів із запланованого 100–томника спадщини Грушевського, то якщо готувати по тому в рік, результат буде в кінці століття». Мовляв, після «реорганізації» робота піде швидше...
— Темпи виконання залежать не лише від виконавців, а й від державного фінансування. Щорічно ми готуємо до друку по чотири томи, вони лежать неопубліковані. Їх видає спеціалізоване видавництво «Світ» у Львові на кошти, виділені за програмою «Українська книга». Кілька років поспіль у держави на Михайла Грушевського коштів не було. До речі, близько 90 відсотків наукових видань Інституту побачили світ завдяки спонсорським коштам. Це Архів Коша Нової Запорозької Січі, «Універсали українських гетьманів», «Літопис УПА» і багато іншого. Навіть чимало з дорученого нам державою ми видаємо за позабюджетні кошти. Чи стане, виходячи з цього всього, наша робота ефективнішою, якщо ми об’єднаємося з іншим інститутом?
Олександр Маврін
Народився 1963 р. в м. Керч (АР Крим).
У 1987 р. закінчив історичний факультет Сiмферопольського (нині Таврійського) університету. Працював у Керченському історико–археологічному музеї. Після служби в армії викладав у школі. У 1991 році вступив до аспірантури Інституту історії України АН УРСР, а завершив навчання під керівництвом Павла Соханя вже у новоствореному Інституті археографії. З 1994 р. працює в Інституті української археографії та джерелознавства ім. Грушевського, пройшовши шлях від помічника директора з науково–організаційної роботи до вченого секретаря iнституту. Нині — заступник директора з наукової роботи iнституту. Автор понад 60 наукових статей, а також монографії та упорядкованих збірників документів і матеріалів з історії української дипломатії.
Інститут української археографії та джерелознавства створено у квітні 1991 р. За 22 роки iнститут сформував і виховав археографічну школу. Тут започатковано нові напрями в галузі спеціальних історичних дисциплін: сфрагістика, геральдика, біографістика, просопографія, некрополістика, історична картографія, урбаністика та інші, що раніше не розроблялися в Україні. У складі iнституту працюють сім відділів та Львівське відділення.
Інститут є спадкоємцем археографічних комісій, що свого часу діяли в Україні. Так, Тимчасова комісія для розбору давніх актів (Київська археографічна комісія), створена у 1843 р., стала осередком консолідації українських істориків Наддніпрянської України. Комісія розшукувала документи в архівах місцевих судово–адміністративних установ, магістратів, монастирів, у приватних осіб і опублікувала значний масив документальних матеріалів і пам’яток з історико–культурної спадщини України, що створили фундамент історичних досліджень другої половини XIX—ХХ століть. 1921 р. комісія влилася до Археографічної комісії Всеукраїнської академії наук. До ВУАН влилася й Археографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка, створена у Львові 1896 р. за ініціативи Михайла Грушевського. Після смерті Грушевського ця комісія займається історією «класової боротьби» та «соціалістичного будівництва». 1936 р. її реорганізовано у відділ археографії Інституту історії АН УРСР.
Археографічну комісію АН УРСР відновили на базі Інституту історії АН УРСР у 1969 і скасували у 1974–му. Тим часом значна частина рукописів і книг, зібраних в Україні після Другої світової війни археографічними експедиціями московських та ленінградських наукових установ, опинилася у сховищах Москви та Петербурга.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
