Іще раз про «ето»

12.09.2013
Іще раз про «ето»

Кадр із фільму «Інтимні місця».

Гадаю, про «ето», чи то пак «це», хоча б раз у житті говорив кожен із нас, переважно в інтимній обстановці з другом, партнером, психологом, мамою і навіть священиком. І то бувало незручно — тема все ж таки... скажімо, дражлива, оскільки вимагає набагато глибшого оголення, ніж просто тілесне. Російська пара (віднедавна жінка і чоловік) Наташа Меркулова і Олексій Чупов вирішили винести її на привселюдне обговорення, оскільки, ніде правди діти, наболіло. «Наша історія, наша тема напряму резонує з нами, це те, що нас турбувало. Сексуальність у відносинах на тлі того, що відбувається в сім’ї, на роботі», — зізнається Меркулова, режисер–дебютант із журналістським досвідом за плечима, що наклало свій відбиток на фільм. Сценарій картини народився на Гоа, де пара, втомлена багаторічним спільним проживанням, вирішила пролікувати свої неврози, мало не розійшлася, але зуміла вийти на «хепі енд»: зняла фільм, котрий відзначили на «Кінотаврі», і офіційно закріпила свої стосунки.

Отже, в основі «Інтимних місць» — декілька інтимних сюжетів із життя представників окремих соціальних груп Москви. Скандальний фотограф, який робить портрети вагін та прутнів та пропагує свободу, і в статевих стосунках зокрема. Проти нього грає чиновниця якогось там комітету з дотримання моральності — важка, розкішна, рубенсівського типу дама, у неї складні стосунки з фалоімітатором. Друзі фотографа — середньо­статистичні «правильні» мужики: лише один iз них готовий задовольняти свої сексуальні потреби будь–як, аби лише не у шлюбному ліжку, інший — успішний, багатий, привабливий, власник ніжної і покірної дружини — дізнається про свої нетрадиційні уподобання, у третього — психолога — також свої скелети у шафі. На тлі головних героїв виникають iще другорядні персонажі, і всі вони об’єднані таким умовисновком: «Усі ми — збоченці. А хто не збоченець?».

«Інтимні місця» не претендують на енциклопедичність, проте це непоганий посібник, у якому мало не кожен може знайти замальовку себе. І цей фільм ріднить маленьких українців із маленькими росіянами набагато більше, ніж ура–патріотичні пропагандистські воєнні драми. Тут також більше прикладного для нас матеріалу, ніж у канонічному «Секс і місто». Навіть така деталь (іронія долі, не інакше): персонаж чиновниці–моралістки був виписаний раніше, ніж на обрії з’явилася захисниця моралі Єлєна Мізуліна, голова комітету Держдуми РФ із питань сім’ї, жінок і дітей, але вже після того, як в Україні встигла засвітитися Комісія з питань захисту суспільної моралі.

Фільм, безумовно, виправдовує звання кращого дебюту на «Кінотаврі». Ще одну відзнаку, «За кращу жіночу роль», яку отримала Юлія Ауг («Вівсянки»), можна було би доповнити збірним «За кращий акторський склад», настільки кожен актор вливається у шкуру свого персонажа: Нікіта Тарасов, Юрій Колокольніков, Катерина Щеглова, Олеся Судзіловська. Більше того, глядачу також передбачено спеціальне місце в цьому ігровому кіно — вуаєриста, — необтяжливе, вельми спокусливе заняття. Не менш важливу роль відведено звуку, хоча не такою мірою, як у «Менінах» Ігоря Подольчака.

«Інтимні місця» — неспішна іронічна мелодрама, що тяжіє до естетики скандинавського кінематографа, показана всім, хто не соромиться надмірності оголеного людського тіла й готовий підглядати за тарганами не лише в чужій, а й у своїй голові.