Лемки повертаються додому

30.07.2004
Лемки повертаються додому

Лемко в чуші. Фото початку ХХ століття.

      Коли київський автобус на «Лемківську ватру» нарешті зрушив із місця, було далеко за північ. Стомлені останнім «марш-кидком» наплічників, кариматів і наметів у багажне відділення кияни помалу лаштувалися до сну. Коли раптом мiй сусіда голосно залементував: «Нарешті — їдемо на імпрезу! Хай тільки спробують почати її без нас». Такий ентузіазм сонна аудиторія не «зацінила» і на знак обурення неквапно зміряла крикуна посоловілими очима. «Та чого ви? — невгавав той — У Польщі імпрезою називають усе, де багато пива, ковбасок і музики». Народ у бусику радісно зашумів.

      Прогнози на класний відпочинок перевершили всі сподіванки. Хоча без спроб попсувати «кашу» українським туристам не обійшлося. На прикордонній заставі в Польщу нас пропускали аж три години! Це був лише початок пригод українців у Польщі. Вже в самій країні автобус із київськими номерами видався польській дорожній поліції підозрілим. Для надійності стражі порядку зупинили наш бусик на перевірку. Ревізори шукали блоки цигарок, горілку і навіть примусили народ витрушувати торби. Однак коли замість очікуваної контрабанди натрапили на «тушонки-паштети», розчаровані зрештою відпустили нас на фест.

      Після такого «катарсису» три дні серед гір Бескидів у Малопольському воєводстві біля міста Ждиня, де відбувалася «Лемківська ватра», видалися земним раєм. Вже при самому вході на територію, де проходив фестиваль, назустріч нам вийшли, наспівуючи купальські пісні, дівчата в лемківських строях із вінками і свічками у руках. «А який сьогодні день? — засміявся хтось. — По-моєму, святкувати Купала пізнувато...». Але дотепника швидко зупинили: «Тихо ти! Це — лемки. Вони приїздять сюди раз на рік — тому і святкують за весь час».

 

«Нас повантажили в ешелони, як худобу, і пообіцяли вивезти в Сибір»

      Етнографічна група українців — лемки — здавна селилася в Карпатах та на схилах Низьких Бескидів (між річками Уж, Сян на сході та Попрад із Дунайцем на заході) під час сумнозвісної операції «Вісла» (1944—1947 роки) польська влада депортувала їх із рідних земель, аби асимілювати українців із поляками. Нині лемки розсіялися по  світу. З усіх куточків землі вони з'їжджаються в Україну лише один раз на рік — на фестиваль «Лемківська ватра». Тут співають рідних пісень і запалюють ватру — вогнище — ось уже 22 роки. «У 80-х роках польська влада стала лояльніше ставитися до лемків — нам дозволили збиратися на невеличкий фестиваль. Тоді на першу «Ватру» прийшло лише 200 осіб, а за два десятки років наша iмпреза виросла до міжнародного рівня. Для неї ми викупили у Ждині 11 гектарів землі. І це наша маленька Україна», — поділився з «УМ» голова Об'єднання лемків Штефан Гладик.

      Для депортованих «Ватра» — це також можливість повернутися в краї, де вони виросли, для емігрантів — побачити батьківщину своїх предків. «Все моє дитинство пройшло в Криниці (тепер це польське містечко. — Авт.), — згадує бабуся-лемкиня Богуслава Палкова, — я мала 16 років, коли нас повантажили в ешелони, як худобу. Ніхто не питав, хочемо ми їхати чи ні. В один вантажний вагон запхали чотири родини і везли їх без будь-яких умов три тижні! Нам погрожували, як будемо протестувати — потрапимо до Сибіру».  Як справжня лемкиня Богуслава Іванівна гордиться своїм походженням і щороку приїздить на фестиваль.

      Як і вона, на «Лемківську ватру» збираються також тисячі лемків-діаспорян із Польщі, Словаччини, Сербії і Чорногорії, Канади, Америки, Англії, Німеччини, Хорватії... Всі вони привозять свої ансамблі та групи, які і створюють репертуар фесту.

У лемка в гостях — співай по-лемківськи

      Співати на «Ватрі» прийнято лемківською говіркою. До речі, нічого складного в ній нема. Якщо не вірите — ще раз уважно послухайте: «Кедь ми пришла карта нароковац» у виконанні «Плачу Єремії». Тарас Чубай співає її по-лемківськи. Самі ж лемки жартують, мовляв, щоб навчитися говорити по-їхньому треба не так вже й багато — народитися лемком. Правда є й інший рецепт: представники сусідніх із лемками етнічних груп переконують, мовляв, вивчити цю говірку надзвичайно просто —  «вставляй собі через слово «лем» (діалектна частка в значенні «лише», «тільки». — Авт.) — і говори», — кажуть вони. Вважається, що свою назву лемки отримали саме від сусідніх народів за надмірне «лемкання».

      Правда, ані їхня говірка, ані пісні від цього не потерпають. «Лемківські пісні я би поділив на ті, що створювалися в горах і підгір'ї. Перші мають дуже динамічну, грубу, навіть дику ритмічність. Підгірські пісні мелодійніші, — ділиться етномузиколог Іван Майчик, — вони дуже різні, але водночас це — єдина стихія, яка затягує». Мабуть, тому лемківські співанки на фесті сприймали на «ура» абсолютно всі й українці, і поляки, і навіть німці, які зміст розуміли чи не найменше. Вперше в житті мені довелося бачити як на одному танцмайданчику годину за третю ночі гоцають разом діти, батьки, молодь і бабці зі своїми дідами-лемками. Останні били всі рекорди. «Ви чого не дотанцювали вчора? — запитала наш гурт молоді за сніданком 70-річна Олена Дмитрівна. — Там канадці так «Смерічку» грали...Йой і де мої роки?!».

«Зелень» замість зірок

      Та й як було не танцювати. Підігрівати гостів «Ватри» приїхали виконавці з-понад десятка країн. Із самої тільки Польщі на фестиваль прибули фольк-група «Древутня» з Любліна, із Кракова — рок-група «Забобон», вокально інструментальний ансамбль «Джерело» із Перемишля. Народні пісні і навіть відомі хіти «Піккардійської терції»у виконанні «Джерела» — під гітару, скрипку і бубен звучали зовсім по-новому. Проте українських зірок «Ватрі» таки бракувало. «Ветерани» фесту пригадували кращі часи, коли на «Лемківську» приїжджали «Плач Єремії», «Тартак»... організатори ж виправдовувалися, що справа не в економії грошей. Просто, які б хороші не були популярні співаки, але молоді вибиватися в люди теж треба. «Цього року ми намагалися зібрати «зелені» колективи, бо, знаєте, Чубай — це добре, але якщо Тарас виступає щороку, то навіть він трохи приїсться, — розповідає організатор програми фестивалю Вікторія Черненко. — На 22-гу «Ватру» ми запрошували з Києва рок-гурт «Перлини степу» (завсідники «Останньої барикади» знають цю команду. — Авт.), виконавців етнічної музики «Карпатіянс», веселу рівненську групу Оt-vinta. На жаль, не вийшло з приїздом лише в лемків із Сербії та Чорногорії».

В Хорватії люблять українські танки

      Музика і танці на «ватрі» починалися зранку. Коли всі приїжджі потроху висовувати заспані носи зі своїх наметів. Ті ж, хто не хотів чекати дійства на сцені, влаштовували свої — альтернативні танці. Принаймні після того, як у Ждиню добрався відомий київський бандурист Тарас Компаніченко. Вже наступного ранку Тарас вчив народ «найлегшим» танкам.  І хоча повторювати за ним па українських народних танців було не так вже й легко («чайникам» найбільше не давалися гальярди — потрійні стрибки), проте недоробки компенсувала дружня атмосфера. Тому вже незабаром до нашої «компашки» попросилися погоцати навіть поляки. Найслабші з них здалися вже після першого тренування, бо «барзо тєнжко», затятіші вивчили щонайменше два танки.

      Продовжити майстер-класи з танцю можна було й ближче до вечора, спостерігаючи за гуртами, які виступали на сцені. І хоча сценічні варіанти були значно важчі для виконання, тутешня малеча радісно підтанцьовувала навіть під швидкi танцi лемків із Хорватії. «В Україні ви навіть менше танцюєте народних танків, ніж ми у хорватській діаспорі», — пожартував керівник регіонального ансамблю русинів з Любовлян (Хорватія) Звонко Костельник після виступу. І додав, що зберегти цю традицію було нелегко.  «Нашій діаспорі — 250 років, і ми пам'ятаємо свої традиції. Зараз у Хорватії живе близько 6 тисяч русинів, лемків, які покинули рідну землю під час «Вісли» чи емігрували раніше, але всі ми пам'ятаємо лемківську говірку і спілкуємося нею, хоча тепер уже з відчутним домішком хорватської».

Захочеш їсти — сядеш за словник

      Різні говірки звучали і в Ждині. Однак перепоною для спілкування вони не стали. Вже за кілька днів всі дружно вчили, якої душа забажала, мови. А якщо ще й врахувати, що на території фестивалю всі харчі продавали лише поляки, говориш по-польски чи ні, а за словник узятися ти мусив. Особливо, коли підходив час заморити черв'ячка. Тоді в багатьох українців несподівано відкривалися такі знання польської, що де там університетським студіям рівнятись... Кіоски ж просто нахабно примушували голодних туристів забути про суху «мівіну» і купити підсмажену домашню ковбаску до пива, гірського сиру, або якусь запашну зупу із зеленню. Правда, підкріпившись, дівчата знову бігли збивати калорії, стрибаючи під музику. У чоловіків вибір був більший. Зайву енергію вони витрачали, змагаючись у перетягуванні каната, підніманні «хто більше» діжки догори. А ще всім екстремалам пропонували вчитися пересовуватися на ходулях. Малеча розважалася за спеціальною програмою. Дітки змагалися в конкурсі на кращий малюнок — «Намалюю свій світ». За пензлики і олівці взялися майже всі тутешні дітлахи. І ті, хто залишився дитиною в душі. Тут, у Ждині, серед світлих малюночків 6-річних діток — я натрапила на красивий пейзаж. На малюнку господар тягне плуг за конем по низині, а навколо — смерекові Бескиди. З правого боку на клаптику паперу ледь помітні рядки «Цне мі ся за тобом... мій рідний краю»*. І підпис — Стефанко. 70 років. За три дні перебування у Польщі серед могутніх Бескидів, лише побачивши цей малюнок, я вперше зрозуміла, чому лемки навіть через 60 років після депортації знову і знову повертаються в ці місця. Не в Польщі, Канаді, чи Хорватії, тут — серед Бескидів — їхня домівка.

* * *

      Підходив час збиратися назад до Києва. Падав дрібний дощ. І на прощання вокальна група «Лемки Києва», створена з ініціативи відомого українського «в'язня сумління» Миколи Горбаля, заспівала пісню пам'яті для лемків. На величезній полонині, де зібралося близько 10 тисяч глядачів, запала тиша. Бабуся-лемкиня запалила свічку і простояла з нею, доки голоси київських лемків не розійшлися луною над горами. За кілька годин автобуси повезли гостей фестивалю в їхні нові «домівки». Біля сцени дотлівала лемківська ватра.

 

*«Сумую за тобою... мій рідний краю» (в перекладi з лемкiвської говiрки).

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>