«Народна пісня — перевірена часом»

16.08.2013
«Народна пісня — перевірена часом»

Хор імені Верьовки виконує Гімн України у Верховній Раді. (Юрія САПОЖНІКОВА.)

Нинішній рік для Анатолія Авдієвського є тричі ювілейним: хору імені Верьовки, який очолює маестро, виповнилося 70 років, він сам сьогодні святкує 80–річний ювілей, а ще разом із дружиною відзначить «золоте» весілля. «Через два роки буде півстоліття, як я керую хором імені Верьовки. Думаю, що аналогів такого довгожительства ви не знайдете в світовій практиці, — сміється маестро. — Сам не знаю, з чим це пов’язано. Мабуть, уже треба тікати — дати дорогу молодим». При цьому Анатолій Тимофійович сповнений планів і задумів: коли «УМ» завітала в його робочий кабінет, він, обкладений нотами і книжками, готував до опрацювання новий твір. «Маю оце адаптувати зі старослов’янської», — пояснює він, показуючи на псалми, які незабаром виконуватиме хор імені Верьовки.
Потрапивши в кабінет Анатолія Авдієвського, одразу розумієш, що його хазяїн — людина творча. Тут багато ікон, кілька портретів Шевченка й учителя Костянтина Пігрова. А ще — акордеон, баян, бандура, фортепіано і безліч дисків. У шафі розташована частина колекції старовинних фотоапаратів — їх маестро колекціонує ще з 1945 року й назбивав майже 400. Каже, що дуже любить знімати. І якби не став музикантом, то був би непоганим фотографом... У прочинене вікно долинає музика оркестру. «Мої репетирують», — пояснює маестро.

«Грав на весіллях — заробляв харчі»

— Анатолію Тимофійовичу, дата вашого народження — серпень 1933 року. Ви з’явилися на світ, коли Україна помирала. Як вашій родині вдалося вижити у той страшний час?

— Я народився у селі Федвар, що на Кіровоградщині. Батько й мати не любили говорити про ті трагічні події. Але все ж іноді щось та згадували. Тато був ветеринарним лікарем. Одного ранку хотів відкрити двері будинку й не зміг: до нашої хати йшли люди з надією, що, може, знайдуть тут якусь кісточку чи останки якоїсь тварини. Знесилені, вони падали біля дверей. І тоді зганяли тих, хто ще якось міг ходити; вони тягнули отих живих мертвих, які ще кліпали очима, але вже не могли рухатися, й скидали в рів, розташований неподалік. Упродовж 1933 року село перестало існувати — практично вимерло. Тому батько, дізнавшись, що на Одещині організовують радгоспи, де за працю платять грішми, знайшов там роботу. Наша сім’я переїхала.

Так і вижили. Батько розповідав мені навіть таку трагічно–комічну історію. До нього прийшла дружина представника ЧК — сита, гарно одягнена. Принесла песика. Мовляв, допоможіть, не хоче їсти. Батько глянув, а собака такий перегодований, що йому вже просто не лізе! Тато в мене був метикований, от і каже: «Ситуація складна, треба тварину в стаціонар помістити й серйозно лікувати не менше місяця. Але треба добре годувати: приносьте їй ковбаску, сальце, молочко» (сміється). Коли дамочка пішла, він каже санітару: посади її на воду і нічого не давай. Отак собака той нас і годував. Хазяйка, коли прийшла за ним і щось дала їстівне, то песик після такої дієти мало з рукою не відхопив. А жінка довго дякувала, що «лікування» допомогло.

— Після війни, коли країна потребувала робочих рук, інженерів, агрономів, ви раптом подали документи в музичне училище. Як ваші рідні сприйняли такий вибір?

— Я спочатку подав заяву в станкобудівельний технікум. Але музика в моєму житті була змалку. Я ще дитиною грав на акордеоні. Німецькому, його з війни привіз мій дядько. Мене часто запрошували на весілля — я ходив, заробляв гроші, точніше харчі, бо тоді натурою платили. Було мені років 13–14. Брав участь у художній самодіяльності, грав у оркестрі, виконував невеликі ролі в театральних колективах, співав у хорі — мені подобалося, це було ніби моє друге життя.

І от, коли вже подав документи до станкобудівельного, йшов із товаришем по вулиці Островидова в Одесі, де консерваторія розташована. Через дорогу — музичне училище. Тоді в ці навчальні заклади були недобори, тому брали всіх, хто мав хоч якісь музичні здібності. Із відчинених вікон звучали музика, спів. Мій колега і каже: «Біжи, спробуй». Зайшов, от, мовляв, граю на акордеоні. Мені дали інструмент, я їм польку, потім якусь українську народну зіграв, і мене взяли.

Батько до мого вибору поставився скептично, бо він вважав, що треба мати фах. А це все — так, забава. Але потім змирився. Згодом у складі трьох відсотків найкращих учнів мене перевели з училища в консерваторію.

У музиці теж не одразу визначився. Я перепробував грати на всіх музичних інструментах: шукав, може, щось мене зачепить. Бо акордеони як елемент західної культури за вказівкою Сталіна вилучили з навчальних програм — на них же німці грали... Потім мене на хормейстра перевели до Пігрова. Я коли почув, як у нього звучить хор — а він у Пігрова звучав божественно, — душа моя ніби піднялася над землею. І я твердо вирішив, що здобуватиму спеціальність диригента–хормейстра.

«У верхах Верьовку часто клювали, попадало йому бідному»

— До колективу, який зараз очолюєте, вас запросив сам Григорій Верьовка...

— Після консерваторії я поїхав на Житомирщину, де організував у 1958 році хор «Льонок». Аж поки на якійсь нараді Хрущов не сказав: «Хватіт пєть і танцевать за государствєнниє дєньгі!» Може, він просто так сказав, але українські партбоси сприйняли це як команду до дій. І скоротили до тридцяти колективів — капел, народних хорів, симфонічних оркестрів. Хоча Росія — не скоротила жодного! У нас у «Льонку» було до 80 осіб, а залишилося 34. Це з урахуванням балету і невеличкого оркестру. Від хору одні руїни залишилися, як працювати? Тому дзвінок від Григорія Гурійовича, який запрошував мене своїм асистентом, був вчасний.

— Ви працювали з Григорієм Верьовкою пліч–о–пліч. Яким він вам запам’ятався?

— На мене він справив враження надзвичайно доброї, лагідної, мудрої людини. Це був видатний музикант, закоханий у народну пісню. Вся його музика просякнута мелосом української пісні. Колектив дуже любив свого керівника. А от у верхах Верьовку часто клювали, попадало йому бідному. І він дуже переживав через це. А відсіч дати не міг — був дуже дипломатичний, м’який чоловік.

На той час уже гостро постало питання омолодження колективу. Верьовка це відчував. Бо вже існували проблеми в організації гастролей: дехто був у віці, більшість мали сім’ї, дітей. Як тільки їхати — півколективу не може, відмовляються. А Григорій Гурійович не міг натиснути на них. І звільнити не міг, казав: «Я ставлюся до них, як до своїх дітей. Вони ж усі до мене прийшли молодими».

Уряд поставив вимогу — скоротити половину колективу. Ми були на гастролях у Пологах на Запоріжжі, коли нам дали команду зібрати художню раду й визначити, хто піде, а хто залишиться. Цілу ніч ми прослуховували людей. Це була драматична сторінка для колективу, яка й досі мені болить. Були і сльози, й розпач... Потім я ще займався працевлаштуванням звільнених, вони ж, окрім як співати, більше нічого не вміли. Декого влаштовували продавцями в кіоски з продажу преси, де не потрібна була спеціальна освіта. А потім знову рішення згори: поновити склад колективу за рахунок молодих кадрів. Дозволили навіть більше набрати людей, ніж було перед тим. Григорій Верьовка на той час уже пішов із життя.

«Не очікував побачити дружину аж у Америці»

— Дружину ви також у хорі Верьовки зустріли?

— Ні, вона працювала в Черкаському хорі. Вже коли я був асистентом Григорія Гурійовича, мене відправили в Черкаси — там хор несподівано залишився без керівника. Майя танцювала в балеті. Вона в мене унікальна, з непростим характером, напевно, цим і зачепила. Ми досить швидко одружилися...

Пригадую, на Закарпатті один поляк зробив знімок моєї дружини. У віночку, з короваєм. Потім із тим фото зробили буклетик на кількох іноземних мовах. А якось ми, добираючись у Бразилію, мали зробити пересадку в Нью–Йорку. І от переходячи з одного терміналу в інший, у холі раптом бачу величезний портрет метрів десять на вісім. На ньому — моя дружина з хлібом–сіллю. Ми аж роти порозкривали, бо не очікували побачити її аж у Америці (сміється). Фотограф на тому фото ще й заробив.

— Ви працювали разом, отже, на роботі керували своєю дружиною, а вдома хто був за старшого?

— Вона досі прагне керувати, а я супротивлюсь. Хоча зараз значно рідше, бо ми ж уже у віці (сміється). Замолоду я був дуже принциповий — у роботі нікому ніяких привілеїв. Дружина — не дружина, а дисципліна однакова для всіх. Вона знала про це. Запізнення у нас не віталися. Ото вирішено — автобус на гастролі відходить о шостій — значить, о шостій він і поїде. Навіть я сам, бувало, брав таксі і наздоганяв колектив у дорозі (сміється). Люди до цього звикли, і їм же легше було потім, бо є внутрішня дисципліна.

Під час однієї з репетицій дружина отримала травму хребта. Відтоді їй допікають сильні болі. Пропонували операцію, вона не погодилася. Багато рухається, й це допомагає їй боротися з недугою. Зараз вона в селі — маємо в Трипіллі будиночок, повертатися до Києва не хоче. Там, каже, їй краще.

«Дивлюся телебачення і нічого українського там не бачу»

— Сьогодні очолюваний вами хор можна частіше зустріти на гастролях за кордоном чи в регіонах, аніж у Києві. У нас же частим гостем є Кубанський хор. Чому?

— Я сам над цим довго думав і дійшов висновку, що це аспект політики. І політика ця керується не з Києва. В Києві чиновники є, напевно, тільки виконавцями якихось програм, які не дають можливості нашому хору їздити з концертами навіть по своїй рідні країні. Скільки разів я порушував це питання перед одним Президентом, перед іншим — нічого не змінилося. Думаю, нас навмисне тримають в ізоляції від свого народу. Наш хор — це носій української національної культури і колосальної енергетики. А комусь це не потрібно. Не потрібно, щоб були свідомі, патріотично виховані українці.

Відомий фахівець у сфері музично–духовного виховання Золтан Кодай, коли його запитали, в якому віці слід починати музично–естетичне виховання дитини, сказав: «За 9 місяців до її народження». А потім зробив паузу і додав: «Ні, за 9 місяців до народження матері дитини». Бо якщо мати не вихована в патріотичному дусі до своєї землі, то чекати, що дитина виросте і сама дійде до цього, примарно. Особливо якщо її виховують на шоу–бізнесовій культурі... Я от дивлюся телебачення і нічого українського там не бачу. На превеликий жаль. То псевдокультура, й життя її коротке. А народна пісня — справжня, перевірена часом. У ній — наша історія, наша мова, наше коріння. Це пуповина, яка пов’язує нас із рідною землею. Вона — як голос матері, який пізнаєш із тисяч голосів. Ми бачили на гастролях, як діє на людей українська народна пісня: і діти плачуть, і дорослі. Недарма казав Чайковський: «Я знаю багато талановитих народів, але є тільки один народ–композитор — це українці».

Наш колектив — це не шоу–бізнес, ми не заробітчани. Ми колектив, який держава утримує для того, щоб він підносив на певний рівень традиційну національну культуру. Ще при Кучмі наш колектив отримав статус Національного. А тепер думають, як би зробити так, аби цього статусу нас позбавити. Наприклад, коли мали приймати бюджет, у ньому взагалі не була передбачена фінансова підтримка національних колективів. Мабуть, щоб вони взагалі зникли з лиця землі. Але цього, на щастя не сталось.

— Скільки концертів ви даєте за рік?

— Норма — 65–70 концертів. Ми її виконуємо. А буває й перевиконуємо. Останнім часом нами зацікавилася Росія. Незабаром поїдемо у великий гастрольний тур. Даватимемо концерти в Москві, Санкт–Петербурзі, в усіх обласних центрах аж до Ростова. Прийшло запрошення з Краснодарського краю... Не знаю, з чим це пов’язано, але зараз ми досить затребувані. Хоча був період, коли ми мало гастролювали.

Наші концерти завжди проходять з успіхом, зали — повні. Бо люди приходять, щоб напитися того, чого не побачиш по телевізору і майже не почуєш по радіо. І бачу в залі багато молодих облич. То неправда, що нашою творчістю цікавиться лише старше покоління.

— А наскільки охоче молодь іде до вас працювати? І чи є, окрім гарного голосу, інші вимоги до виконавців? Важливими є зріст, фігура?

— Аякже! Сценічні дані — це обов’язково. Молодь хоче в нас співати. Але пісню мало співати, її треба відчувати. Моє кредо — смислова інтонація. Бо звук, який не підтримується ніякими емоціями, — все одно що гудок паровоза. Тому має бути смислова інтонація, те, що йде від серця. А в нас молодь з музичною освітою часто навіть ноти не вміє відтворювати. Інтелект музичний — на нулі. Я ж дійшов висновку, що без інтелекту мистецтво взагалі не може існувати. І колектив без нього не може творчо зростати.

— Давно хор Верьовки востаннє записував диск?

— Це для нас дійсно проблема. Зараз із нагоди 70–річчя хору хочемо записати диск. Є ж із ким: чоловічий хор у нас такий, що навряд чи є ще десь аналогічний — дуже міцні голоси. Жіночий хор, із професійної точки зору, теж хороший. Але немає де! У нас був будинок звукозапису. Там працювали професіонали високого класу. Потім усе розвалилося, тому що звукозапису як такого не існувало. У технічному плані зараз можна що хочеш робити, ми вже купили стерео–мікрофон, який уловлює звуки з усіх боків. А от приміщення підходящого нема. Ми тут пробували (на бульварі Шевченка, 50–52, де розташована репетиційна база хору. — Авт.), але через стіни пробивається шум вулиці, це заважає. Для камерних хорів ще можна щось знайти, а записати великий хор ніде. З такою ж проблемою і «Думка» стикається, й усі великі колективи. Наша фольк–опера «Цвіт папороті» на музику Євгена Станковича так ніде й не зафіксована. А хотілося б, щоб вона була збережена...

ДОВІДКА «УМ»

Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Г. Верьовки засновано під час війни — 1943 року — в Харкові. На сьогодні колектив складається з майже 160 осіб, до його складу входять хорова, оркестрова й танцювальна групи. Хор вдало поєднує народну й академічну манеру співу, тому його репертуар надзвичайно різноманітний — від пісенної автентики до оригінальних композиторських творів, від кращих здобутків духовної спадщини до шедеврів світової класики, хорові кантати, поеми, фольк–опери. Зі своїми концертами колектив побував у 50 країнах світу. Понад 80 осіб удостоєні почесних звань народного артиста або заслуженого.

У радянські часи студія звукозапису «Мелодія» «штампувала» платівки хору рекордними тиражами, а колектив навіть удостоївся «Золотого диска» за великі вінілові наклади — близько 8 мільйонів примірників. Ніхто з українських виконавців тих часів цього рекорду не перевершив.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Авдієвський Анатолій Тимофійович

Видатний український хоровий диригент, академік, народний артист України.

Народився 16 серпня 1933 року в селі Федвар (нині — с. Підлісне) на Кіровоградщині. Дитячі роки пройшли в Цебриковому на Одещині.

У 1958 р. закінчив Одеську державну консерваторію імені А.Нежданової. У 1958–63 рр. — засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок». У 1963–66 рр. очолював Черкаський український народний хор. З 1966 р. — художній керівник і головний диригент Українського народного хору ім. Г.Верьовки. Професор, голова Наглядової ради Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, директор–проректор Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Герой України, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР та Національної премії України імені Тараса Шевченка. У травні 2013 року на Алеї зірок на Хрещатику відкрито зірку Анатолія Авдієвського. Його життю і творчості присвячено книжку «Портрет хору з мозаїки. Маестро Анатолій Авдієвський» Володимира Корнійчука.

 

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>