Дім, у якому врятували голос Шаляпіна

16.07.2013
Дім, у якому врятували голос Шаляпіна

Картини, скульптури, поезія і багато музики. Це зброя, за допомогою якої харківські студенти і всі небайдужі городяни вже чотири п’ятниці поспіль рятують будинок по вулиці Чубаря, 7. У його стінах один із засновників вітчизняної отоларингології Степан Сурукчі зумів повернути голос Федору Шаляпіну і фактично врятував його творчу кар’єру. У мерії молодь почули й обіцяють «застрахувати» пам’ятку архітектури від знищення. Мовляв, новий господар особняка готовий вкласти власні кошти у капітальний ремонт. Але така відповідь утішила учасників руху лише наполовину, бо вони мріють про відкриття у цьому домі Молодіжного творчого центру і музею музичної культури Харкова. Кажуть, унікальна аура будинку, де співали Шаляпін і Вертинський, ідеально підходить саме для реалізації творчих проектів.

 

Лікар, закоханий у музику

Федору Шаляпіну було лише 32 роки, коли у нього несподівано почалися проблеми з голосом. Сумний діагноз «дисфонія» поставили і московські, і пітерські, і європейські лікарі, до яких співак звернувся по допомогу, але жоден із них так і не зміг зарадити лихові. Прогнози були невтішними: відомий бас міг не лише назавжди покинути сцену, а й втратити те, заради чого жив. І тоді йому порадили звернутися до харківського отоларинголога Степана Сурукчі, що мав репутацію лікаря, якому піддаються навіть невиліковні хвороби. «У молоді роки Сурукчі стажувався у Німеччині, пройшов там прекрасну школу і привіз унікальні на той час інструменти, — розповів «УМ» громадський інспектор з охорони культурної спадщини Харківської області, директор етнографічного музею «Слобожанські скарби» імені Г. Хоткевича НТУ «ХПІ» Михайло Красиков. — Великий талант лікаря, помножений на дивовижну інтуїцію діагноста, творив дива. Харків’яни казали, що якби Сурукчі надумав сховатися від своїх пацієнтів десь на незалюдненому острові, то його знайшли б і там».

Знайшов його і Федір Шаляпін на тодішній вулиці Садовій, в особняку, збудованому за проектом архітектора Віктора Величка. Тут лікар жив зі своєю родиною, вів активну медичну практику і разом із дружиною Тетяною Іванівною влаштовував популярні творчі вечори. Фактично всі відомі на початку ХХ століття харківські митці, а також співаки, музиканти й актори, які приїздили до міста на гастролі, вважали за честь виступити перед гостями відомого лікаря. Гості ж були, без перебільшення, знатними. Наприклад, видатний хірург, член Нобелівського комітету Микола Трінклер, засновник самобутньої терапевтичної школи Петро Шатілов, неперевершений офтальмолог Леонард Гіршман. «Раніше не було лікарів, педагогів і вчених, які б не ходили на концерти і театральні прем’єри, — каже Михайло Красиков. — Тому, коли до Харкова приїздили відомі митці, їх після виступів у театрах та концертних залах обов’язково запрошували до приватних мистецьких салонів. Один iз таких і був у Степана Сурукчі».

Федір Шаляпін не став винятком. Подружившись із лікарем, який повернув йому голос, співак не раз гостював у його домі, даючи імпровізовані концерти. Навідувався сюди й Олександр Вертинський. Влітку слухачі збиралися на подвір’ї біля фонтана або на затишній терасі, що понині зберігає свій первісний вигляд та унікальну енергетику, хоча вже й добряче потріпана часом.

«Шаляпін Forever»

Після революції родина Сурукчі змушена була покинути свій будинок. Наприкінці ХХ столяття тут розмістили дитячий садок, потім — бухгалтерію одного з районних відділів освіти, а два роки тому особняк залишився взагалі без господаря. Знавці чиновницьких схем знищення пам’яток архітектури одразу запідозрили щось неладне. Мовляв, у випадку з будинком на Чубаря, 7 задіяли варіант «тихого вмирання» будівлі. Це коли покинутий дім доводять до такого стану, що його вже врятувати неможливо. Далі пошарпані стіни зносять бульдозером, а на вивільненій землі у престижному районі міста зводять черговий «шедевр» зі скла та залізобетону. Якщо ж забудовник украй нетерплячий, проблему вирішують штучно влаштованими пожежами. Останній підпал, за інформацією Михайла Красикова, стався кілька тижнів тому в самісінькому центрі Харкова — на вулиці Ольмінського, 19, де тепер ця пам’ятка архітектури стоїть iз вибитими вікнами і розчиненими дверима. Той факт, що разом зі старими будинками зникає обличчя історичного центру міста, замовників новобудов, очевидно, узагалі не турбує.

Із вулицею Чубаря сталася і поготів сумна історія. Тут, за інформацією громадських активістів, запланували знести замалим не четверту частину старих будинків, віддавши цей куточок тихого центру під комплексну забудову. Покинутий колишніми господарями особняк Сурукчі, на стінах якого, до речі, встановлено меморіальну дошку і який має статус пам’ятки архітектури місцевого значення, теж потрапив до «чорного» списку. Про те, що майбутні забудовники мають серйозні наміри, свідчить також постійна охорона, яка з’явилася тут кілька місяців тому.

Усі спроби громадських активістів та місцевих депутатів вияснити істинні наміри загадкової фірми «Тредстоун», якій тепер належить будинок №7, не принесли результату. Відповідаючи на їхні запити, чиновники обіцяли не руйнувати унікальні будинки, але при цьому опорний пункт вартових iз вулиці Чубаря ніхто не прибирав і мешканців сусіднього будинку, що знаходиться у дворі садиби лікаря, вже примусово відселяють.

І тоді Михайло Красиков та члени «Ініціативної групи з урятування будинку Сурукчі», переважно студенти Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського, створили «Рух естетичного спротиву «Шаляпін Forever» і провели на подвір’ї знаменитого будинку чотири акції «мистецького» протесту. «Мені ця будівля завжди подобалася, — каже один з організаторів руху, студент режисерського факультету Андрій Кононенко. — Коли я дізнався, що її планують знести, то просто вжахнувся і став збирати небайдужих людей. Думаю, на порятунку цього особняка ми не зупинимося. Будемо боротися за збереження усього культурного спадку. Також ми хочемо домогтися, аби «шаляпінський» будинок віддали нам. Тут ми плануємо створити музей музичної культури Харкова і лабораторії для молодих режисерів, акторів, музикантів, художників, де б вони могли реалізовувати свої творчі проекти».

Методи боротьби молодих митців можуть сміливо претендувати на статус «ноу–хау» та важливої культурної події. Чотири п’ятниці поспіль на знамениту терасу Сурукчі приносили свої роботи художники, фотографи і скульптори. Тут, крім творчої молоді (груп «Урбаністан», «Крамниця думок», «DITEM», «Коридор» та інших) виступили такі відомі виконавці, як заслужений артист України Едуард Безродний, співаки Ганна Чайковська, Ігор Сахно, Сергій Замицький, Олексій Дугінов, барди Юлія Сабаранська, Володимир Фоменко, члени гурту Acoustic Qartet Єфим Чупахін та Дмитро Бондарев, скрипалька Валерія Мутіна.

Винятково мирна зброя, схоже, поцілила в десятку. Уже після другої п’ятниці на мистецький протест відреагував мер мiста Геннадiй Кернес, офіційно спростувавши чутки про знищення будинку Сурукчі. «Сьогодні готується документація з реабілітації цієї пам’ятки архітектури, — сказав він. — Ніхто її зносити не збирається. Її приведуть у належний стан. Не знаю, коли це станеться, але будівля буде такою ж гарною, як сто років тому». Міський голова повідомив, що в будинку Сурукчі вже є новий господар і саме він візьме на себе зобов’язання щодо його рекон­струкції. Це означає, що за творче майбутнє будинку ще треба боротися.

Янголятка шкода

Масивні мармурові сходи веранди особняка знаменитого лікаря ведуть у внутрішній дворик, де колись був розкішний сад iз двома фонтанами. Останні збереглися хіба що у пам’яті харківських старожилів. А ось янголятко, яке й досі намагається тримати на даху будинку напіврозбиту вазу, дивом уціліло й понині, але може й не знайтися на тому ж місці після обіцяної «реставруйнації». Так Михайло Красиков називає харківські методи «порятунку» старовинних будинків міста, що свідчать замалим не про «класову» ненависть сучасних будівничих до архітектурних оздоб на кшталт амурів, атлантів iз каріатидами чи античних героїв. Ці «буржуазні витребеньки» з фасадів зникають іноді назавжди, і далі побачити їх можна лише на старих картинах та фотографіях.

Оцінюючи методи роботи харківських ремонтників, Михайло Красиков озвучив цілий список «врятованих» ними будинків, що тепер не схожі на себе. Скажімо, будівля старого ломбарду на майдані Кон­ституції, де тепер розміщується Харківський історичний музей, була збудована більше ста років тому за проектом архітектора Бориса Корнієнка у так званому «цегляному стилі». Зараз її старанно перефарбовують у жовтий колір, тому що авторам проекту реконструкції згаданої площі здалося, що червона цегла дисонує зі світлою гамою навколишніх будівель. «Я впевнений, що ті люди, які дали дозвіл на це варварство, прекрасно знають: будинки, зведені у «цегляному» стилі, не можна фарбувати, — каже Михайло Красиков. — Стара цегла має зберігати свій природний темно–вишневий благородний колір, її фактура дозволяє створювати справжні шедеври «русского узорочья», завдяки чому фасад Історичного музею є дуже цікавим, вигадливим».

Подібні метаморфози є прямим порушенням закону, але чиновники, вочевидь, упевнені у своїй безкарності. Саме тому учасники молодіжних акцій вирішили після літніх канікул знову повернутися з громадським контролем до будинку Сурукчі. Восени тут пройдуть «Вертинський — fest» та художня виставка «Портрет одного дому». Тільки так, на їхню думку, можна врятувати історичне обличчя старого міста.