Ярослав Кендзьор: Люди починають переосмислювати багато речей

14.06.2013
Ярослав Кендзьор: Люди починають переосмислювати багато речей

12 липня Ярославу Кендзьору виповниться 72, а він звично підтягнутий та енергійний — каже, щодня о 5–й ранку вже на стадіоні. Він — один із лічених депутатів, які відпрацювали у Верховній Раді шість скликань поспіль. При цьому Кендзьор — відомий дисидент, журналіст за освітою — жодного разу не ходив до виконавчої влади. А тепер не пішов і до ВР VII скликання.

Після закінчення шостої депутатської каденції Ярослав Михайлович повернувся на Галичину, у карпатському селі Труханів збудував, як він каже, колибку й мешкає там разом із дружиною, приймає внуків на гостини.

У минулі вихідні «УМ» мала нагоду поспілкуватися з паном Ярославом, коли він на кілька днів відвідав Київ для зустрічі зі старими політичними соратниками. Ми зустрілися у квартирі його доньки Соломії біля Михайлівської площі (в депутатському помешканні на Лесі Українки йде ремонт), і Ярослав Михайлович поділився своїми роздумами про життя після його депутатства.

 

«Я дуже задоволений, що маю колибку в Карпатах»

— Ярославе Михайловичу, ви були депутатом шести скликань, маєте за плечима 20 років активної парламентської діяльності...

— Навіть 23, якщо точніше.

—  Тепер повернулися до «цивільного» життя на Галичину. Чому не залишилися в Києві, де живуть ваші діти й онуки? Обрали усамітнення?

— Львів для мене завжди був найближчим, найріднішим клаптиком України. Все моє життя, найголовніші його події пов’язані зі Львовом та моїм рідним селом Солонкою піді Львовом. Чому я не залишився в Києві? За ці 23 роки роботи у Верховній Раді я не зміг врости у столичне середовище. Київ — прекрасне, гарне місто, але атмосфера, на превеликий жаль, тут далеко не українська. І це, напевно, єдина причина, чому я не дуже рвуся до Києва.

До Львова часто приїздять мої онуки. Їх троє, вони народилися тут, у Києві. Найстаршому Олесю — 9 років, середульшому Маркові — 7, молодшому Устимові — 4 роки. Вони зараз на Львівщині, приїхали на ціле літо на канікули. Плюс ще є четвертий львівський онук — Максим, якого мені рік тому подарував син Остап. Тому я не усамітнений. Маючи таку команду опришків, можу почувати себе впевнено (посміхається).

— Чим займаєтеся на «фазенді» у Труханові, що на Сколівщині?

— Там роботи, як біля звичайної сільської хати, багато, але жити в ній уже можна, і ми там зупиняємося завжди, коли є найменша нагода туди втекти. Це за 100 км від моєї львівської квартири. Півтори години спокійної їзди — і ми у Сколівських бескидах. Чудове місце, де відпочиваєш і душею, і тілом. Так що я дуже задоволений, що маю таку колибку в Карпатах, яку люблю в будь–яку пору року.

«Люди починають замислюватися — а чи справді таким «поганим» був Ющенко?»

— Тепер ви постійно серед простих людей. Що думають галичани про політичну ситуацію в країні?

— Дуже цікаво слухати людей, приймати їхній власний аналіз і погляд на те, що відбувається сьогодні в Україні. Багато речей люди починають переосмислювати. На щось нарікали ще зовсім недавно, а тепер думають: а чи справедливо ми проклинали декого з українських політиків? Бо все визначається в порівнянні. Часто згадують у розмовах Віктора Ющенка, кажуть: «Був би сьогодні Ющенко Президентом — не було б жодних проблем із підписанням Угоди про асоціацію з Євросоюзом».

Люди надзвичайно стривожені ситуацією, яку маємо в країні, тією невизначеністю, коли надзвичайно складно спрогнозувати, що буде в найближчий місяць чи півроку. Все те пов’язано з діяльністю сьогоднішньої влади в Україні. У державі функціонує влада, яка ні в душі, ні в головах, ні у своїх прагматичних намірах не знає, що таке Україна, якою вона мала б бути. Ці люди нагадують мені байстрюків, вихованців дитбудинків (у гіршому розумінні цього слова), яким не привили ні певних знань, ні певної культури, ні інтелекту. Вони не знають історії України, української мови, яка зафіксована в Конституції як єдина державна, вони не знають українських традицій, звичаїв, пісень — усього того, що робить Україну явищем у світовому контексті. І оці вагання у виборі внутрішніх і зовнішніх пріоритетів, нехтування Конституцією й законами дуже тривожать і дратують наших людей.

«Опозиція має бути бездоганною»

Але й до опозиції люди висловлюють гострі претензії. З перших днів роботи Верховної Ради VII скликання проявилися хвороби, якими була уражена опозиція у попередній каденції. Вади лукавого закладалися в сьогоднішню опозицію ще на етапі підготовки до виборів 2012 року. Головна з них — формування партійних виборчих списків і визначення узгоджених кандидатів на округи. Арсеній Яценюк, мабуть, з великої поваги до Юлії Володимирівни не наважився змінити систему підбору команди, яку започаткувала пані Тимошенко у 2007 році. Кінцевий результат, як пам’ятаємо, був «блискучий». Більше третини команди із фракції у складі 157 депутатів накивали п’ятами та підсилили опонентів. Той факт, що поза увагою лідера опозиції залишилися депутати, які склали іспит на чесність, надійність, принциповість, фаховість, непідвладність зраді і підкупу, а саме — Володимир Мойсик, Володимир Карпук, Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Олесь Доній, Сергій Міщенко, Юрій Гримчак та інші, свідчить про те, що державного мислення і відповідальності за справу, яку вирішив очолити пан Яценюк, немає...

Ще в жодній Верховній Раді шести скликань уже в перший день роботи не з’являлися «тушки». А в цьому — Табалови. За п’ять місяців роботи ВР маємо вісім «тушок». Що буде за рік, за половину каденції? Генерал Яценюк може залишитися без війська.

Переглядаючи список команди на чолі з Яценюком, у мене в очах рябить від колишньої ­КДБістської і комсомольсько–партійної комуністичної номенклатури і тієї групи свіжих, нікому не відомих людей, з котрих уже і з’явилися «тушки». Після зради Табалових Яценюк мав подати у відставку з посади голови фракції, виконати свою обіцянку — скласти депутатський мандат. Але так могла б зробити людина честі...

Розраховувати на якийсь успіх опозиції в боротьбі з такою непростою владою, яка звикла вирішувати проблеми «донецьким» способом, не доводиться. Й Україні, з мого погляду, у най­ближчий час нічого не «світить». І тому, коли розмовляєш із людьми, люди розводять руками: ми сподівалися на опозицію, а вона повторює все, що було у минулій Верховній Раді.

— Але ж наповненням квоти «Фронту змін» в об’єднаній опозиції займався не тільки Яценюк...

— Звичайно, був і Микола Мартиненко. Але Яценюк не міг не знати усіх політичних реверансів Мартиненка у Раді VI скликання. І якщо він став най­ближчим партнером Арсенія Петровича, значить, у них є моральна і психологічна сумісність. Чи міг він радити Яценюкові щось, аби це було добре для опозиції, а відтак і для України? Думаю, що ні.

Якщо інформація, яку подав недавно один з українських телеканалів про шахрайство з елітним житловим будинком у Києві на Позняках про забудовників, якими нібито є Жванія з Мартиненком, підтвердиться, то яку репутацію матиме опозиція? А чи випадково Микола Мартиненко не голосував за відставку Миколи Азарова?

Ви, напевно, звернули увагу на те, що лідери опозиції постійно звертаються до людей із тезами: відправимо у відставку уряд, оголосимо імпічмент Президенту, скасуємо Пенсійну реформу. Виборці слухають і чекають. Нарешті опозиція після довгої виснажливої боротьби домагається розгляду питань Пенсійної реформи, зменшення видатків для забезпечення діяльності органів влади. Голосують. І опозиція провалює прийняття нею ж ініційованих питань, не забезпечивши присутності в сесійній залі своїх бійців! Але ж вони знали день і годину розгляду цих справді важливих законодавчих актів. Чому така розхлябаність і легковажність? Чи буде після цього зростати повага й підтримка опозиції? Звісна річ, ні, на жаль.

А от ще один приклад, як опозиція підриває власний авторитет. Фракція «УДАР» поповнилася львівським самовисуванцем Ярославом Дубневичем. За журналістським розслідуванням газети «Експрес», цей чоловік разом із колишнім главою Львівської облдержадміністрації і чиновниками у Києві прокрутив через свої фіктивні фірми більше 2 мільярдів гривень бюджетних грошей. Але розслідування іде, як мокре горить. І зрозуміло чому. Тепер, ставши депутатом, він кричить, що супроти нього ідуть політичні переслідування і він може стати черговим політичним в’язнем. На захист стає фракція, і зрештою вся опозиція. З цього і складається імідж опозиції, а вона мала б бути бездоганною.

...У парламенті І скликання, маючи всього 110 депутатів «Народної ради», ми заклали основи української державності. Тим, хто гартував свою ідею у мордовських таборах і пройшов до парламенту, вірили люди. А чому сьогодні під Верховною Радою немає людей для підтримки нинішньої опозиції? Тому що нема довіри до неї.

«Коли я почув новину про об’єднання Руху — розреготався»

— Пане Ярославе, а як щодо національно–демократичних сил? В останні роки вони послідовно занепадали, але от маємо новину про об’єднання Народного руху та УНП на чолі з Василем Куйбідою.

— Коли я почув цю «величезної історичної ваги» інформацію про об’єднання колишніх частин колись могутнього Народного руху, я насправді щиро розреготався. Добре знаючи ситуацію в Русі та УНП, скажу однозначно: перспективи жодної. Надто пізно взялися рятувати Рух. І хто взявся? Ті, хто дощенту розвалив його. Руху проби світлої пам’яті В’ячеслава Чорновола уже не буде. Рух варіанту Бориса Тарасюка і тих, хто ще донедавна підтримував його, Україні не потрібний.

Чи є щирими наміри Івана Зайця та Василя Куйбіди? Убийте — не повірю. Я живий свідок, як розпинали В’ячеслава Чорновола у 1999 році. Коли з трибуни Верховної Ради проголошували заяву за підписом 30 депутатів–«рухівців» про зречення від Чорновола, серед них чільне місце займав Заєць. Доконав Рух остаточно Тарасюк у 2008 році, вичищаючи з партії когорту тих, хто залишався вірним чорноволівському духу та ідеалам тих, хто не сприймав поглинання Руху БЮТом. На з’їзді у 2008 році за виключення з партії Кендзьора, Стойка, Діденка та інших дружньо піднімали руки Тарасюк, Куйбіда, В’ячеслав Коваль. Вони ж аплодували заявам про вихід із Руху, які, протестуючи проти відмови тодішнього керівництва НРУ від програмових і статутних засад, зачитали Атена Пашко та Лесь Танюк. Через деякий час вірні соратники Бориса Тарасюка Куйбіда, Коваль та інші зрадили свого патрона і в кінці 2012 року на черговому з’їзді усунули його від керівництва партією. Навіть не позичивши у Сірка очей, сьогодні вони заявляють, що тепер рятують Рух від Тарасюка і від поглинання БЮТом. Запитаєте, для чого це робиться? Щоб поспекулювати на святій пам’яті В’ячеслава Чорновола і заслугах чорноволівського Руху та принагідно продати ці святі для частини України бренди, вторгувавши за них одне чи два місця у списку якогось чергового «ПРіБЮТу» для вождя оновленого Руху, так, як це зробив доблесний Борис Тарасюк.

Але, попри намагання політичних фарисеїв зіграти благородні ролі, Україні доконечно потрібна потужна правоцентристська національно–демократична сила на взірець того, Чорноволового, Руху. І поселитися вона повинна на зарослому політичним бур’яном полі української національної демократії. Формувати її мають люди, для яких українська справа, українська ідея — понад усе і в послужному списку яких немає чорних ниток зради і лукавства.

«Вояжі Тарасюка й Немирі можна оцінювати як роботу московської агентури»

— Як ви оцінюєте позицію фракції «Батьківщина» щодо підписання Угоди про асоціацію з ЄС тільки після звільнення Юлії Тимошенко?

— Я знаю, що в Європі поволі йде переоцінка особи Юлії Володимирівни. Частина політиків уже розуміє, що «прив’язувати» проблему цієї жінки до питання, бути чи не бути Україні ближчою до ЄС, — це недалекоглядна політика, яка ох як імпонує нашим московським сусідам. Тому рішення фракції «Батьківщина» — «спочатку Юлі волю, а потім асоційоване членство України», на моє переконання, є помилковим.

Вояжі європейськими столицями двох колишніх компартійних ідеологів (один з яких ще й «боєць невидимого фронту») Григорія Немирі і Бориса Тарасюка з купою аргументів і заклинань не підписувати ніяких угод з Україною взагалі можна розцінювати як роботу московської агентури. Робити Україну заручником однієї особи можуть ті люди, для яких ця держава нічого не вартує. В даному випадку я цілком поділяю позицію Віктора Ющенка, яку він висловив на «круглому столі» в Брюсселі, і Анатолія Гриценка з приводу цієї важливої для України проблеми.

А щоб проблему вирішити вже завтра, порятувати Україну й позбавити Юлію Тимошенко катувань і загрози фізичного знищення в залізничній лікарні Харкова — слід дозволити їй переселитися на доліковування у Німеччину. Тим паче, що Німеччина готова прийняти таку пацієнтку. Як кажуть мудрі галичани, і вовки будуть ситі, і коза буде цілою.

 

ЗАҐРАТОВАНІ ПАРАЛЕЛІ

«Політичний в’язень» про Тимошенко — це наруга над таким статусом»

— Пане Ярославе, як ви — дисидент і соратник політв’язнів брежнєвської доби, член старої УГС — ставитеся до твердження, що Юлія Тимошенко — сучасний політичний в’язень?

— Серед моїх знайомих є люди, які пройшли каторгу сталінських концтаборів, пережили Кенгір, Воркуту, Норильськ, усе українське «шістдесятництво», яке скуштувало мордовських таборів. Ті, з ким мені вдалося обмінятися думками на тему політв’язнів, з прикрою посмішкою запитують: якщо Юлія Тимошенко політв’язень, каторжанка, то хто тоді ми?

Мені часто доводиться дискутувати з прихильниками Юлії Володимирівни на тему полів’язнів. Я прошу своїх опонентів підказати мені, за які політичні переконання й позиції засудили Юлію Тимошенко? На жаль, відповіді немає. Натомість дуже просто знаходимо відповідь, за що судили ОУНівців, бандерівців, «шістдесятників», зрештою сьогоднішніх молодих людей, які розбили пам’ятник Сталіну в Запоріжжі. Що ж до політичних переконань та ідеологічних принципів Юлії Тимошенко, то тут повна плутанина. То вона оголошує себе соціалісткою і готується вступити в Європейський соцінтерн, потім раптово вирулює до Європейської народної партії. В 2007 році Юлія Володимирівна заповзято бореться за демократію в Україні та проти її узурпаторів із донецького клану на чолі з Януковичем. У 2008 році на цілий місяць вона зі своєю фракцією йде в політичний загул з Партією регіонів, понаприймавши цілу низку законів, які утверджували диктатуру в Україні. Весною 2009 року інтеграція БЮТ і ПР мала сягнути піку — ми в парламенті з тривогою рахували години, коли мав відбутися акт підписання «пакту ПРіБЮТу», наслідком якого мала прийматися нова Конституція з розподілом влади на десятиліття поміж двох лідерів — Тимошенко і Януковича. Президент України обирався б у парламенті, парламент розбивався б на дві палати, дуже премудра система виборів народних депутатів і ще багато інших новацій. Відчувався почерк Віктора Медведчука... На Зелені свята на подвір’ї Києво–Печерської лаври на Януковича «зійшла Божа благодать», і він, «прозрівши», розірвав союз із партнеркою. Згодом зішестя Святого Духа відвідало і Юлію Володимирівну. Вона знову зрозуміла, що Янукович — не партнер і не будівничий демократії, а донецький «бєспрєдєльщик».

Але, попри словесну перепалку, Янукович і Тимошенко залишаються, на мій погляд, партнерами. Я маю право стверджувати, що Юлія Володимирівна є співавтором разом із Віктором Федоровичем пам’ятної харківської угоди. Адже перший крок «до Харкова» було зроблено в Москві 19 січня 2009–го, коли Юлія Володимирівна привезла газову угоду.

Отже, загалом, з мого погляду, прив’язувати до Юлії Володимирівни бренд «політичний в’язень» немає жодних підстав, дискредитація самого поняття «політв’язень».