На кону — остання чарка

12.06.2013
На кону — остання чарка

Отець Василь — Анні Ковальчук: «Ось наші підписи в «Золотій книзі тверезості». Фото автора.

Перший підпис під присягою відречення від алкоголю 16 листопада 2011 року в залуквицькій «Золотій книзі тверезості» поставив тутешній парафіяльний священик отець Василь. Відтоді коло непитущих односельців за півтора року розширилося до 94 осіб. Кожен із них добровільно визначав собі термін, упродовж якого — «ні краплі в рот». Більшість «відреченців» для проб­ного тесту зазвичай встановлювали собі короткочасні табу — від одного до трьох місяців. Стійкіші відмовляються від алкоголю на рік. Троє залуківчан — Юлія Медвідь (на час відречення їй виповнилося 75 років), Анна Ковальчук (46 років) та Петро Ткачівський (40 років) — розпрощалися з чаркою довічно. «Вони не є залежними від алкоголю, але своєю жертвою прагнуть допомогти тим, хто заплутався в тенетах пияцтва», — пояснює о. Василь.

 

Більшовицьким чоботом — по паростках тверезості

Щодо порушення клятви, то такого розвитку подій навіть гіпотетично ніхто й припустити не може. Та для зміцнення духу тих, хто тримає антиалкогольну покуту, в місцевому греко–католицькому храмі Петра і Павла першого четверга кожного місяця відбувається особливий молебень. Так крок за кроком церковна громада послаблює у своєму селі алкогольні плацдарми.

Залуква з населенням близько 2,5 тисячі осіб — типове українське поселення, не краще і не гірше за іншi. Можливо, має багатшу історію, позаяк за правління короля Данила було передмістям його могутнього стольного граду і називалося «Галичем за Луквою». Колишня столиця галицьких князів за понад сім століть здрібніла до невеличкого сучасного містечка Галич, розташованого по–сусідству, а Залуква не піднялася вище статусу сільського населеного пункту.

Питні традиції у Залукві не мають місцевих особливостей. Як і скрізь по Україні, до хмільних напоїв — хто частіше, хто рідше — прикладаються у свята і в будні, з приводу й без нього. Хоча були й інші часи. «При в’їзді в село, ліворуч, стоїть відновлений за незалежності хрест, біля якого наші предки присягали на тверезість, — розповідає о. Василь. — Ситуація наприкінці ХІХ — початку ХХ століть теж була критичною: ґазди пропивали в корчмах свої маєтності, заради карафки горілки влазили в борги. Тоді греко–католицька церква за підтримки українських просвітницьких організацій розпочала безкомпромісний наступ на пияцтво. З’явилися «Золоті книги тверезості» і навіть цілі території, вільні від алкоголю, а прозрілі від дурману українці почали усвідомлювати себе державною нацією. Хто б там як не переписував історію, та в ОУН–УПА за Україну боролися вже діти тверезих батьків, свідомі молоді патріоти, переважно гімназисти й студенти. Чи не тому з приходом радянської влади більшовицький чобіт так завзято почав топтати зміцнілі паростки тверезості, що пияків легше упокорити? І тепер ми не маємо такої рушійної національної сили, яка постала перед Другою світовою війною. Ми ще відродимося. Але це потребує часу і праці».

До біцепсів — християнські чесноти

Сучасний антиалкогольний рух у Залукві очолює «Товариство тверезості», створене при парафії активним противником пияцтва Петром Ткачівським. Його діяльність, звісно, не всім до вподоби. Сьогоднішні реалії села такі, що лави симпатиків зеленого змія тут поки що суттєво щільніші, ніж його опонентів. Хмизу, чи то пак горілки, у вогонь підтримки борців за «права пияків» активно підкидають не тільки господарі ліцензованих закладів торгівлі спиртним, а й власники самодіяльних гуралень.

Адреси підпільних Кіндратів та їхніх дружин, котрі, втративши совість, наживаються на людському горі, відомі всім, проте на їхню діяльність «сором’язливо» закривають очі посадовці, наділені офіційними важелями впливу. На односельців–активістів ґуральники чхати хотіли. Якось на засідання «Товариства тверезості» запросили господинь, котрі вдома утримують нелегальні «точки розливу», то з доброго їх десятка відгукнулася лише одна, і та звинуватила ініціаторів слухання в наклепі.

Залуквицькі противники споювання земляків цілком свідомі того, що лише агітаціями та заборонами досягнути успіху в боротьбі з цією всюдисущою високоградусною чумою неможливо, тому намагаються запропонувати привабливу альтернативу. «У нас, слава Богу, знайшлися люди, готові жертвувати свій час і кошти на створення своєрідних «острівців порятунку молоді». Це вселяє надію і додає нам ентузіазму, — радіє о. Василь. — Приміром, Ігор Загірний створив при Будинку культури спортивний зал, обладнавши його власноруч виготовленими з друзями тренажерами, які у спортивних магазинах, мабуть, коштують не одну тисячу доларів. Отже, до щоденних занять спортом вдалося залучити десятки наших хлопців і молодих чоловіків. Та відмінна фізична форма — це добре, але не все. Пан Ігор мудро зауважує: «Якщо їм накачати біцепси, а не вкласти в голову християнських чеснот, то теж буде зле». Ми і це враховуємо. Хлопці, котрі займаються у спортзалі, по п’ятницях ще й відвідують розташовану на території церкви парафіяльну школу, де під керівництвом Тетяни Глушко освоюють курс катехизації, тобто основ християнського життя».

«Спершу спокуси нагадували про себе»

Серед трійці залуківчан, котрі довічно відреклися від вживання спиртного, — дитяча медсестра місцевого ФАПу Анна Ковальчук. У її родині алкоголь ніколи не був пріоритетом, тому цікаво будо дізнатися, що ж спонукало цю жінку на все життя відмовитися від звичної на весіллях чи інших забавах чарки, а то й стати об’єктом насмішок «традиціоналістів». «Я це зробила цілком свідомо, — стверджує пані Анна. — Хоча попервах, справді, було непросто пояснювати здивованим людям, зокрема й колегам, мотиви моєї поведінки. Коли мене запитують, чи не надто обтяжливо виконувати обітницю, відповідаю, що нетяжко. З Богом нічого не тяжко. Христос дає сили й наснагу. Спершу спокуси часто нагадували про себе, тепер — ні. Терпіння приводить до прозріння. У моєму житті був надто драматичний період, коли не вдалося врятувати від страшної недуги 18–річну доньку. Завдяки Господу і добрим людям я це витерпіла, тому повна відмова від спиртного — не надто велика жертва заради протверезіння людей, котрі самотужки нездатні твердо стати на ноги».

Найрадикальнішим опонентом залуквицьких пияків став приватний підприємець Петро Ткачівський, власник невеликої майстерні з ремонту автомобільних кузовів. Із спиртним він «зав’язав» ще в 2009–му, за два роки до появи на парафії «Золотої книги тверезості». «Я не зловживав алкоголем, — пояснює пан Петро. — Як і всі «нормальні» чоловіки, в міру пив, курив і для зв’язки слів інколи вживав ненормативні вислови. Один із мотивів, що змусив кардинально змінити стиль мого життя, була давня звичка читати перед сном книги. Так я спершу у Старому завіті відкрив для себе мудрі Соломонові повчання, а потім почув страшну правду про руйнацію алкоголем людського організму з вуст Володимира Довганя (російський підприємець, колишній власник горілчаного та тютюнового бренду «Довгань», котрий iз 1999 року залишив цей бізнес і почав навчати людей тому, як долати труднощі, перемагати алкоголь, тютюно– та наркозалежність. — Авт.). Тоді запитав себе: чи не з глузду я з’їжджаю, коли за власні гроші купую собі болячки і, зреш­тою, погибель? Відповідь прийшла сама собою: «Більше цієї гидоти ніколи не візьму до рота». Знаєте, відтоді дивлюся на світ зовсім іншими очима. А ще зрозумів, що треба рятувати й інших людей, котрі потрапили в цю чорну біду».

Петро Ткачівський не просто відмовився від спиртного, а зробив це, як записав у «Золотій книзі тверезості», заради «українського юнацтва та молоді». Крім «Товариства тверезості», він організував у селі осередок «Пласту» — національної скаутської спільноти, прищеплюючи таким чином навички здорового способу життя новому поколінню односельців.

Шлях, на який ступила жменька об’єднаних християнськими цінностями залуквицьких ентузіастів, аби протверезити сільську громаду, як видно, не всіяний трояндами. «Ми — однодумці, але часто маємо різні погляди на тактику боротьби з пияцтвом. І це, мабуть, пояснимо. Головне, що в нас — одна мета, — зізнається о. Василь, ровесник Петра Ткачівського. — За два минулі роки ми зробили чимало правильних кроків, але були й помилки. Врахуємо їх і йтимемо далі».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>