Віталій Білоножко — один із тих співаків, які визначають обличчя традиційної української естради. Його глибокий оксамитовий бас неможливо сплутати ні з чим, а пісні торкаються найглибших струн людської душі. Разом із дружиною Світланою ось уже 15 років він є засновником фестивалю родинної творчості «Мелодія для двох сердець». А ще він виявився надзвичайно щирим і цікавим співрозмовником. У цьому «Україна молода» змогла переконатися, поспілкувавшись зі співаком напередодні його 60–ліття.
— Пане Віталію, ви народилися в селі на Сумщині. Звідки такий потяг до музики? Ким мріяли стати в дитинстві?
— Я народився в сім’ї офіцера, який пройшов усю війну, почавши її сержантом, а закінчивши — підполковником, командиром дивізіону легендарних сорокап’яток. Тут потрібно було мати голову на плечах: або ти прямою наводкою розстрілюєш німецькі танки, або вони тебе — німці теж уміли стріляти. Батько пройшов війну фантастично. А ще він фантастично любив свою дружину Катю і з кожного повернення — чи то з війни, чи то з армії, чи в мирному житті — він дарував їй дітей. Я був наймолодшим, шостим.
Тому з дитинства мріяв стати офіцером, бо я син офіцера і брат у мене був офіцером. Всі мої дитячі фото — у військовій формі. Але я закінчив музичну школу по класу баяна, грав «Чардаш» Монті, усі три частини. І співав з дитинства.
— А космонавтом не хотіли стати? У ті часи практично всі хлопчики про це мріяли.
— Мій старший брат Анатолій був у загоні космонавтів — дублером Павла Бєляєва, який із Леоновим тоді здійснив перший вихід у відкритий космос. Толя був курсантом Харківського авіаційного училища, потім у Ленінграді — курсантом академії зв’язку. Він був дуже креативний, у 30 років уже мав звання майора, у 32 — підполковника. У ті часи це було унікальне явище.
Але коли помер Сергій Корольов, із запусками космічних кораблів почалися різні проблеми — то в парашутах позаплутувалися, то не спустилися, то не піднялися, то зірвалися. І одного разу там сталася якась аварія, Толя отримав колосальну дозу опромінення (бо ж пальне все було радіоактивне) і невдовзі помер разом із Бєляєвим та ще одним генералом — керівником польотів. Я вже й не пам’ятаю його прізвища — тоді це все було засекречене.
— Десант під час служби ви вибрали через таку любов до армії?
— А ми не вибирали. В армії на призовному пункті на тебе дивилися, який ти по фактурі, і кидали туди, де більше потрібен. Головне — подалі від того місця, де ти народився, бо тоді була система асиміляції різних націй, які входили до Радянського Союзу. Мені пощастило, що я служив у Білій Церкві, в Кіровограді. А найкраща служба була — в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу. Я там співав, їздили і за кордон.
— А туди як потрапили?
— А я ще до армії, коли після школи приїхав прослуховуватися в Київську консерваторію, розумів, що мене або приймуть туди, або я піду в армію. І для підстраховки пройшов прослуховування в Ансамблі пісні і танцю КВО. Але потім, коли відбувався призов, мене якось «загубили», і я півмісця просидів на Дарниці на призовному пункті. Досидівся до того, що вже воші завелися. А там ходив якийсь майор, збирав до себе рекрутів у ВДВ. Побачив мене і каже: «Годі вже вошей годувати, збирайся», — і відправив у свою військову частину.
Так я став десантником. То був мій курс молодого бійця. А потім я написав листа — і мене забрали в Ансамбль пісні і танцю, я їздив в Англію, в Сомалі з концертами.
— Ви якось згадували, що в Ансамблі служили з Олександром Биструшкіним? А хто ще з відомих людей служив із вами?
— О, там у нас стільки було видатних особистостей! Саша Биструшкін тоді у нас був зіркою, він на той час уже зіграв у «Анничці», так само, як і Іван Гаврилюк. Женя Паперний служив. А «каптьорщиком» у нас був прекрасний музикант Петро Чуприна, нинішній директор Національної опери.
Я від цих хлопців багато чого набирався. Я ж прийшов в армію практично вісімнадцятирічним, а вони майже всі — після консерваторії, з вищою освітою, їм було по 23–24 роки. Половина тих людей зараз в Ізраїлі, в Таїланді, в Канаді.
А найголовнішу роль у моєму становленні як українця відіграв Іван Гаврилюк. У тому, що я ніколи Україну не покидав і ніколи її не покину. Він мені читав вірші Івана Драча в рукописах, він мене забирав до себе додому, ми сиділи ввечері, розмовляли, потім він із дружиною Мирославою ішов спати, а я роздивлявся фотографії з кінофільмів, де він знімався. Він і в житті мені багато в чому допоміг, був як хрещений батько. Від нього я зрозумів, що наша земля — найкраща, і в неї мусить бути майбутнє.
— Після армії ви таки вступили до консерваторії. Свого часу навіть дебютували як оперний співак, співали у Лейпцизькій опері. Чому ж обрали естраду?
— Це окрема історія. Першим моїм учителем у консерваторії був Георгій Маргієв, осетин за національністю, дуже принциповий. Він був із тих, хто вважав, що людина мистецтва має віддаватися професії на всі сто, і дуже не любив, коли студенти одружувалися. І тут він раптом дізнається, що я на другому курсі одружився і в мене вже народився син. Я зробив спробу розтопити його серце, сфотографувався з Жориком, намалював на фото його маленьку ручку і написав: «Георгію Петровичу від Георгія Білоножка». Але на нього це не подіяло, він це сприйняв як зраду, бо на той час ми готувалися до конкурсу Чайковського і до міжнародного конкурсу Глінки. І він мені сказав: «Мальчік мой. Всьо. Ти нє мой студєнт. Іді апельсіни–мандаріни прадавай на Бєссарабку». І він мене вигнав.
— І тоді ви перейшли до Огнєвого?
— Так. Мені наша викладачка Єлизавета Чавдар — унікальна співачка, вона колись перед Сталіним виступала, та так заспівала, що їй одразу дали народну артистку Радянського Союзу, минаючи заслужену та інші ступені, — порадила звернутися до Котика (так у консерваторії називали Костянтина Дмитровича). І я приходжу до нього і кажу: «Візьміть до себе». А він подивився і каже: «Ну ти ж знаєш, що я з басами не працюю. Але давай спробуємо». І ми спробували. І я закінчив консерваторію уже в нього.
— А що це за історія з вінком на могилі Огнєвого?
— Це містика якась. Коли помер Огнєвий, ми зі Світланою прийшли попрощатися, принесли вінок, квіти поклали. Прощання відбувалося в оперній студії консерваторії, там лунали його пісні — «Чорнобривці», «Вчителько моя», і я не міг стримати сльози. А в мене через півгодини була зйомка на телебаченні — прямий ефір. І ми пішли, я навіть не знав, де його поховали.
І тут менш як за півроку помирає моя мама. Я приходжу до директора Берковецького кладовища, кажу: допоможіть мені маму поховати, щоб недалеко було. І він веде мене по центральній алеї, повертаємо праворуч, показує мені гарне місце і раптом каже: «До речі, ось тут лежить співак Огнєвой». Дивлюся — а на могилі вже порожньо, земля просіла, і тільки остов від нашого вінка залишився і стрічка: «Дорогому маестро від сім’ї Білоножків». І я зрозумів, що Котик з усіх студентів, яких у нього були сотні, вибрав саме мене і через мою маму привів до себе. І тепер, коли я приїжджаю на поминальні дні чи так до мами, я обов’язково доглядаю і за могилою свого вчителя. От така–от містика.
— Вас із пані Світланою називають ідеальною парою. До речі, колись по телебаченню крутився відеоролик із піснею, де були такі слова «Ты уходишь в театральный. Поступаешь в театральный — ты уходишь от меня». Це — автобіографічна пісня?
— Цій пісні уже більше 30 років. Вона не зовсім автобіографічна, бо я познайомився зі Світланою, коли вона вже закінчила Дніпропетровське театральне училище і працювала солісткою Київської оперети. А я тоді ще служив. Якраз так сталося, що напередодні нашого знайомства я отримав листа від дівчини, яка проводжала мене в армію, де вона зізнавалася, що її цілував однокурсник. І я зрозумів, що вона мене з армії не дочекається. А тут друг мені каже: «Пішли в театр, там у мене є знайома артистка». Я пішов. І коли побачив Світлану, зрозумів, що пропав.
— А не важко було простому солдатові завоювати серце красуні–артистки?
— А я спочатку не зізнався, що я солдат. Взяв у Івана Гаврилюка одяг — пальтечко, картузик. Коли ми познайомилися, я подарував Світлані книжку «Вокальні паралелі» італійського співака і письменника Джакомо Лаурі–Вольпі з надписом «Від шанувальника вашого таланту» і в той же вечір, розігнавши всіх її прихильників, пішов проводжати. Я тоді цю книжку сам іще не дочитав до кінця, але чомусь був твердо переконаний, що нікуди вона від мене не дінеться і повернеться в мою бібліотеку. Так і сталося.
— Весілля у вас було теж артистичне?
— Весілля було унікальне. Ми років зо два зустрічалися, уже і з батьками перезнайомилися, їздили часто то до її батьків, то до моїх. Моєму батькові Світлана одразу сподобалася, він, мабуть, зрозумів, що мені саме така дружина і треба. І він вирішив нам «допомогти». А батько мій був головою сільради в моєму рідному селі Попова Слобода на Сумщині. І от одного разу ми приїхали в гості, прокидаємося вранці, а у світлиці сидить секретар сільради з книжкою і каже: «Василь Мусійович сказав, щоб я вас розписав, тому давайте швидше вмивайтеся, одягайтеся, бо в 9 годин я уже маю бути в конторі». Світлана запротестувала: «А весілля як?». А батько каже: «Весілля буде». Добре, що в мене обручки були давно вже куплені. От так нас розписали, обмінялися ми обручками, а увечері батько зібрав родичів, друзів і ми відгуляли скромне весілля. А потім поїхали до Світланиних батьків, так само зібрали родичів і відгуляли весілля ще й там.
— А як же ж біла сукня, весільні фото?
— Було і це. У мене на той час уже були деякі «халтурки», а серед них — і завод шампанських вин, і фабрика з пошиття одягу на Глибочицькій, і «Шоколадний будиночок», де на той час був центральний ЗАГС. І мені раптом сяйнуло: «Та в мене ж усе схоплено!». Я приходжу до директора цього ЗАГСу, ми одягаємо Світлані весільну сукню, фотографуємося. А батьки нам на весілля подарували 200 карбованців. І я найняв «Чайку» і «Волгу», посадив друзів, і ми як проїхалися по Києву, як обпилися шампанським, як нафотографувалися — у нас було шикарне, потрясаюче весілля. Хоча, скажу я вам, не в цьому справа. Буває, весілля зіграють, а через півроку вже розбіглися. А ми разом уже сорок років.
— В одній із ваших пісень років 20 тому були слова: «Ті зреклися мови, ті зреклися роду. Отака історія нашого народу». Чи не здається вам, що ця пісня й досі актуальна? Що з цим робити?
— Воно мені болить, але це моя країна, моя земля, яку я люблю понад усе. Я від’їздив 49 концертів у Чорнобиль, усі дні культури, які могли бути. Я об’їздив увесь світ, але найбільший комфорт я відчуваю вдома. Я не розумію тих своїх колег, які кажуть, що в Україні їх не оцінили і вони їдуть звідси, бо їм немає чого тут робить. Я з тих людей, які Україну ніколи не покидали. Ні в часи чорнобильські, коли мене залишали в Америці, Канаді, обіцяли котеджі, машини. Ні тоді, коли запрошували в Ленінград, давали квартиру на Невському проспекті і звання через два роки, коли були проблеми у Сергія Захарова. Я ніколи не залишав Україну. Я з Україною з’їв усе лайно: Чорнобиль, перебудову, порожні полиці, двомовність нашу рідну, оте, що зараз відбувається в нашій політиці. Але я залишаюся з Україною.
— Видно, не всі такі патріоти...
— Я би хотів, щоб усі були патріотами, але не тоді, коли вдягають вишиванки, а тоді, коли роблять щось для України. Я не люблю фальшу. Я знаю одного депутата, який коли обирався, то поставив свій «Мерседес» у дворі, а сам три місяці їздив маршрутками, а щоб люди не ставити зайвих запитань, увесь час тримав телефон біля вуха. І його обрали. Мені свого часу пропонували балотуватися в депутати на моїй батьківщині, на Сумщині, казали, що я прохідний. Але я знаю, що це не моє.
— Ви — щаслива людина?
— Так. У мене є все. У мене є родина, у мене зелено у дворі, у мене ходять по двору павичі. Я живу за принципом: «Люби те, що ти маєш, якщо не зміг досягти більшого». І я щасливий тим, що мало знайдеться таких людей, які, ко0ли я проходитиму, захочуть плюнути мені в спину.
— Їх стільки було за ці 15 років, що всіх одразу й не пригадаєш. Вперше на нашу сцену Раїса Кириченко вийшла зі своїм чоловіком Миколою, який до того лише акомпанував їй. А вийшли, заспівали, потім ще не раз вони виступали дуетом. Донька Ніни Матвієнко Антоніна, вперше відчувши нашу сцену, сказала, що хоче бути співачкою. Алла Кудлай зі своїм сином Максимом заспівали дуетом у нас, син В’ячеслава Малежика дебютував тут. А скільки простих талановитих родин із провінції у нас виступило, і після цього вони отримали чи звання, чи просто визнання земляків! А ще я пишаюся тим, що ми допомогли вступити до вишів 60 дітям–сиротам. Це — наше найбільше досягнення.
— Ваш родинний дует відомий усім. А не плануєте його перетворити на родинний ансамбль? Маю на увазі ваших синів, онуків?
— Усе може бути. На сцені фестивалю вже дебютував наш онук Віталій Білоножко–молодший. Він з цього року навчатиметься у Михайла Чемберджі в Дитячій академії мистецтв.
Віталій Білоножко
Народний артист України, співак.
Народився 11 червня 1953 року в селі Попова Слобода на Сумщині.
Навчався в Сумському музучилищі на диригентсько–хоровому факультеті та у Київській державній консерваторії за класом вокалу.
Разом із дружиною, народною артисткою України Світланою Білоножко, є засновником Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія для двох сердець».
Кавалер орденів Ярослава Мудрого V ступеня (2003), «За заслуги» ІІІ ступеня (2008).
Професор, викладач кафедри естрадного співу Київського національного університету культури та мистецтв.
Має синів Георгія та Євгена, онуків Віталія та Світлану.
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
