Деокупована Литва

24.04.2013
Деокупована Литва

Політв’язень радянських часів Едвардас Бурокас — кавалер ордена Вітовта.

«Литва — жебрацька країна, і як нація литовці нічого собою не являють. Виграли одну битву за тисячу років і носяться з нею», — бурчить вільнюський таксист, який, попри вимогу додавати до слов’янських імен литовські закінчення, вперто пише на своєму бейджі «Андрєй», а не «Андреяс».

Андрій — не росіянин. Його батько білорус, а мати — українка з Галичини, вислана до Сибіру за підтримку бандерівців. Про батьківщину матері в сина оригінальні спогади: «Бабка там у мене жила, ото вже прикра хохлушка була, чорт її візьми, хай спочиває з Богом». Цей сорокарічний чоловік — продукт радянського виробництва. Не українець, не білорус, не литовець — «совок». Це слово придумали якраз у Прибалтиці, і означає воно «совєтскій окупант».

Хоча Андрєй народився у Вільнюсі, але в розмові з українськими журналістами свідомо протиставляє себе титульній нації. «Вони в лаптях драних ходили, коли мої батьки приїхали сюди в 1960–х. У них не було шкіл, не було заводів». Така риторика однакова для уламків імперії, які розлетілися на тисячі кілометрів.

Литовські політики категоричні: люди з такою логікою — п’ята колона, прихована загроза національній безпеці. «Проросійська частина нашого електорату становить третину, інколи чверть. Але ніколи не буває половини», — каже колишній посол (депутат) Сейму Литовської Республіки, екс–депутат Верховної Ради СРСР та співавтор Акту відновлення Литовської держави Казимірас Уока.

За словами литовських політиків, їхня країна пройшла точку неповернення. Її національна сила — в глибокій політиці деокупації, на яку вже фактично не впливає зміна влади.

 

Проти Литви в одному окопі — поляки та росіяни

Нещодавно Литва відзначила 23–річчя відновлення незалежності. У 1990 році ця республіка першою вийшла з СРСР. Національний рух «Саюдіс», який тоді підняв жовто–зелено–червоний литовський прапор, тепер називається «Союз Вітчизни — Литовські християнські демократи». Донедавна це була правляча партія, але тепер при владі — лівоцентристи, які проголосили зближення з Росією.

Після виборів 28 жовтня 2012 року правлячу коаліцію створили соціал–демократи та Партія праці, яку очолює мільйонер російського похо­дження Віктор Успасських. Раніше його звинувачували в корупції та співпраці з ФСБ РФ. Загустила союз олігарха та лівих етнічна партія «Виборча акція поляків Литви». Вони вперше потрапили до парламенту, і це не випадково, підозрює лідер «народників» Уока, який під час шахтарських страйків в Україні наприкінці 80–х років відправляв до Донецька ешелони з продуктами.

«Польська партія була в союзі з російською. Синхронно на цю партію працювали дві амбасади — і російська, і польська. Нині польська та російська політика в Литві збігаються», — каже Казимірас Уока.

Поляків у Литві — 6,6%, росіян — 5,8%. Їхній політичний союз може добре попсувати нерви литовцям. Поляки вже вимагають культурної автономії — не змінювати свої імена та прізвища на литовський штиб, у паспортах писати польськими літерами, а назви міст та сіл дублювати. Це офіційні вимоги, а крім них, смикають також історичні неврози. Так, чимало поляків далі вважають Вільнюс польським містом. Бо після Люблінської унії кілька століть він був частиною Речі Посполитої.

І хоча така риторика — маргінальна, й офіційна Варшава її уникає, вона помітно дратує литовську більшість ЛР. «Провокаційні хвилі — на руку Москві, бо розгойдують державний човен», — переконаний депутат литовського Сейму від консерваторів Мантас Адоменас. «Росія діє агресивно для відновлення постколоніальної, постімперської сили. Методично працює на всіх напрямах: від енергетичного шантажу до засилля російських телеканалів, виділяються гроші на антилитовську пропаганду, — свідчить Адоменас. — Звичайно, я далекий від того, що завтра до нас під’їдуть російські танки. Ні, це справа далекої перспективи. Але те, що намагаються відновити сферу впливу Росії, — і Литва, і Україна на прицілі такої політики — факт».

Попри холодні стосунки між офіційною Варшавою та Москвою, в литовському питанні вони, на диво, одностайні. Причина такого химерного союзу — в минулому, міркує Казимірас Уока: «Просто Росія була великою імперією, а Польща — маленькою імперією, і багато політиків там і там досі не можуть змиритися з втратою цього статусу».

Гуманітарна політика, історична пам’ять — делікатне місце і литовсько–польських, і українсько–польських стосунків, проводить аналогії народний депутат від ВО «Свобода» Андрій Міщенко. «Тільки заходить мова про УПА, про Бандеру, про Шухевича — і поляки одразу забувають про наші стратегічні відносини та роблять заяви, синхронні з російськими. Такий ідеологічний союз шкодить самим полякам, бо викликає сумнів у щирості їхніх дружніх почуттів до України. Бо справжні друзі не мають вказувати, хто наші герої. Вони ллють воду на російський млин, озвучують їхні історичні міфи у Європі й тим самим підривають наші позиції. З литовцями у нас таких проблем немає. Навпаки, наша історична доля в XX столітті дуже схожа. Тому литовці — наші природні союзники, закорінені в минулому, які не висувають якихось додаткових умов».

Євген Коновалець: чужий в Україні, свій у Литві

За спиною віце–мера Каунаса Станісловаса Бушкявічюса — галерея провідників литовських партизанів, а на столі — портрети Степана Бандери та Євгена Коновальця. І це не випадково, адже засновник ОУН Коновалець мав литовське громадянство, пояснює віце–мер: «Коли в 1930–х роках Вільнюс був окупований поляками, тимчасова столиця перебувала в Каунасі. Тут неодноразово бував Коновалець, навіть брав участь у відкритті пам’ятника Свободи. В Західній Україні ОУН воювала проти польських окупантів, за Львів, а ми, в той же час, хотіли повернути собі Вільнюс. Поляки ж планували агресію, хотіли захопити всю Литву. Євгену Коновальцю вдалося отримати плани польського генштабу. Він передав їх нашій розвідці, і завдяки цьому напад зірвали».

Справді, Литва — єдина держава в міжвоєнній Європі, яка офіційно підтримувала українських націоналістів. Литовські посольства стали «гніздами» ОУН, а їхні провідники були захищені литовськими паспортами. Коли більшовицький агент убив у Роттердамі Євгена Коновальця, литовське посольство в Римі спішно організувало поїздку його родини на похорон.

Така співпраця почалася не в 30–х, а ще в 1918–му, коли і українці, і литовці воювали за свої держави. «Мої вчителі розповідали такі чудові історичні епізоди, що коли Вільнюс був під загрозою польського війська, то його зі зброєю в руках захищали також вільнюські українці», — розповідає посол Сейму Мантас Адоменас.

І поки в Україні викреслюють прізвища Шухевича та Бандери зі шкільних тестів, переписують підручники з історії — торік у Каунасі відкрили меморіальну дошку Євгенові Коновальцю. На церемонії не було нікого з українського посольства. Дарма, приїхала делегація зі Львова та народний депутат від «Свободи» Олег Панькевич. Саме за його наполяганням, коли Панькевич ще очолював Львівську обласну раду, виготовили дошку.

«На жаль, останнім часом Україна в литовському суспільстві знову маловідома. Хоча, коли радянська армія застосувала зброю проти мирних людей, у 1991–му році, серед захисників литовського суверенітету було чимало українців. І литовці досі вдячні за це. Але для литовської молоді Україна нині — «сіра зона» під російським впливом. Такі акції, як відкриття меморіальної дошки, повертають нам спільну історію», — каже депутат Панькевич.

«Компенсація від Росії за окупацію могла б становити навіть один літ»

Новий уряд Литви заявив: треба йти на зближення з Росією. Хоча в країні — стійкі антиросійські настрої. Надто негативний історичний досвід мають понад 80% населення — етнічних литовців. Тож владі доведеться мімікрувати, підлаштовуватися під вимоги електорату. В цьому переконані праві опозиціонери.

Серйозний запобіжник від реваншистських планів Кремля — членство Литви в ЄС та НАТО. Саме за часів консервативного уряду Андрюса Кубілюса три балтійські країни — Литва, Латвія та Естонія — змусили Північноатлантичний альянс до розробити конкретні плани захисту від імовірного російського вторгнення.

Досі мали вірити хіба «п’ятій статті», згідно з якою агресія проти одного члена НАТО означає напад на всю організацію. Але вона жодного разу не випробовувалася на практиці, тож прибалти вважали її декларативною.

Хоча зараз при владі у ЛР лівий уряд, курс своїх правих попередників на євроатлантичну співпрацю Литва не міняє. «НАТО може захистити будь–яку країну. Литва сьогодні разом із НАТО бере участь у миротворчих акціях у різних країнах світу, і поки що ми не бачимо іншої альтернативи для захисту нашої країни», — каже міністр охорони краю Литовської Республіки Йозас Олекас.

Проте головна гарантія суверенітету — системна політика деокупації, яка проводиться вже понад двадцять років. У цьо­му переконаний посол Сейму Мантас Адоменас. Литовці, на відміну від українців, засудили радянський період. З ініціативи консерваторів торік ухвалили поправку до Кримінального кодексу — за заперечення факту окупації тепер можна на три роки сісти до тюрми. «В 1990 році ми не проголошували незалежність, а відновили свою державність. Це принципова різниця, бо нинішня Литва — правонаступник міжвоєнної республіки, а не маріонеткової Литовської РСР. Під час окупації продовжували діяти наші амбасади у Вашингтоні, Лондоні та при Святому престолі. Навіть видавали паспорти. Зрозуміло, що мало куди можна було з ними поїхати, але тут важлива символічність, правонаступність. У 1990–х роках ми визнали борги, які мали до 1940–го. Прийняли закон про реституцію — повернення майна, яке незаконно забрали агресори. У випадку з Україною цього не сталося, та й період окупації у вас був довший — від 1918–го, а не з 1940–го. Але те, що зараз ми з вами спілкуємося біля синьо–жовтого прапора, свідчить, що ви теж символічно продовжуєте традиції УНР», — делікатно зауважує Мантас Адоменас.

Литовські політики роблять нам надмірний комплімент, бо нинішня Україна — насправді продовжувач традицій УРСР, а не УНР, переконаний «свободівець» Міщенко. «Не вистачило нашому Руху тієї твердості, яку демонстрував литовський «Саюдіс». Замість викорчовувати радянське минуле, засудити його — пішли на гнилий компроміс із комуністами. Навіть 24 серпня 1991 року ухвалили Акт проголошення незалежності, а не відновлення, хоча саме так було написано в чорновому варіанті. Але, бачте, комуністам це не сподобалося! Символічний факт — ніби не було в нас державності до УРСР. Відтак ми й досі сидимо на ідеологічному «шпагаті», тоді як литовці давно відновили історичну пам’ять і повернулися до Європи».

Народний де­путат Андрій Міщенко готує пакет законопроектів про деокупацію. Литовські колеги передали йому тексти своїх законів. «Кримінальна відповідальність за заперечення Голодомору, визнання агресії більшовицької Росії в 1918–му, і як наслідок, окупації в 1918—1991 роках, заборона Комуністичної партії, люстрація — це першочергові заходи. Також потрібно зняти всіх ленінів — вони маркують нашу землю, вказують, хто тут досі господар. Наївно вважати, що за нинішньої влади це можна буде зробити. Але такий час настане швидко — жити, озираючись назад, не можна. Поки не підведемо риску під тоталітарним минулим — завжди буде загрожувати реванш, який стався в 2010 році», — заявляє Міщенко.

Дослідники підрахували, що нині в Україні 52% назв вулиць — «радянські». Майже п’ять тисяч вулиць названо іменем Леніна. В Запоріжжі встановили пам’ятник Сталіну. Натомість Литва першою в СРСР повернула національну символіку — ще в 1988 році. А чотири роки тому заборонила радянський гімн та серп і молот із зіркою. Оштрафувати можуть навіть, якщо вони зображені на старих значках ДОСААФ. Те саме стосується нацистських символів. Логіка проста: вдома можеш тримати, а публічно демонструвати — зась. Торік суд оштрафував майже на 200 доларів вільнюського водія, який почепив на авто червону зірку та серп із молотом.

Деокупація не буде завершена, поки Литва не отримає компенсацію від Росії як правонаступниці СРСР, кажуть литовські політики. Ще в 1990–му, на референдумі, люди проголосували за висунення матеріальних претензій Кремлю. Торік уряд створив спеціальну комісію, яка має порахувати збитки. Попередня цифра складає 834 мільярди доларів. Але дехто каже, що сума — не ­принципова. «Я вважаю, що головне питання — моральне. Якби Росія щиро визнала свою провину, це міг би бути і один літ (литовська грошова одиниця. — Ред.). Але поки в Росії правлять спадкоємці КДБ, то за їхньою механікою мислення визнати цю вину означає повністю визнати незалежність держав колишнього СРСР, визнати їхні кордони. А до цього Кремль не готовий», — переконаний Казимірас Уока.

Тим часом компенсації платить сама Литва — своїм громадянам, які відмовилися служити в окупаційній армії. Коли країна відновила державність у 1990 році — парламент закликав молодих литовців бойкотувати призов до радянської армії. За тогочасними законами, вони — дезертири, їх переслідувало КГБ. «Їм було виплачено компенсацію від чотирьох тисяч літів, але оскільки не всі пройшли процедури, то цього року, з 1 січня, відновлено виплату компенсацій всім, хто відгукнувся на заклик своєї країни не служити в окупаційній армії», — пояснює міністр охорони краю Йозас Олекас.

Правда окупації — в Музеї геноциду

Литовська історична правда зібрана в Музеї геноциду у Вільнюсі. Цілий науковий інститут розташовується в колишньому приміщенні республіканського Комітету держбезпеки. Крім експозиції — 220 тисяч томів ще не опрацьованих архівних справ. Серед них — прізвища, агентурні клички сексотів КДБ. Але більша частина вже доступна людям, тож кожен може дізнатися ім’я ката його родини.

«Нині в нашій країні кожна людина, яка була сином чи внуком репресованого, має право зайти в наш будинок, отримати документи. Це так просто, що ви навіть не уявляєте! Звісно, люстрація триватиме, в нас ще дуже багато документів. І як би вони не ховалися — завжди десь вилізе чи прізвище, чи ім’я, чи кличка», — розповідає старший науковий співробітник Музею геноциду Річардас Падвайскас.

Цей музей — центр національної пам’яті. При вході — стенд, на якому підраховано втрати литовської нації від російської окупації. До Сибіру депортували 132 тисячі осіб — це архівні дані. Понад 200 тисяч політзеків. 400 тисяч втекли з країни. Тільки в цьому будинку було вбито тисячу людей. Зараз тут експозиції: камера–одиночка, кабінет слідчого, нари.

Загалом було вбито або депортовано чи змушено до еміграції близько мільйона литовців. Третина репродуктивного населення нації. Тому литовці вперто кажуть — це був геноцид.

Хоча не тільки Кремль категорично проти такої риторики. У Брюсселі також натякають: геноцид міг бути тільки один — Голокост євреїв. Праві політики Литви на позицію ЄС не зважають, але лівий уряд вже урізав фінансування музею. На це скаржаться працівники Музею геноциду. Дарма, щороку сюди приїздить майже 150 тисяч відвідувачів. Половина з них — школярі. Побачили вони правду і про інший геноцид — українців. У вільнюському музеї вже стали регулярними експозиції на тему Голодомору.

Як живеться зараз Симчичу й Бурокасу

Як у Литві, так і в Україні — ще живі учасники тих драматичних подій. Ставлення до них держави — найкращий тест на незалежність. Схоже, в Литві вона — справжня, в нас — паперова, скрушно каже 95–річний Мирослав Симчич. Він добре знає, що таке бути парієм в державі, за яку воював. Сотник УПА, в 1945–му в Карпатах він розбивав каральну дивізію НКВД. Яка, до речі, «прославилася» депортацією кримських татар. Відмучився 32 роки в радянських таборах, але нині — поза законом: «Я не реабілітований. Я досі проходжу як бандит. А хто мене реабілітує — наша прокуратура? Та там сидять такі самі, що сиділи й тоді».

Коли українець Симчич брав участь в повстанні політв’язнів у Норильську, литовець Бурокас виступив проти табірної адміністрації у Воркуті. Каже, що прибалти та «бандерівці» були найбільш небезпечні навіть там, на засланні. «За кількістю найбільше було українців. За процентним співвідношенням — литовців. Ваші сміливо йшли першими. Їх кидали в карцери, і тоді замість них виступали ми», — розповідає Едвардас Бурокас. На відміну від Мирослава Симчича, тепер він має персональну пенсію. Його нагородили найвищим орденом Литовської держави — Вітауса.

Тим часом в Україні — спеціальні пенсії мають хіба карателі з НКВД. В них пільги на комірне, безкоштовне лікування та оздоровлення в санаторіях. В Литві таке поблажливе ставлення просто неможливе, каже Річардас Падвайскас: «Якщо вони працювали в спецгрупах, знищували наших партизанів, навіть жінок та дітей, — вони злочинці. Ми не садимо їх у тюрми, бо вони вже не пам’ятають, що було з ними напередодні. Але не потрібно називати їх героями».

Вдячність «резистентам»

У Литві нема дискусії, хто герой, а хто злочинець. «Резистенти» — так називають своїх повстанців з Армії свободи Литви місцеві мешканці. Як і вояки УПА, ті воювали до середини 50–х.

Найсильніший опір у Прибалтиці був саме литовський. І це врятувало їхню країну від зміни етнічної структури, пояснюють історики. Так, у Латвії та Естонії, де «лісові брати» були менш активні, радянська адміністрація почувалася впевненіше, а переселенці з Росії не мали того страху, що в Литві чи на Західній Україні. «У нас після війни села були напівпорожні, після всіх депортацій. А на ці місця привозили людей із Росії, з інших республік Радянського Союзу. Наші резистенти їм, звичайно, пояснювали: це чуже добро, це чужі хати, тож залиште їх. Спочатку їм кидали записку. Якщо вони не розуміли, то на другий раз кидали гранату», — розповідають у Музеї геноциду.

«Існував план: 60% населення Вільнюса та 40% в інших великих містах мали складати переселенці з СРСР. Про це є архівні документи. Але наші резистенти зірвали спробу змінити етнічну карту Литви», — розповідає віце–мер Каунаса Бушкявічюс.

Справді, якщо в Литві тільки 7% росіян, то в Латвії — третина населення, в Естонії — чверть.

Олег МАНЧУРА

 

СИМВОЛІЧНО

Біля Міністерства охорони краю у Вільнюсі — пам’ятник командувачу Армії свободи Литви, генералу Йонаса Жемайтісу. Уявити монумент головному командиру УПА, генерал–хорунжому Роману Шухевичу біля українського Міністерства оборони поки складно. А може, в цьому — ключ успішності Литви як члена ЄС та одна з причин поразок України? Бо поки ще нікому не вдавалося жити, як у Європі, при цьому не витягнувши ноги з радянського болота.

 

ПРИКЛАД ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ

Президент Литви Даля Грибаускайте власним прикладом показує, як потрібно економити в умовах економічної кризи. Минулого тижня глава ЛР вирушила в закордонний візит не просто на звичайному рейсовому літаку в економ–класі, а на лоукості.

За повідомленням ІА «Регнум», так Грибаускайте робить постійно, проте лише цього разу, прямуючи на похорон Маргарет Тетчер, виклала фотографію у «Фейсбук». На ній видно, як лідерка країни сидить поруч із пересічними пасажирами рейсу Вільнюс — Лондон (Лутон).

Навіть якщо купувати квиток на цей рейс за три дні до вильоту, його вартість становитиме лише 73 євро. Доречний приклад для лідерів України з їхніми чартерами, туфлями зі страусячої шкіри та «межигір’ями».

  • 82% членів Американської торгівельної палати в Україні вважають боротьбу з корупцією пріоритетом №1 для України

    Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>

  • Україна і семеро гігантів

    Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>

  • Шлях через Україну

    Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>

  • Дружнє плече на шляху до ЄС

    Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>

  • Кордони для «Лікарів без кордонів»

    Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>

  • Кому мінімум, кому — банкрутство

    Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>