Світ за жіночими лЯкалами

13.02.2013
Світ за жіночими лЯкалами

Жюльєтт Бінош у фільмі «Камілла Клодель».

Черговий день на Берлінському кінофестивалі почався з показу конкурсного фільму «Закрита завіса» іранського режисера, а за сумісництвом тюремного бранця Джафара Панахі. А ще — картини «Камілла Клодель» знаменитого французького режисера Брюно Дюмона. Тут Жюльєтт Бінош грає роль скульпторки, коханої жінки Огюста Родена.

 

Проста історія — це непросто

Про жінок у програмі Берлінале фільмів чимало. Про них оповідають режисери–чоловіки, про них міркують режисери–жінки. Якщо світ міняється, то насамперед тому, що змінюються жінки — їхнi соціальні ролі, їхнє самопочуття...

Поки що кращою стрічкою виглядає «Глорія» чилійця Себастьяна Леліо. Героїня фільму — 58–рiчна Глорія (прекрасна робота Пауліни Гарсія). Традиційна ситуація сучасного міста — хоч у Чилі, хоч в Україні: діти давно дорослі, з чоловіком розлучилась, одначе ж сил життєвих iще чимало в запасі. Глорія ніби уміє бути щасливою, налаштовуючись з ранку на мажорний лад: бадьоро підспівуючи в авто по дорозі на роботу черговій хітовій пісеньці, підхоплюючи найменші приводи для гумору. Та й на роботі все складається. Одначе самотність є самотність, хоч би ти що не робив(ла). Тож не дивно, що Глорія учащає до вечірнього клубу, де проводять дозвілля немолоді люди (у радянські часи такі клуби оптимістично занижували віковий ценз: «для тих, кому за тридцять»). Вона ще має «товарний вигляд», Глорія — особливо ж коли підігріється трохи бренді.

На жінку кладе своє аж надто немолоде око Родольфіо (Серхіо Ернандес), якому вже напевно що за сімдесят. Він так само один, щоправда, з купою дітей у бекграунді. Спалахують романтичні стосунки, та ще й на повну. Здавалося б, старечі вправи у ліжку не для кінематографiчної камери. Хіба що коли комедія. Та ні, тут не одвертаються і показують усе, як є. Й нічого, не смішно. Понад те, пристрасть бурхає з усіх щілин. А до того ж кавалер тут традиційно романтичний: він і в ресторан поведе, і в парк, де всілякі приємні розваги, зi стрільбою включно.

Усе б добре, та тільки Родольфіо є рабом своїх дітей. Вони повсякчас надзвонюють йому по телефону, вантажачи своїми справами. Й він безвільно (і цілеспрямовано водночас) кидається їх вирішувати. У Глорії не так — діти не докучають. Відтак вона дратується. До того ж Родольфіо час від часу зникає, без якихось попереджень. Є очевидним, що саме діти є смислом його життя, саме в них знаходиться епіцентр його інтересів і його сил.

І, виявляється, жінка таке жертовне ставлення до дітей не хоче зрозуміти. І прийняти не хоче. Хоча, зрозуміло, Родольфiо міг бути делікатнішим і не зникати так уже таємниче. Глорія трохи пускається берега, аж до легких наркотиків. Одначе доволі швидко випростується. І знову з’являється — зi своєю сяючою усмішкою — у вечірньому­ клубі. Й повністю віддається танцю... Режисер подає фінал у супертрадиційний спосіб. Життя ще попереду, які там наші роки!

Овація залу, і — овації критики. Оцінки журі критиків авторитетного журналу Screen Internationale зашкалюють. Середній бал — 3,4, а в другого на сьогодні «призера», фільму «Рай: Надія» знаменитого Ульріха Зайдля — 2,1. У чому справа, чому зовні не надто показний, із простою історією фільм викликав таке збурення? Може, справа в тому, про що говорив у інтерв’ю російський режисер Борис Хлєбніков (я цитував його у попередньому матеріалі з Берліна). «У нас же каша у роті, заплутаність кінематографічної мови,— говорить він.— Тому хотілось розповісти просту історію...» Чилійський режисер розповів саме таку. Пригадаймо, до речі, старий радянський фільм, який так і називається — «Проста історія». З Нонною Мордюковою та Михайлом Ульяновим. Любовна історія, що не відбулася. Глорія так само могла би повторити Родольфіо слова героїні Мордюкової: «Хороший ти мужик. А не орел!».

Простота історії передусім у тому, даруйте за тавтологію, що вона справді проста. Ніяких тобі підводних сюжетів, на які натякають і про які, частіше за все, і самі до пуття не відають. Навіть критикам набридло розгадувати мінімалістські екранні кросворди. Він, вона, їхні діти, їхні сім’ї, їхнє минуле — тут усе як на долоні. І навіть ніби естетський епізод, де Глорія спостерігає на вулиці за танцем іграшкового скелета, надпромовистий, у її очах ми ясно читаємо думку: чи це не Родольфiо скаче отак переді мною, і чи не я отак являюсь у любовних пригодах?

Катарсис: сльоза до сльози

З інтересом очікувався фільм «Поза дитини» румунського режисера Каліна Петера Нетцера. Вже звично налаштовуватися на те, що румуни видадуть на–гора нову аналітичну версію свого національного життя. Вони це вміють, вони цим і авторитет собі чималий заробили в кінематографічному світі. Тим більше що анотація обіцяла щось подібне: син багатої родини на авто збив хлопчика, на смерть, і впливова матінка кидається на захист, не гребуючи засобами... Румунська історія виглядає для нас історією з українським акцентом — скільки вже їх було, отаких. Коли син чи дочка когось із мажорів, великих світу цього, убиває на вулиці когось із простих людей — і нічого їм за те не буває. Хіба що гроші трохи втрачають, так відкупитись для них не проблема.

Дві третини фільму — видається так — саме про це. Актриса Люмініція Георгіу грає Корнелію, главу заможної сім’ї, архітектора і повелителя доль (передусім свого сина і чоловіка) як людину стервозну і раціональну. Сина треба врятувати, закрити від біди, одкупитись. То які тут можуть бути сантименти?

Стилістика картини упродовж більшого часу вибудувана як строго документована драма. Автор не вказує пальцем, жодного натяку на моралізатор­ство. Це суспільство заможних людей, і саме про себе добре розкаже. І покаже. Які тут ще підказки?

Та по ходу стрічки виявляється, що не все так просто, як уявлялося Корнелії. Виявляється, що син ставиться до неї не так, як видавалося. Її тоталітаризм у межах сімейного світу його таки дістав. До того ж з’ясовуються нові й нові подробиці щодо сімейної драми самого сина. Словом, доволі чітка конструкція життя потроху завалюється, Корнелія починає відчувати непевність. А це вже якось для неї занадто.

Здавалося б, так і плисти фільму до фіналу — в отакій–от документованій стилістиці, без сплеску емоцій. Одначе наприкінці все зривається «з котушок». Корнелія із сином і невісткою їдуть у село, до батьків загиблого підлітка. Там уже готуються до похорону. Корнелія заходить у хату... Далі все тоне у сльозах, зовсім не роблених. Дві матері зненацька знаходять спільну мову, емоційну принаймні. В однієї син загинув, в іншої став убивцею: чи таким був «план Божий», як каже мати хлопчика, чи прості емоції здатні справді об’єднувати... І не гроші вирішують справу, а дотик душ: він тут стався — там, де його ну ніяк не могло бути!

А потім і син–убивця вийде до батька, і тут ми вже не чуємо слів, ми все це бачимо через затуманену свідомість Корнелії. Батько — судячи з жестів — коли не простив, то теж зрозумів. Може, тому, що тут і справді відбулося покаяння?

Сильна і в чомусь несподівана для мене картина. Автор не пішов по найлегшій лінії звинувачення, соціальної сатири, а вийшов на речі глибокі й так само прості.

Просто й глибоко, глибоко й просто.