Несподіваним доповненням до святкових заходів з нагоди 140–річчя Василя Кричевського, видатного українського архітектора, художника, етнографа і педагога, творця герба України й ескізів перших українських грошей, стала нещодавня меморіальна подорож Харковом — за маршрутом, пов’язаним із життям і діяльністю славетного земляка.

Чому несподіваною була ця мандрівка — від спроектованих мистцем у співавторстві з Олексієм Бекетовим монументальних будівель колишніх Земельного і Торгового банків, що в центрі Харкова, до його власного особняка на Москалівці? Мабуть, тому що шляхи Кричевського, вже за радянської влади доктора мистецтвознавчих наук, заслуженого діяча мистецтв і завідувача кафедри малярства Київського художнього інституту, для історії українського радянського мистецтва обірвалися від того часу, як він залишився в місті після його окупації військами вермахту 1941–го року. Як воно було насправді, нескладно сказати. Радянське відходило, українське зазвичай залишалося. Хто не хотів їхати в евакуацію разом із владою, яка споконвіку гнобила все українське, того або знищували, як поета Свідзінського, або забували, як художника Кричевського.

Один iз найавторитетніших фестивалів Європи за 42 роки існування визначив свою політику в бік кінематографа країн, що розвиваються, та зосередився на молодому поколіннi кінематографістів. Так у конкурсну програму потрапляють переважно молоді режисери, для яких голландський фестиваль стає стартовим майданчиком. Цього року організатори продовжили закладену традицію пошуку нових імен у царині кіно — в основному конкурсі жодного іменитого режисера. Натомість спектр представлених країн може скласти достойну конкуренцію таким велетням, як Каннський та Венеціанський кінофестивалі: Таїланд, Англія, Іран, Мексика, США, Чехія, Аргентина, Угорщина, Австрія, Італія, Китай, Бразилія, інші.

7 лютого стартує 63–й Міжнародний Берлінський кінофестиваль. Більшість «вакансій» великого конкурсу було заповнено, одначе до минулої п’ятниці трималася інтрига щодо решти учасників великої конкурсної програми. Доти в ній не було ні українських (ні з чим було ходити), ні російських авторів, і загалом із Східної Європи була присутня тільки Румунія. Оскільки мала увага до кінематографа наших теренів стала майже традицією для Берлінського фестивалю останніх літ, то якихось сподівань уже й не було. Тільки поставало просте запитання: чи то кіно східноєвропейське їм так не подобається, чи політична кон’юнктура не та зовсім?