Чоловік без лукавства

Минуло дев’ять днiв, як відійшов у вічність правозахисник, громадський і політичний діяч, майстерний організатор, успішний у різних сферах Михайло Горинь. Тонкий психолог–практик, стратег–державник, інтелектуал–енциклопедист, при цьому стриманий, дисциплінований, доброзичливий і абсолютно безкорисливий. Можливо, ці риси Горинь випрацював у собі в «оунівській школі». Він — один iз небагатьох справжніх підпільників, що стали легальними політиками в незалежній Україні. Така самопосвята могла бути в людини, яка була прямим спадкоємцем «іншої породи українців», що переважала в Східній Україні до Великого голоду, в Західній — до тортур і депортацій 1940—50–х.

«Я мав мету — єднати націю»

«Він завжди довкола себе усіх об’єднував. І мені не раз казав: «Нам треба шукати друзів, а не ворогів», — каже Богдан Тернопільський, у 1989—95 роках працівник Секретаріату Руху, нині — начальник відділу Міністерства соціальної політики. За словами самого Михайла Гориня, передусім він «мав мету — єднати націю різними способами». А це і «Дитяча дипломатія», і свято 500–ліття українського козацтва на Хортиці, і наукова конференція «Проблеми консолідації нації». Та найперше — Ланцюг єднання 22 січня 1990 року. Понад півмільйона людей тоді взялися за руки на понад 500 кілометрах шляху між Львовом і Києвом.

«Такий ланцюг перед цим був організований у Прибалтиці. Михайло Горинь дуже загорівся цією ідеєю. І зміг таку складну справу зробити не мрією, а реальністю», — каже відомий публіцист, філософ, колишній політв’язень, нині редактор часопису «Наша віра» Євген Сверстюк. Дехто казав: у сніг, мороз на такій величезній відстані це неможливо. А Михайло Миколайович посміхнувся і мовив: «Усе можливо». «І це сталося, але не дивом — то була копітка праця під керівництвом Гориня, з ранку і до ранку, — каже пан Тернопільський. — Анатолій Шебіко із Секретаріату Руху, який працював в Інституті картографії, приніс деталізовану військову карту. І наніс «лінію» ланцюга. Ми знали, що на кожному метрі має стати людина. Через кожен кілометр — старший. Потім ділянки карти роздали по областях, закріпили в кожному населеному пункті відповідальних за певну частину траси... Коли це сталося, люд повірив у Рух».

За ініціативи Гориня у Секретаріаті Руху було створено відділ взаємодії з національними рухами в інших республіках тодішнього СРСР, зокрема в країнах Прибалтики. Пан Михайло був ніби послом України до народів. У Русі діяла Рада національностей. Перед референдумом 1991 року Рух скликав у Одесі Міжнаціональний конгрес. Представники понад сотні національних товариств тоді зібралися, аби підтримати незалежність України.

Чесний політик

«Це рідкісний випадок, коли порядність і гідність написані на обличчі. Це був чоловік без лукавства. З ним хотіли мати справу, йому вірили. Це людина позитивно й конструктивно мисляча і діяльна. Його неможливо було задурити підлабузництвом, вихвалянням і дешевою спробою привернути на свій бік. Він був успішним», — переконаний Євген Сверстюк.

Михайло Горинь продовжив працю, якою жив його батько, член Організації українських націоналістів, і його попередники. Із дитячих років і під час свого навчання в університеті юнак допомагав ОУН. «Він отримав у родині великі знання і гарт, — розповідає Сверстюк, який разом із Горинем навчався у Львівському університеті. — Займатися політикою ще в польські підпільні часи — це було високе й почесне покликання».

«Він мав далекосяжне бачення, мислив стратегічно. Був методичним і системним, не дратувався і не поспішав, умів іти до мети малими кроками, — розповідає народний депутат кількох скликань, соратник Гориня в НРУ і Народній раді Іван Заєць. — В один із складних моментів запровадили тріумвірат у керівництві Руху. Михайло Горинь був обраний одним iз співголів. Він під час усіх нарад сидів iз ручкою і блокнотом та ретельно фіксував основні моменти».

«У нього була велика родина — Рух, — свідчить Богдан Тернопільський. — Пригадую, у червні 1990–го ми відзначали його 60–ліття. Купили велику миску полуниць, лимонаду... Він приходив на роботу десь о восьмій ранку, а поверталися ми пізно увечері повз магазин «Український хліб» на Майдані. Там увечері привозили й розвантажували хліб, ще гарячий і запашний. На роботі нам не завжди вдавалося пообідати. Ото ми з Михайлом майже щовечора брали хлібину, розламували і половину з’їдали удвох, а другу — він брав собі на сніданок. Він жив на квартирі, а дружина і діти — у Львові». Як зазначається в «Міжнародному біографічному словнику дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР», дружина Михайла Гориня Ольга, 1952 року за зв’язки з підпіллям була засуджена на 25 літ ув’язнення з конфіскацією майна, була звільнена 1956 року після смерті Сталіна. Допомагала чоловікові й підтримувала його.

«Михайло Миколайович багато розповідав про людей, з якими сидів у таборах. Він психолог і вмів у непрямій формі підтримати людину. Пригадую 1989 рік. Ми, молоді, покинули роботу, аби працювати в Русі, нас у будь–який час могли арештувати або ж агітувати, аби ми пішли «на співпрацю» проти своїх побратимів. Якось Михайло Миколайович розповів нам, як, прийшовши з тюремної прогулянки, побачив, що його співкамерник–естонець ніяково себе почуває. Невдовзі той зізнався, що його викликали на допит і він погодився «співпрацювати». Горинь сказав йому: «А чим вони тобі заплатять? Ти ж мав свою чисту душу, впевненість. Спробуй це відновити...». Невдовзі нашим колегам також пропонували таку «співпрацю». Горинь ніби відчував це. І таким чином скріпив їхню впевненість, що не треба йти на зраду».

«Міністр фінансів»

«Михайло Микола­йович був, кажучи жартома, першим міністром фінансів України, вважає Богдан Тернопільський. — Великих коштів не було. От, скажімо, коли вперше було надруковано Програму Руху в газеті «Літературна Україна», ми замовили додатковий наклад — 100 тисяч примірників. А щонеділі в Києві проходили стотисячні мітинги і ми розповсюджували цю газету. Вона коштувала 15 копійок, а нам за неї давали — хто карбованця, хто п’ять, а хто і десять».

Коли організовували Ланцюг Злуки — потрібні були гучномовці, прапори. Написали звернення, в газетах помістили платіжки, і люди поштою пересилали кошти. Збирали гроші й на мітингах. Допомога йшла від українського народу, який піднявся тоді за свою свободу. Завдяки організаторським здібностям Михайла Гориня і його чистоті.

Пан Богдан каже, що на початку 1990–х мало хто здогадувався про складнощі, які прийдуть із проголошенням незалежності. Люди були певні, що за 10 років Україна стане однією з передових держав Європи. Вірили, що в нас багато ресурсів. Бо ж вчилися політекономії, але не економіки. Не знали, скільки коштують енергоносії на світовому ринку. «Може, це Божа ласка була, що Він від нас закрив ті знання. Бо інакше в нас не було б стільки ентузіазму, — вважає колишнiй рухівець. — Але Михайло Миколайович був досвідченим. Він знав, що ці роки не будуть легкими. І коли почалися складнощі, казав: «Так має бути, і в нас немає іншого шляху. Україна приречена на успіх. Тільки він не прийде швидко».

Тіньовий уряд

Горинь використовував свої сили зважено. З усіма вмів порозумітися. Хіба що вже йшлося про загрозу безпеці України. Ніколи не намагався бути головним. Був кандидатом у президенти в 1991 році, поряд із Чорноволом, і зняв свою кандидатуру на користь нього.

З літа 1989 року працював у Києві в оргкомітеті Народного руху України за перебудову, у славетному приміщенні на Музейному провулку, 8. На установчому з’їзді у вересні того ж року обраний головою секретаріату НРУ, згодом був головою Політради і співголовою НРУ. «Секретаріат під керівництвом Гориня був альтернативним урядом України, — згадує Богдан Тернопільський. — Він казав, що маємо починати діяти в кожній сфері: освіті, медицині, міжнародних зв’язках».

У 1990—1994 роках Горинь був депутатом Верховної Ради України, входив до Народної Ради, працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. На третьому Всесвітньому форумі українців у 2001–му його обрали головою Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). «Були різні часи в УВКР, бувало і безгрошів’я, і він викладав свою чималу депутатську пенсію колективу, аби вони могли прожити в час, коли бракувало державного фінансування, — каже прес–секретар УВКР у 2001—2006 роках Світлана Остапа. — Він був дуже уважним. Ніколи не використовував службове становище задля власної користі».