Вижив у епіцентрі пекла

14.12.2012
Вижив у епіцентрі пекла

Колись це було робоче місце Олексія.

Увесь світ знає про подвиг чорнобильських пожежників, які з перших хвилин катастрофи вступили у двобій iз вогнем. Вони були на четвертому блоці до п’ятої–шостої години ранку і не дали полум’ю перекинутися на інші блоки. Шестеро з пожежників загинули... Атомники — працівники Чорнобильської АЕС — залишалися на зруйнованому блоці до вечора! З них загинули двадцятеро.

Одним із тих атомників був Олексій Бреус — колишній оператор четвертого блока ЧАЕС, а тепер — художник, один iз лідерів української арт–групи «Стронцій–90». Бреус був всередині зруйнованого ядерного блока вже о сьомій годині ранку — через шість годин після вибуху. Ввечері того ж дня саме він востаннє натиснув кнопку на пульті управління четвертого блока і останнім з операторів залишив тоді ще «живий» пульт. Фінальна кнопка, яку натиснув Бреус, підтвердила: остання надія — єдиний вцілілий насос — не включився! Ця мить фактично завершила відчайдушне і жорстоке протистояння атомників аварійній ситуації і ознаменувала початок другого етапу катастрофи — ліквідації її наслідків. Сьогодні, в День ліквідатора, Олексій Бреус згадує події, які розділили життя України на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи.

 

Зупинити, відключити, знеструмити, врятувати

«Поки мої колеги були на блоці, — розповідає Олексій Бреус, — їхніми основними завданнями були: загасити вогонь — де з пожежниками, а де й самотужки, розвідати обстановку — стан реактора, будівлі, рівні радіації, подавати будь–що воду до пошкодженого реактора для його охолодження, знайти і врятувати колег, які самі не могли пересуватися. На кожному кроці нас чекали невідомі ще загрози, які ми мали оперативно усувати. Як поводитися у цьому пеклі, ніхто з нас не знав, та й не міг знати».

Завданням номер один для Бреуса було охолодити реактор, бо цього вимагали інструкції і керівництво ЧАЕС. Час від часу телефонували з Москви й наказували будь–що подавати до реактора воду... Щось зупинити, відключити, з’єднати, перекрити...Часто за це треба було заплатити життям. Товаришів, які опинилися під завалами, атомники знаходили знесилених, травмованих, вражених радіацією. І виносили їх на собі, після чого на плечах і руках рятівників з’являлися радіаційні опіки. Одного з операторів, Валерія Ходемчука, знайти так і не вдалося. Він навіки залишився під уламками реакторного цеху. Всередині будівлі, на стіні між третім і четвертим блоками, Ходемчуку встановлено меморіальну дошку.

Чорний ранок

Зранку Олексій Бреус прийшов на своє робоче місце — пульт управління четвертого блока. Ішов, переступаючи через уламки графіту з реактора і обходячи всередині блока завали. Біля його пульта рівень радіації становив 800 мікро–рентген на секунду, що в тисячу (!) разів перевищує допустимий рівень для атомників. І це було чи не «найчистіше» місце, де того дня йому довелося побувати. Зокрема, разом із трьома колегами він побував у зруйнованому і залитому водою приміщенні, де вони вручну відкривали подачу води до реактора. «Повернувшись за пульт, я був вражений викривленим сприйняттям часу, — розповідає Берус, — я був упевнений, що біля реактора залишався кілька годин, а насправді, як виявилося — півгодини! Потім мене охопило відчуття готовності зробити все, що буде треба, відчував піднесеність і якусь недоречну урочистість. Це була так звана «радіаційна ейфорія»... Увечері, коли я зняв білу операторську уніформу, здивувався, що все тіло має красиву бронзову засмагу, яка зійшла через кілька днів».

Зрештою, близько 11–ї години ранку 26 квітня безпосередній керівник Олексія, начальник зміни четвертого блока Віктор Смагін, віддав команду: «Всім залишити четвертий блок!». Це було важке рішення — відмовитися від подальших дій всупереч інструкціям і наказам «згори» і нарешті визнати свої дії недоцільними. Після команди Смагіна на пульті залишилися двоє — він сам, як найвищий за рангом оператор, і Бреус, другий за рангом. Стан Віктора дедалі погіршувався через опромінення, але лише коли відправив з блока Бреуса, вже пішов і сам, як і належить «капітану» тонучого корабля. Пізніше Смагіна нагородили орденом Леніна — найвищою нагородою СРСР. Але тоді на московських чиновників його команда не справила враження, вони й далі телефонували і вимагали будь–що подавати воду в реактор! Смагін попрямував до медпункту ЧАЕС, а Олексій... повернувся на пульт четвертого реактора. Разом із колегами він намагався відновити подачу води в реактор до самого кінця зміни, до тієї самої останньої кнопки.

Крім радіації, було безліч інших загроз

«Мало зрозуміти, чим того дня займалися оператори всередині зруйнованого блока, — зауважує Олексій, — треба ще уявити, в яких умовах вони опинилися. Крім радіації й вогню, було багато інших загроз. Зокрема, з розірваних труб били струмені пекучої пари й гарячої радіоактивної води, які завдавали радіаційних та термічних опіків». Один з атомників Володимир Шашенок помер того ж дня саме від опіків. Операторів, мокрих від води й поту, било електричним струмом від розірваних дротів. Дихати доводилося отруйним димом та радіоактивною курявою. Зруйновані будівельні конструкції часто трималися на «чесному слові», і подекуди доводилося працювати під бетонними брилами, які звисали з даху, гойдалися і могли впасти будь–якої миті. Одному з операторів вночі довелося просто тікати від бетонних плит, які одна за одною, як доміно, падали у нього за спиною з даху турбінного залу...

За офіційною довідкою Чорнобильської АЕС, доза опромінення Олексія становить щонайменше 120 бер. За українськими нормами, доза опромінення операторів АЕС не має перевищувати 2 бера за рік, а тут — 120 бер за кілька годин... Як стверджують медики, 80—100 бер достатньо для виникнення променевої хвороби, але Олексій якимось дивом вистояв. З робочого місця вийшов сам, без будь–чиєї допомоги. Більш того, ще два дні відпрацював на третьому блоці. За його словами, «за інерцією». Мабуть, за інерцією керівництва, яке лише через три дні схаменулося і таки заборонило йому роботу з радіацією, аби запобігти подальшому опроміненню.

Навіть коли населення Прип’яті евакуювали, операторів залишили в місті — кого ще на три дні, кого на тиждень, а кого й на довше, незважаючи на те, що рівні радіації в місті ставали дедалі страшнішими. Наприклад, Олексія тримали «в резерві» аж до середини травня в піонерському таборі «Казковий» під Чорнобилем.

Оператори — лише «стрілочники»

Не хочеться вдаватися до заяложених штампів, але аварія для нашого оператора, як і для багатьох інших, стала справжньою перевіркою професіоналізму і людських якостей. До того у Олексія Бреуса було звичне життя радянської людини. У Прип’ять приїхав у 1982 році як дипломований проектувальник атомних реакторів — після закінчення ядерної кафедри Московського технічного університету ім. Баумана, яку очолював академік Микола Доллєжаль — головний конструктор першої у світі АЕС та реакторів чорнобильського типу. Але, щоб стати за пульт реактора, цього було замало. «Всі чотири роки на ЧАЕС стали для мене роками безперестанного навчання, — згадує Олексій, — постійні екзамени, медичні перевірки... На дозвіллі грав на гітарі, складав вірші й пісні, вчив англійську й багато малював. Про політичні події у світі дізнавався не лише з радянських газет, бо до моїх рук потрапляли огляди світової преси з грифом «для службового користування», які тоді готувалися винятково для компартійних керівників».

А ще Олексій неабияк захоплювався історією. От тільки це його захоплення не пережило Чорнобиля. Тому що Бреус, за його словами, після катастрофи побачив на власні очі, як пишеться історія, і просто втратив довіру до того, що можна було прочитати в підручниках. Найбільше його обурювало те, що радянська пропагандистська машина писала й говорила про чорнобильських операторів, покладаючи всю провину за катастрофу саме на них. Олексій почав писати статті для українських газет, але друкувати його відмовлялися. Згодом в одній із редакцій йому відверто сказали, що теми, які він порушує, заборонені для висвітлення в пресі. Через кілька місяців після аварії Олексій підписав папірець iз КДБ про нерозголошення засекречених відомостей про Чорнобиль. Першим пунктом того папірця йому заборонялося розповідати про... «справжні причини Чорнобильської катастрофи» — а саме це було найболючішим питанням для колишнього оператора.

З приводу причин катастрофи він має власну думку: «Реактор вибухнув після того, як оператор натиснув кнопку, призначену для аварійної зупинки реактора. Це екстрене «гальмо» мало заглушити реактор у будь–якій ситуації: незалежно від погоди, при паводку чи землетрусі. А звинувачення операторів — це банальна спроба перекласти відповідальність на «стрілочника». І ця думка про вину операторів ЧАЕС упродовж багатьох років зберігається і цілеспрямовано підтримується».

Найцінніші речі — «Інші»

Зрештою, Олексій Бреус закінчив дворічний факультет журналістики (для людей з вищою освітою) при Київському університеті ім. Т. Шевченка і багато років присвятив журналістиці, висвітлюючи здебільшого саме проблеми Чорнобиля — технічні, екологічні, соціальні, політичні, моральні... Коли через кілька місяців після аварії колишнім мешканцям Прип’яті дозволили забрати з порожнього міста дещо з особистих речей, чи не найцінніше, що вивіз Бреус, були його малюнки, зокрема, цикл графічних робіт під назвою «Інші». Це досить дивні портрети, які, можливо, були дещо пророцькими, бо на них, з першого погляду, зображені мутанти на зразок тих, що років через 20 з’являться в комп’ютерних іграх.

Правда, сам автор так не вважає. Він продовжив цей цикл уже через кілька років після Чорнобиля. І крім графіки, взявся потроху за живопис. Але повністю переключився на пензлі та полотно тільки після приєднання до арт–групи «Стронцій–90», яку в 1990 році створив київський художник Валерій Голейко. Її ідеологія виявилася дуже близькою до поглядів Олексія: сповідання екології довкілля й духовної екології, гуманізм, верховенство гармонії в живопису. Бреус — єдиний з художників групи, хто пройшов через катастрофу й знає, який на смак стронцій–90.

Сьогодні Олексій переконаний: без участі вищих сил жерло чорнобильського вулкана нам нізащо не вдалося б затулити. Власне, й він сам — приклад неймовірного дива, бо, попри страшне опромінення, живе, творить та доносить до нас правду про Чорнобиль.

Олексій ГУСАК
  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>