Батькові чоботи в дорогу

08.11.2012
Батькові чоботи в дорогу

Для Мотрони Перебийніс юність залишилася у спогадах і на світлинах. (автора.)

У свої 88 Мотрона Андріївна Перебийніс добре пам’ятає деталі подій із далекого дитинства. А от німецькі слова вже позабувала. Мабуть, тому, що надто болючою для неї виявилася «мовна практика» у тій же Німеччині. Колись узагалі хотілося стерти з пам’яті всі обставини того вимушеного «відрядження» в неволю, та надто міцно вкарбувалися вони в душу й тіло... Як відомо, втративши надії спочатку на бліцкриг, а потім і на добровільне «переселення» до Рейху рабів зі Сходу, вожді нацистської Німеччини з літа й осені 1942 року влаштували на окупованій території справжнісіньке полювання на потенційних бранців–остарбайтерів, насамперед з України.
За підрахунками істориків, серед 2,8 мільйона східних робітників більше 2,2 мільйона були українцями. Тільки з Полтавщини вивезли тоді понад 156 тисяч молодих невільників. Влітку ц. р. Кабмін видав розпорядження №524–р, яким затверджено план заходів «у зв’язку з 70–ми роковинами початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи». Спрямовані вони переважно на просвітницьку роботу серед молоді, яка мусить «прочитати» і цю гірку сторінку нашої історії. Для Мотрони Андріївни Перебийніс то не історія — доля. Бо ж Мотя Міняйло (таким було її дівоче прізвище) у рідній Котельві опинилася серед вимушених «першопрохідців» страдницького шляху на чужину.

Яйця для «сучих синів»

А вперше побачила німецьких окупантів у своєму селі (пізніше воно стало селищем–райцентром) восени 1941–го. Фашисти в’їхали сюди на мотоциклах. Один із них заскочив у їхню хату, де були удвох зі старенькою бабусею, й гаркнув: «Матка, яйка!». Бабуся витягла з–під припічка риночку з крашанками й хотіла дати непроханому гостеві двоє, але він показав: ні, давай усі! Після того старенька тих зайд інакше, як «сучі сини», не називала. Кілька з них поселилися в їхній хаті. У туалет, пригадує, ті «європейці» не ходили. Щоб продемонструвати свою зверхність та зневагу до «тубільців», німці ніскілечки не соромилися справляти велику й малу нужду просто за хатою... Те свинство «юберменшів» («надлюдей» тобто) вразило 17–річну дівчину чи не найбільше.

Зразу на чужину нікого не вивозили. Людей зганяли працювати на так званий громадський двір, який майже нічим не відрізнявся від колгоспного. Тих, хто не хотів іти, виховували палицями. Довелося відробляти ту повинність і неповнолітній Моті. А через рік, восени 1942–го, почалося «полювання» на потенційних остарбайтерів. На початку листопада по хатах ходили поліцаї й «загадували» збиратися в далеку дорогу до Німеччини. Туди, звісно, молодь не поспішала.

«Проводи» на чужину — носаком поліцая

— Тоді до нашої хати вдруге зайшли два поліцаї, — пригадує Мотрона Андріївна. — Один із них, сусід Петро, мовчав, а інший тричі штурхнув мене носаком і процідив: «Чого не збираєшся?». Було не так боляче, як образливо, бо ж із ним ще й у школу ходила... До того ж надворі холодно, а в мене підходящої взувачки немає. Сказала про це татові, який хоч із нами й не жив, але рідних людей не цурався. То він дав мені в дорогу свої хромовенькі чоботи, які потім із Німеччини назад привезла, бо там нам видали «робочі» боти з дерев’яними підошвами. У тих чоботах пішла на громадський двір, куди вже підігнали коней із возами, ними нас доправили до найближчої залізничної станції — Охтирки. Звідти у «товарняках», як худобу, повезли на Київ, а потім, через Польщу, — в Німеччину.

За іронією долі, забирали дівчину на чужину 7 листопада 1942 року, в день революційного свята, за три дні до якого їй виповнилося 18 років. У Німеччині бранців направляли на роботу як до приватних господарів, переважно фермерів, так і на підприємства. Мотя разом із десятком землячок iз Котельви потрапила на паперову фабрику, розташовану на околиці невеликого міста. Уже пізніше дізналася, що діяв у цьому місті й військовий завод, але його заховали під землю, — там працювали, в основному, наші хлопці. Фабрика ж була «жіночою», німецькі майстри–чоловіки лише наглядали за машинами та електрикою.

Макулатуру тут переробляли на великі листи нового цупкого паперу коричневого ко­льору, які, у свою чергу, належало «нашарувати» один на один. Тож по двоє дівчат (напарницею Моті була землячка Настя Гризодуб) з обох боків стояли біля машини, яка постійно «подавала» їм такі листи та клей. Ним змащували один бік листа й одразу накладали на нього інший — виходив такий собі багатошаровий «пиріг». Його приставлений до машини німець спрямовував під прес, звідки виходила готова продукція. Робота була не стільки важкою фізично, скільки монотонною та надокучливою. Спершу за неї платили навіть якісь марки, тож якось, пригадує, ходили з дівчатами у місто купувати брукву. Згодом така оплата припинилася, вихід у місто категорично заборонили. Та й узагалі, після перших серйозних поразок гітлерівців на фронті ставлення до бранців зі Сходу тільки погіршувалося.

Тортури голодом і безсонням

Із 1943 року замість 8 вони працювали вже по 12 годин на добу. При цьому для двох бельгійок — матері й дочки, які стояли за машиною поруч, — залишили 8–годинний робочий день. За таких умов особливо нічні зміни перетворювалися на справжні тортури. Над усе боялися заснути на робочому місці та впасти й покалічитися. Хто їх буде тут лікувати й доглядати? Від каліцтва Бог уберіг. А оті виснажливі нічні зміни на чужині даються взнаки — повноцінного нічного сну немає у Мотрони Андріївни й сьогодні... Ще тяжчим випробуванням став голод. Їсти хотілося постійно. Бо ж годували працівниць фабрики так званою «баландою» — дуже рідкою сумішшю з води, тертої картоплі та низькосортних круп.

Але й ту баланду давали тільки двічі на день, а у вихідний, тобто в неділю, — лише раз. Хіба що одного разу «розжилися» у місцевого фермера кількома корзинами картоплі. Серед барачної кімнати, де жило півтора десятка осіб, стояла пічка, тож на ній і варили той «делікатес»: коли 3, коли 5 картоплин...

На роботу ходили без конвою. Тікати? Але куди, якщо на сотні кілометрів довкола будеш білою вороною, яку схоплять і за законами військового часу відправлять на розстріл або в концтабір, що майже одне й те саме. Тим паче, що ввечері до них приходив старий німець–«сторож», який наглядав за тим, аби ніхто нікуди не відлучався, й на ніч зачиняв двері барака на замок. Тож жили переважно спогадами, спілкуванням між собою. А щоб бодай на хвильку забути про неволю, співали українських пісень. І, звісно, коли тобі тільки 18 чи 20 літ, дуже хотілося мріяти. Про милого–судженого, майбутню родину. Ті мрії найбільше ятрили душу. Особливо у 1942–му, на початку 1943–го, бо ж не знав, чи вирвешся з цієї неволі взагалі? А може, вже ніколи не побачиш рідного села та так і згниєш рабом на чужині?

«Ніхто з наших дівчат там не зостався»

Пізніше, коли стали доходити чутки про відступ німецьких армій, зажевріла надія на звільнення. Місто бомбардувала американська авіація, від бомб якої ховалися у спеціально виритих для цього траншеях під лісом. Визволили їх 12 квітня 1945 року американські солдати. Американці дуже агітували залишатися з ними, перебиратися у «вільний світ». Обіцяли ледь не рай земний.

— Та ніхто з наших дівчат там не зостався, — наголошує Мотрона Андріївна. — Всі хотіли пошвидше добратися додому. Тож нас перевезли за Ельбу, до своїх. Там іще півтора місяця тривала спецперевірка. Розпитували, хто чим займався на чужині, перевіряли стан здоров’я. Потім поїздами відправили додому. Ми з котелевськими дівчатами вдесятьох зійшли в Коломаку сусідньої Харківської області, а вже звідти підводою доїхали до свого села. Голова колгоспу дав нам тиждень перепочинку, а тоді треба було виходити на роботу. Недоброзичливого ставлення до себе односельців не відчувала. Мабуть, тому, що дуже багато молоді з Котельви в Німеччину забрали. Всі ж знали, що не з власної волі ми туди поїхали.

Повоєнні злидні та клопоти вже не дозволяли думати про подальше навчання. Адже їхню хату німці спалили в 1943 році. Доки Мотя приїхала, рідні звели хатинку під соломою на дві кімнати, та вона стояла навіть необмазаною. Довелося впрягатися й у домашнього, і в колгоспного воза. В колгоспі в’язали снопи, поралися біля молотарки, вантажили будматеріали, пололи буряки. Пізніше працювала й ланковою, та все за палички трудоднів, тобто майже задарма. У 1951 році вийшла заміж за фронтовика, інваліда війни, кавалера ордена Слави Івана Перебийніса. Знайшлося в них троє діток — син і дві дочки. А тепер уже має Мотрона Сергіївна й по шестеро внуків та правнуків.

«Більше згадую про хороше»

Жаль тільки, що чоловік не дожив до цих часів — помер 49–річним ще в 1974–му. Попри свою інвалідність, узявся споруджувати нову хату фактично самотужки. Клав стіни, а дружина подавала цеглу та розчин. Так і звели коробку, а вікна й підлогу вже син доробляв, бо Івана не стало... Хата вийшла просторою та ошатною. Про таку, власне, і мріяла, коли після війни поверталася з роботи в полі до їхньої крихітної «мазанки». Будинок цей та діти — її найбільше багатство. Дочка Ольга після закінчення педагогічного працювала вчителькою початкових класів, тепер уже на пенсії. Син Василь зараз — доктор економічних наук, професор Полтавського університету економіки і торгівлі. Наймолодша дочка Лідія працювала зубним техніком, віднедавна стала пенсіонеркою.

За ті майже два з половиною роки, по суті, рабської праці Німеччина виплатила Мотроні Андріївні загалом 2198 марок компенсації. Чи часто згадує роки на чужині? «Ні, знаєте, нечасто, — відповідає. — На схилі віку хочеться більше згадувати про хороше».

СЛОВО ПРО МАМУ

— Мама завжди була для нас взірцем непосидючості та працьовитості, — каже дочка Ольга, котра живе сьогодні разом із ненькою. — Оце тільки останніх років зо три вона трохи заслабла. А то сама поралася і в хаті, й на городі. На наші ж прохання поберегти себе відповідала: «Ну, як можна їсти й нічого не робити?». І це при тому, що через хвороби вона змушена була вийти на пенсію на 5 років раніше визначеного віку, хоча й без того має майже 30 років стажу роботи в колгоспі.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>