А винних і досі нема...

11.10.2012
А винних і досі нема...

Вражаючі масштаби руйнувань.

У суботу, 13 жовтня, біля будинку № 127 по вулиці Мандриківській у Дніпропетровську звично зберуться люди, щоб згадати трагедію, яка сталася тут п’ять років тому. Тоді вибух газу забрав 23 людські життя... І хоча відтоді на теренах України зафіксовано ще 29 аварій, спричинених саме недбалим поводженням з «голубим вогником», які, зокрема, у Євпаторії, спричиняли й більше людських жертв, ця дотепер залишається наймасштабнішою. Адже причина тієї трагедії пов’язана не тільки з недбалістю якоїсь однієї людини, а з недбалістю, що пускала своє коріння роками.

 

Час, який не лікує

— Системи регулювання газопостачанням створювали ще в 60–х роках і сучасним нормативам не відповідають, — зазначає відомий дніпропетровський адвокат Дмитро Поповський, який захищає інтереси потерпілих внаслідок вибуху на Мандриківській, 127. — Коли ж облгази стали приватизувати, то нові власники весь сенс своєї діяльності насамперед стали вбачати у зароблянні грошей, а не у вкладанні немалих коштів для того, щоб систему газопостачання зробити для нас максимально безпечною і сучасною.

Проте й недбалість, так би мовити, виконавську з рахунку скидати теж не доводиться. Адже очевидці засвідчують, що запах газу в багатьох будинках по вулиці Мандриківській було чути ще напередодні трагічного 13 жовтня. І до диспетчерської служби «Дніпрогазу» люди телефонували неодноразово. Але у відповідь чули завчені поради відчиняти вікна і провітрювати оселі. Ніхто навіть не занепокоївся, коли 13 жовтня у деяких квартирах при відкриванні газових конфорок полум’я виривалося мало не до стелі. А після неймовірної сили вибуху на Мандриківській, 127, пізніше такі ж, але не настільки потужні, пролунають ще в трьох будинках.

— Коли ми з подругою і водночас колегою вранці виїздили на роботу, то ніякого запаху не чули, — запевняє Олена Кукла, яка внаслідок цієї катастрофи втратила свою 13–річну доньку.

Сама жінка з родиною у цьому будинку не мешкала. У гості з ночівлею її запросила колега, яка теж мала доньку, на два роки старшу, дівчата, як і мами, дружили.

— Моя Настя 13 жовтня мала йти на заняття з англійської — вона мріяла про навчання у Лондоні, — дотепер крізь сльо­зи згадує Олена Кукла. — І занять ніколи не пропускала. Цього ж дня зранку донька буквально випросила у мене по телефону дозвіл урок пропустити, мовляв, дуже хочеться ще поспілкуватися з Сашею, яка чекала свого 16–річчя 1 листопада. Хіба ж я могла тоді передбачити, чим закінчиться пропуск заняття для доньки з подругою? Коли приїхала на місце вибуху, то побачила серед руїн ногу своєї дівчинки... Хтось поруч став мене заспокоювати — мовляв, то нога хлоп’яча. А коли побачила свого чоловіка, який ридав і нічого промовити не міг, то всі надії щезли... Обох дівчаток поховали у весільних сукнях. І відтоді все наше з подругою життя — поїздки на кладовище то до Насті, то до Саші... Я й сама хотіла з життям покінчити — викинутися з шостого поверху. Але приснилася моя Настюша. Начебто вона до двору забігає, а я її наздоганяю, обіймаю. «Мамо, я зараз піду, а ти ніколи назад не повертайся», — промовила моя дівчинка. І після цього я заприсяглася зробити все можливе, аби справедливість щодо аварії на Мандриківській, 127 восторжествувала. Адже наші діти загинули внаслідок невиконання посадовими особами своїх обов’язків. Найголовніше ж — ця трагедія має обличчя. А її найжорстокіший наслідок — понівечені людські долі.

Так само не мешкав у цьому будинку і загиблий 18–річний Саша Проців. Хлопець на той час уже навчався в Києві. А приїхавши до Дніпропетровська, не міг не зустрітися зі своїм найближчим приятелем Богданом Троценком. Мало не до ранку хлопці були в нічному клубі. Переночувати ж вирішили у Богдана. Вранці навіть думали у футбол піти пограти, але через дощ затрималися у квартирі. Як виявилося, назавжди ...

— Кажуть, що час лікує, але це не так, — запевняє Ігор Проців, Сашин батько.

Очевидно, картатиме себе все життя і Вікторія Єгорова, що не послухала свою 19–річну доньку Світлану. Жінка, коли в їхній оселі з–під конфорки став несамовито вириватися газ, навіть телефонувала у тривозі до... СБУ. Коли ж донька запропонувала вибігти на подвір’я, чомусь її стримала. Хоча на той час у двір від біди подалі вийшло чимало людей, але не всі ще розуміли, яка смертельна небезпека над ними нависла.

Амністія... на замовлення

Того ж дня, 13 жовтня 2007 року, до Дніпропетровська прибули і Прем’єр–міністр Віктор Янукович, і міністр iз питань надзвичайних ситуацій Нестор Шуфрич, а трохи пізніше — і Президент Віктор Ющенко. Усі в один голос обіцяли, що винних буде покарано неодмінно.

І до певного часу сумнівів щодо неминучості кари не виникало. Місцем для гучного судового розгляду в Жовтневому районному суді визначили актовий зал райради, який зміг вмістити декілька сотень потерпілих. На лаві підсудних опинилися генеральний директор ВАТ «Дніпрогаз» Ігор Іванков, його заступник Максим Сорокін та головний інженер Сергій Бачурін. Віру в неминучість кари навіть не похитнула озвучена тоді нечувана за українськими мірками сума застави, запропонована російськими господарями ВАТ для звільнення керівників своєї структури з–під варти, — 8,4 мільйона гривень.

Отож спершу навіть не стурбувалися з приводу того, що підсудним пред’явили звинувачення всього–на–всього у... службовій недбалості, яке тягне за собою максимальне покарання — позбавлення волі до 5 років.

Але й це були ще тільки «квіточки». На «ягідки» спромоглася наша доблесна Верховна Рада — 248 депутатів слухняно проголосували за внесення поправок до Закону України «Про амністію», згідно з якими звільнення від покарання не може застосовуватися за злочини тяжкі й особливо тяжкі, а той, що передбачає позбавлення волі до 5 років, не є саме таким. Тоді вочевидь ніхто й не задумався, що такі поправки внесено зовсім не задля верховенства права, а задля порятунку винуватців трагедії на Мандриківській, 127. Для потерпілих внаслідок того вибуху це стало ще одним ударом, болючим, як і непоправна втрата рідних та близьких.

«Ми глибоко шоковані дилетантизмом у ході розслідування обставин вибуху, а в подальшому і ходом судового слідства. Складається враження, що все це було завчасно сплановано і направлено на те, щоб громадськість ніколи не зрозуміла причин вибуху, а винні уникнули відповідальності за свої злочинні дії. Всім зрозуміло, що від початку їхнi дії кваліфікувалися за «смішною» статтею «службова недбалість». А як же 23 загиблих? Так що ж насправді це було — службова недбалість чи вбивство через недбалість?» — це рядки з одного з безлічі колективних листів, адресованих потерпілими внаслідок вибуху на Мандриківській, 127 до всіх можливих інстанцій.

Це й справді незбагнено — високопосадовців «Дніпрогазу» тричі звільняли від кримінальної відповідальності. Аж доки під натиском потерпілих і громадськості вищезгадану поправку до Закону «Про амністію» було скасовано і тепер амністія ніколи не може застосовуватися у випадках, коли внаслідок чиїхось злочинних дій загинуло двоє і більше людей. Варто сподіватися — раз і назавжди.

Винним буде «стрілочник»?

Отож усе повернулося на круги своя. Кримінальну справу стосовно вибуху газу на Мандриківській, 127 вже слухають у Заводському районному суді Запоріжжя з огляду на те, що у Дніпропетровську на правосуддя сподіватися марно. Щоправда, виїзні судові засідання проходять в Індустріальному райсуді «столиці застою». І нині заново відбувається затяжна процедура допиту сотень потерпілих. Але найголовніше — кримінальну справу перекваліфіковано вже за ч. 2 статті 272 КК, значно суворішою, яка передбачає максимальне покарання до 8 років позбавлення волі. На лаві підсудних — ті самi фігуранти плюс майстер Максим Мурзін. Появу останнього у цій зовсім не завидній ролі потерпілі розцінюють щонайменше скептично. Мовляв, саме Мурзіна, тобто, «стрілочника», винним і визнають, бо в нього грошей немає.

 

ФІЛЬМ–РЕКВІЄМ

До п’ятиріччя трагедії Першим Національним телеканалом знято 53–хвилинний фільм «Мандриківська, 127: 5 років по тому» (стрічка демонструватиметься в ефірі 12 жовтня о 9.30. — Авт.), де дикторський текст, до речі, читає Наталя Сумська. Режисер цієї стрічки, яка нікого не може залишити байдужими, Сніжана Потапчук називає свою роботу реквіємом. «За цією трагедією стоять людські долі, а з іншого боку не може не вражати вбивча безкарність», — пояснює митець сенс свого витвору кіномистецтва. Як би там було, цей фільм доводиться дивитися справді зі сльозами на очах, сльозами не лише розпачу, а й безнадії від того, що трагедія на Мандриківській, 127 п’ятирічної давності дотепер уроком ні для кого не стала.

 

ЗГАДАЙМО ПОІМЕННО

Вони пішли з життя внаслідок вибуху газу на вулиці Мандриківській, 127 у Дніпропетровську 13 жовтня 2007 року:

Світлана Єгорова — 19 років

Сергій Клейменов — 23 роки

Даша Бірюкова — 14 років

Богдан Троценко — 18 років

Олександр Проців — 18 років

Вікторія Велика — 26 років

Людмила Велика — 53 роки

Олександр Васькевич — 49 років

Олена Петрашевська — 25 років

Ольга Петрашевська — 52 роки

Ігор Костарєв — 34 роки

Владислава Костарєва — 7 років

Олександра Іщенко — 15 років

Анастасія Кукла — 13 років

Євген Геращенко — 18 років

Олена Гончаренко — 36 років

Даша Гончаренко — 6 років

Владислава Підорван — 17 років

Анастасія Кірієнко — 9 років

Олена Хамаза — 36 років

Руслан Бірюков — 10 років

Вікторія Куликовська — 43 роки

Петро Прокопчук — 78 років