Тегеран. Химери Городецького

21.06.2012
Тегеран. Химери Городецького

Владислав Городецький.

Про Владислава Городецького написано чимало. В Україні він залишив нам у спадок понад тридцять будинків, деякі з яких стали самобутніми символами, своєрідними візитними картками міст, наприклад, як Будинок iз химерами на вулиці Банковій у Києві. Найменш досліджений етап творчості архітектора, мисливця і загалом загадкової особистості припадає на останнє десятиліття його життя. Відомо, що з приходом більшовиків у 1920 році Городецький емігрував до Польщі, де очолив проекторське бюро американської фірми «Генрі Улен і К°». За його кресленнями було збудовано водонапірну вежу й торгові ряди в Пьотркові Трибунальському, м’ясокомбінат у Любліні, лазню у Згіржу та будинок казино в Отвоцьку. У 1928 році на запрошення цієї ж компанії він переїхав до Персії й обійняв посаду головного архітектора «Синдикату зі спорудження Перських залізниць». Але повернутися на батьківщину не судилося: 3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність. Якими були два роки життя у східній країні? Чи насправді Городецький збудував там готель, шахський палац, залізничний вокзал, театр? Де в сучасному Ірані з його недбалим ставленням до не те що чужинської, а й власної культурно–історичної спадщини шукати свідчення будівельних проектів польсько–українського архітектора? Як не прикро, та у відповідь маємо тільки міфи, перекази, здогади й припущення, які, однак, можуть стати поштовхом до нових відкриттів.

 

Палац, який він не будував

Почнімо з міфів. У статті відомого краєзнавця й дослідника творчості Городецького Дмитра Малакова читаємо: «...Палац шаха Городецький розробив у кращих традиціях східної архітектури, надавши споруді рис мало не з ілюстрацій до казок Шахерезади. Прикладів для наслідування тепер уже було довкола досталь. Архітектор iз величезним досвідом, європеєць та римо–католик, Городецький уже мав у своєму доробку твори й східної архітектури, як–от караїмської кенаси в Києві. Але будувати у східному стилі безпосередньо на Сході, та ще й таку відповідальну споруду, як палац шаха, довелося вперше».

Уважно ознайомлюючись зі світлиною буцімто «палацу Городецького» у стилі казок Шахерезади, передусім не могла збагнути одну річ: як так могло бути, щоб зрілий митець із багаторiчним стажем раптом перекреслив відшліфований роками копіткої праці й творчих пошуків авторський стиль і почав наслідувати місцевих будівничих? Адже палацу притаманні яскраво виражені риси каджарської архітектури — еклектичного напряму, який гармонійно поєднав у собі ознаки сефевідського та зендійського стильових спрямувань. Мої дальші пошуки, до яких спонукав внутрішній сумнів, дали несподіваний результат. З’ясувалося, що палац на світлині — одна з основних споруд саду Ерам у місті Шіраз, яка була зведена в середині XIX століття за правління шаха Насер–од–Діна з династії Каджарів іранським зодчим Гаджі Мугаммад Гасаном. Як бачимо, Городецький не міг бути причетним до будівництва цієї пам’ятки.

Правдивішу версію щодо того, який палац спроектований нашим співвітчизником, запропонував колишній аташе з питань культури посольства України в Ірані Віталій Заянчковський. Поминаючи тут принагідно його великий внесок у популяризацію української культури за кордоном, треба зазначити, що він був першим, хто помітив схожість споруд лазні в Згіржу (Польща), збудованої десь у 1926—1927 роках, та шахського палацу «Шамс», який входить до архітектурного комплексу Са’ад–Абад у Тегерані.

За різними джерелами, цей палац був споруджений чи то у 1925—1929, чи 1936—1940 роках невідомим архітектором на замовлення шаха Рези Пехлеві. Якщо перша дата є справж­ньою, тоді логічно було б припустити, що українського зодчого долучили до його будівництва насамкінець, бо він прибув до Персії у 1928 році. В іншому разі палац, імовірно, зведено за кресленнями нашого земляка посмертно.

Або ж можливий іще третій варіант, що має право на існування через брак документів, які б засвідчували точні роки здійснення будівельних робіт: Владислав Городецький проект палацу «Шамс» виконав у 1928—1929 роках.

Світло–сіра будівля палацу відзначається формами архітектури неоренесансу. Відхиленням від канонів цього стилю є хіба що несиметричний план із циліндричною прибудовою в кінці лівого фасаду. Тут ми бачимо декоративні арки, розділені елегантними колонами з капітелями доричного й коринфського ордеру, елементи рустики на фундаменті, заокруглені зубчики денікул під дахом й пілястри по обидва боки вікон головного фасаду, що виразно виступають iз поля стіни, й ліпнину рослинних орнаментів.

Аналізуючи архітектурні деталі палацу «Шамс», неважко помітити його схожість з іншими творіннями Городецького. Особливо впадає в око подібність головного фасаду палацу і фасаду лазні в Згіржу, а також наявність циліндричних веж: у палаці — однієї, у лазні — двох. Масивний декоративний виступ навколо вікон, що надає будівлям урочистості й динамічності, є іншою спільною рисою для палацу в Тегерані, гімназії в Умані та лазні в Згіржу.

Готель Гачсар: колір як натяк?

Далі у справу втрутився випадок. Один із друзів мого чоловіка повідомив про готель у містечку Ґачсар на півночі Ірану, який нібито збудував архітектор з України.

Під час відвідування готелю зі слів тамтешніх працівників я з’ясувала, що первинні документи будівлі загубилися, а з ними — і прізвище архітектора. Проте збереглися кахлі, на зворотному боці яких чітко прочитується рік виробництва — 1309 за сонячною хіджрою, себто 1930 рік за християнським календарем. У контексті повідомлень деяких історичних джерел про те, що готель Ґачсар споруджено за наказом шаха Рези Пехлеві, рік, вказаний на кахлі, видається найвірогіднішою датою завершення його будівництва. Городецький помер від серцевого нападу на початку 1930 року, і, якщо це трапилося в готелі, як стверджують декотрі дослідники, то чи не готель Ґачсар став останнім притулком для польсько–українського архітектора?

Зовні будинок готелю виконано в дусі модернізму, граничного з конструктивізмом, про що промовисто свідчить відсутність ліпного декору й строгі геометричні лінії, чіткість яких ще більше увиразнюється завдяки розкресленим шибкам великих вікон. Його окрасою є лише дві скульптури левиць і горщики для квітів, зроблених у вигляді трьох позолочених купідонів, котрі тримають на своїх плечах білу з орнаментом чашу.

Зовсім нетиповим для іранської архітектури того часу є фарбування зовнішніх стін яскравим кольором. Готель Ґачсар — чи не єдина темно–червона споруда в Ірані. У доробку Городецького в Україні натрапляємо на кілька будинків iз розмаїтою барвистою гамою, як–от прибутковий будинок Кімаєра, готель «Континенталь», прибутковий будинок на площі Льва Толстого у Києві та гімназія в Умані, пофарбовані відповідно в червоний, рожевий, темно–кремовий і світло–бірюзовий кольори. Знову, скажете, випадковість. А, може, таки очевидний факт?

Заплутавшись у подібностях...

І, нарешті, третій імовірний проект Владислава Городецького в Ірані — залізничний вокзал. Тепер уже точно знаємо, що залізничний вокзал Тегерана, будівництво якого дехто з українських авторів помилково приписує Городецькому, насправді спроектований Тагерзаде Бегзадом. Ім’я цього іранського митця повернув із небуття відомий дослідник сучасної архітектури Ірану Віктор Даніель, опублікувавши два роки тому книгу «Тагерзаде Бегзад» на основі достовірних джерел i документів.

Не прояснило ситуації й офіційне листування посольства України в Тегерані з Іранською залізницею. В архівах Ірану не збереглися документи, що могли б хоч трохи підняти завісу з таємниці архітектурних творінь Городецького.

Провівши свою невеличку розвідку, відчула гостру потребу в тому, аби показати зібраний матеріал фахівцеві. Випадок звів мене з Віктором Даніелем. Він уважно вислухав мої припущення і після роздумів мовив: «Зіставний метод годиться тільки для початку. Скільки б не було подібностей, вони лише посилюють імовірність того, що той чи інший будинок споруджено Городецьким, а не підтверджують факт. Якщо документів немає в Ірані, їх потрібно шукати в архіві американської фірми «Генрі Улен і К°», який чи то в Сирії, чи в Іраку, а, може, навіть в Індії. Якщо Городецький був головним архітектором проекторського бюро Південної залізниці, то, імовірно, Залізничний вокзал він будував на півдні Ірану, припустімо, в Ахвазі або Масджед–Сулеймані... Для мене очевидно: раз зодчий такої величини, як Городецький, працював тут, то він залишив по собі не тільки кілька будинків, а й справив могутній вплив на розвиток іранської модерної архітектури».

* * *

Після розмови з Віктором Даніелем мені до болю захотілося знову відвідати могилу Городецького. Наступного дня, прокинувшись вдосвіта, коли вдома всі ще спали, я поїхала на католицьке кладовище. Був погожий п’ятничний ранок i на диво чисте повітря. Купивши біля входу до цвинтаря червоні гвоздики, підійшла до його воріт й натиснула кнопку дзвоника. За кілька хвилин двері відчинив сонний сторож.

«А–а–а, це ви, — впізнав мене охоронець. — Заходьте».

Як знайшла могилу Городецького, сіла поруч. Подумалося: «Нелегко ж було йому покидати Україну, визнання, плоди своєї праці та розкіш і їхати бозна–куди у віці, коли прагнеш тільки спокою, знаючи майже напевне, що ніколи не повернешся на батьківщину». В уяві постала картина похорону зимового дня 1930 року. Негустий натовп біля могильної ями... Раптове горе відбилося безпорадністю й чорним сумом на обличчі дружини, зажурені друзі проводжають поглядом труну, яку поволі кладуть у землю... Очима прикіпіла до епітафії, викарбованої на могилі польською мовою: «NIECH MU OBCA ZEMIA BEDZIE LEKKA...» («Нехай чужа земля йому буде легшою»)

«І стане чужа земля тобі легшою, пане професоре архітектури, коли спізнаємо до кінця твої творіння в Ірані», — промовила я. І в небі спантеличено залопотіла крилами зграя цвинтарних голубів...

Катерина КРИКОНЮК,
сходознавець, перекладач
спеціально для «УМ»