Рік російської міфології

12 червня 1990 року Перший з’їзд народних депутатів РРФСР ухвалив Декларацію про державний суверенітет Росії. Як відомо, декларацію про державний суверенітет України Верховна Рада прийняла більш як через місяць — 16 липня. Тож якщо якийсь землячок, котрий скучив за колишніми порядками, або знайомий московський ліберал, який не уявляє нас без себе, докорятимуть вам, що от, мовляв, усе було б добре, якби Україна не відокремилася, чемно поясніть: це Росія відокремилася. Ця пігулка діє безвідмовно, як проносне. Особисто перевірив на кількох російських дипломатах.

13 червня 1858 року — «приєднання Чечні до Російської імперії, що зміцнило південні кордони Росії та дало поштовх до процвітання регіону», пафосно рече видання «Московія» з «Бібліотеки В.С.Черномирдіна». Авжеж, «зміцнило» та «дало поштовх до процвітання»! Як відомо, підкорення Чечні генерал Єрмолов, який у 1816—1827 рр. обіймав посади намісника Кавказу та головнокомандувача Окремого Кавказького корпусу, розпочав у 1818 р. з будівництва фортеці Грозної, яку 1995 р. штурмував інший російський генерал П.Грачов. Це був той самий Єрмолов, якому Олександр Пушкін присвятив карбований рядок: «Смірісь, Кавказ: ідьот Єрмолов», що добре характеризує і генерала, і поета. Якщо вислів «Пушкін — ето наше всьо» справедливий, то духовний кордон між Росією та Україною позначений цим рядком і Шевченковим Кавказом. У кожному разі «приєднання» Чечні тривало сорок (!) років. Скільки за цей час було вбито люду, пограбовано та сплюндровано аулів — не злічити. А Росія знову й знову наступає на ті самі граблі. На початку 1995 р. в Гавані посол однієї європейської країни в розмові зі мною слушно зазначив: «Якщо Єльцин вважає Чечню чужою територією — він агресор, а якщо своєю — божевільний». Краще не скажеш.

14—16 червня 1940 року СРСР в ультимативній формі зажадав від Литви, Латвії та Естонії негайно сформувати нові уряди, здатні «чесно» виконувати договір про взаємну допомогу («чесна» політика Кремля щодо цих країн якнайкраще відбита в документах совєтсько–німецької змови 1939 р.), зокрема, забезпечити вільний доступ на території цих країн нових контингентів Червоної армії. Незважаючи на те, що країни Балтії погодилися на виконання вимог Москви, 17 червня Червона армія перетнула їхні кордони. Під наглядом надзвичайних уповноважених уряду СРСР А.Жданова, А.Вишинського та В.Деканозова в Литві, Латвії й Естонії відбулася негайна зміна урядів, а згодом т.зв. вибори за совєтським сценарієм, унаслідок чого ці країни втратили незалежність, увійшовши як республіки до складу СРСР. Цей статус Литви, Латвії та Естонії був закріплений VIII сесією Верховної Ради СРСР (2—5 серпня 1940 р.) що «узаконила» загарбання. Порівняно з цією окупацією а–ля Сталін, проголошена Михайлом Горбачовим через півстоліття, 17 квітня 1990 р., економічна блокада Литви виглядає вінцем лібералізму.

«16 червня 1671 року в Москві біля Лобного місця був страчений ватажок козацького повстання Степан Тимофійович Разін», — повідомляє видання «Московія» з «Бібліотеки В.С.Черномирдіна». Мабуть, Разін перед стратою нарікав на несправедливу долю. Адже, очоливши 1667 р. загін у тисячу шибайголів, він подався «за зіпунами» на Волгу, тоді на річку Яїк, а вже наступного року його військо, як пишуть російські історики, «вдало діяло» у володіннях Персії на Каспії, де було захоплено Дербент і повністю сплюндровано західне узбережжя аж до Баку, з містами Астрабад та Фарабах. Влітку 1669 р. козаки розгромили флот, споряджений проти них персидським шахом. Тобто ще трохи — і бути б Степанові Разіну національним героєм, не згірш за Єрмака, котрий на радість цареві Івану Грозному захопив «Сибірське царство». Але в жовтні 1669 р. загін Разіна через Астрахань повернувся на Дон і невдовзі очолив новий грабіжницький похід — цього разу на Волзі, тобто в царській вотчині, де ексклюзивне право на визиск належало самодержцю. Отак і виник конфлікт інтересів, який совєтське літературознавство 1930–х років означило б як «конфлікт доброго з кращим» (існував такий термін). Так, замість заслужити лаври «зємлєпроходца», Разін зажив слави «бунтівника», поки його не піднесли до неба інші грабіжники — більшовики.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ