Сергій Михальчук: Я — людина візуальна

31.05.2012
Сергій Михальчук: Я — людина візуальна

На зйомках фiльму «Параджанов». (автора.)

Коли з’являється інформація, що в майбутньому художньому фільмі роль оператора виконуватиме Сергій Михальчук, увага такому проекту серед вітчизняних прихильників кіно гарантована, очікування — прогнозовані. Він завоював любов глядачів і повагу колег завдяки зйомкам фільмів широкого спектра: від авторських «Коханця», «Мамая», «Менінів» до тінейджерської драми «До 16». А були ще безліч кліпів, рекламних роликів, документальних проектів. Окрема тема — фотографія, якою Михальчук займається в його безкінечних мандрах цією планетою. Здається, його девіз: життя — це рух, де поняття «життя» рівнозначне творчості.
Із Сергієм довелося познайомитися в Тбілісі (що при його мандрівному способі життя абсолютно закономірно), на старій кіностудії «Грузія–фільм». «Можна з вами під час перерви поговорити? Хвилин десять», — запитала обережно, мало не смикаючи за поли (аякже, відомий оператор, а люди творчі, тим паче ще й iз нальотом популярності — особи дуже специфічні). Розмова, що розтягнулася з десятихвилинного коментаря до півгодинного бліц–інтерв’ю, «олюднила» ще одну постать у творчому середовищі України. І річ, певно, не в доброзичливому ставленні, а у внутрішньому наповненні співбесідника — переконанні, що треба робити те, що подобається, що аксесуари сучасного життя (гроші, матеріальні «цінності») — сміття на узбіччі нашого земного шляху.

«Місія художника — зняти про художника»

— Сергію, ми зараз на зйомках фільму «Параджанов». Чому ви вирішили працювати в цьому проекті?

— По–перше, зняти про Параджанова — це взагалі цікаво, оскільки він був непростим художником, мав незвичайну долю. По–друге, це перша ігрова картина про Параджанова. І свого роду в цьо­му є навіть місія художника — зняти про художника.

— Ви займалися підготовкою до цього фільму? Ваш Параджанов звідки?

— Я не займався цим. Але налаштування, звісно, має бути, адже треба відчути стилістику картини, вона має відрізнятися від інших — це ж не снаряди для фронту робити, коли все має до міліметра відповідати якомусь ГОСТу. Художнє кіно мусить мати свій почерк. Тому в перші дні переживаєш — пробуєш, відчуваєш новий склад акторів, новий колектив. І так — десь до третини часу, поки знімається фільм.

— Для людини притаманно створювати ідеали, мати кумирів, хоча б когось, на кого можна рівнятися. Є у вас такі особистості в кінематографі?

— Є багато художників, яких я люблю, але це залежить від ситуації. Творчість чим відрізняється від математики — що тут немає прямих векторів, якихось точних аксіом.

— Але ж є вчителі.

— Учитель у мене був — Прокопенко Олексій Юхимович («НП — Надзвичайна подія», «Іванна», «Лісова пісня». — Ред.). І він задавав школу. Найближче з фотографії — фотограф Стів Маккаррі. А в кіно… Бачте, у фотографії можна працювати в одній стилістиці, це ваше філософське переосмислення дійсності, і так може тривати все життя. А в кіно кожен проект треба вирішувати по–новому. Тим паче що з розвитком технологій з’являються нові горизонти. Багато фільмів, що вважалися геніальними у 1940–х роках, сьогодні — ретро, ви сприймаєте картину як роботу тих років, того певного автора, наприклад, Бергмана чи Фелліні.

Мені здається, що зараз, незважаючи на те, що загальний рівень культури фільмів став нижчий, у деяких iз них з’явилася внутрішня достовірність. Те, чого важко було досягти попередньо. Це відбувається через розвиток художнього переосмислення, технологій. Мені дуже подобається бразильський фільм «Місто бога» — про життя в фавелах Ріо, не уявляю, що раніше можна було би зробити подібний фільм. Або «Щоденники мотоцикліста» про Че Гевару. Тут психологізм більше реалістичний і достовірний, немає гри в психологізм. У старих фільмах цього досягнути було досить важко. По–перше, озвучка, по–друге, чотири тіні, що гуляють від приладів: тобто ви розумієте, що свого роду це театр, хоч і є прикладом високого мистецтва в кіно. А зараз глядач може повірити, що цей художній образ фактично є документальним.

— Для вас у вашій роботі глядач є одним з основних векторів?

— Глядач має першочергову увагу, тому що фільм — для глядача, і він має читати сказане. Якщо якийсь художник каже: «Я самореалізовуюся, і мені глядач не важливий», — це неправда, тому що для будь–якого художника важливо, щоб його кіно розуміли. Рівнятися на маси теж не є варіантом. Потрібно тонко реалізовувати свою ідею, і так, щоб це було близько глядачеві.

— Ви у Грузії не вперше. Коли потрапили і якою сьогодні бачите цю країну?

— Я тут був уже кілька разів, на досить тривалий час потрапив, коли знімав документальний фільм про хевсурів, останніх лицарів на планеті, які до 60–х років минулого століття воювали в кольчугах, з мечами і щитами. Хевсуреті — дивовижний край, діставатися куди треба через гори, де проходить лише одна ґрунтова дорога, і тривалий час ми їхали лише на конях… Узагалі, я дуже люблю Грузію. Тут усе чудове. Єдине що — фізично важко, бо країна хлібосольна і досить багато алкоголю, хоча чача мені подобається, вважаю, що з міцних напоїв це один iз найкращих.

«Ми першими в СНД почали знімати на камеру Arriflex D–21»

— Чула, що на вас уже черга з кількох картин.

— Нещодавно я вийшов з картини Олексія Германа–молодшого «Під електричними хмарами» (російсько–українська постановка, підтримана Держагент­ством з питань кіно України. — Ред.), ми зняли близько половини. Це планова зупинка.

— І ви ще продовжуватимете знімати з Германом?

— Якщо зійдуся по строках, то буду. Тому що після цього ми зніматимемо з Лесем Саніним «Поводир» (попередня назва фільму — «Кобзарі», про знищення кобзарського цеху в Харкові у 1930–х. — Ред.). перший знімальний день цієї картини був у лютому. Тобто у мене зараз три картини, що йдуть одна за одною.

— Режисери «Параджанова» озвучували, що у фільмі буде значна частка інших візуальних технологій, як–то комп’ютерна графіка та анімація. Ви будете задіяні в цьому процесі?

— Оператор у всьому задіяний. Навіть під графіку чи анімацію потрібно відзняти кадри.

— Кліпи, реклама — я так розумію, що без цього досвіду сьогодні не обходиться оператор i режисер.

— Це відпрацювання технологій. Річ у тім, що зараз оператор має бути свого роду як художник в армії. Існує чітка структура взаємозв’язку різних ланок, задіяно багато технічних і дисциплінарних речей. Тому через невиконання якогось моменту ланцюжок розвалюється.

— У вас бувають перерви в роботі? Чи ви постійно працюєте?

— Практично постійно.

— Чи є при цьому час для навчання, адже технології розвиваються шалено?

— Навчання— в роботі. Коли з’яви­лися нові технології Arriflex, я був першим в Росії, хто зняв на Arriflex D–21 картину «Дітям до 16». Тоді ця камера була вже у нас в Києві. Потім на неї я зняв казахську картину «Віртуальне кохання», режисер Амір Каракулов, реліз відбудеться цього року. Фільм «Параджанов» також знімаємо на цю камеру, тобто в цій технології у нас найбільший досвід у кіно.

«Із Саніним продовжмо знімати цього літа»

— На даний момент ви себе, напевне, більше сприймаєте як міжнародного художника?

— Я себе сприймаю просто як художника. При всьому своєму патріотизмі до творчих питань я ставлюся космополітично. Світ зараз настільки інтегрований...

— Чим визначається ваше поняття патріотизму?

— Знаєте, чим більше я подорожую по планеті, тим більше стаю патріотом: не політики, а близьких речей — свого міста, свого дому.

— Це виражається в промо своєї культури?

— Я промо взагалі не займаюся.

— Але ж кожен з нас, як не крути, є послом свого народу.

— Я просто собі веду як веду. Це моя власна позиція.

— На якому етапі ви долучилися до фільму «Поводир»? Адже сценарій пройшов кілька змін.

— На самому початку. Ми з Саніним зі школи разом — iз першого класу сиділи за однієї партою. Потім вчилися в ін­ституті. І практично все, що робив Олесь, знімав я. Фільм змінився через те, що ті структури, гарантом яких був наш колишній Президент, під час хиткої ситуації в країні відмовилися від фінансування картини. Фінансує зараз, в основному, Міністерство культури. Питання було — мінімалістичними засобами досягнути зрілої якісної ідеї або не знімати взагалі. Я вважаю, що краще перший варіант, тому сценарій переписували, трансформували. Продовження зйомок розпочнеться цього літа.

— А чим заповнюєте вільний час, коли він є?

— Зараз це фотографія і подорожі. А подорожую для того, щоб фотографувати. Я знімаю свій портрет планети, так, як його собі уявляю. Це не туристична фотографія, а пошук візуальних образів.

— Який для вас візуальний образ України?

— Не знаю, сказати якусь банальщину типу вишиванки я не хотів би. У мене вже є кілька фотографій, які уособлюють образ України для мене. Але ця серія ще не закінчена. Я люблю Україну. Але принципово не буду виражати свою систему образів у словесній формі. Я людина візуальна.

ДОСЬЄ «УМ»

Сергій Михальчук народився 13 липня 1972 року в Луцьку. Закінчив факультет кінематографії Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого (1994). Із 1996 — оператор компанії «Фільмотехнік», що одержала два «інженерно–технічні призи» «Оскар». Зараз на його рахунку 12 повнометражних ігрових картин.

Нагороди — «Кращий оператор» за фільм «Коханець», Міжнародний кінофестиваль у Сан–Себастьяні, 2002; «Кращий оператор» за фільм «Мамай», кінофестиваль «Кіношок», 2003.