Святослав Цеголко: Намагаємося боротися з антиукраїнським телебаченням

11.05.2012
Святослав Цеголко: Намагаємося боротися з антиукраїнським телебаченням

Святослав Цеголко — телеведучий і шеф–редактор проектів «5 каналу». З ним ми говоримо про те, як стають кращим репортером, наскільки важливим для журналістської кар’єри є місце роботи, і про нинішній статус «каналу чесних новин».

 

«На «5 канал» мене запросив Андрій Шевченко»

— Святославе, ваш прихід на телебачення — випадковість чи реалізація мрії? Що було первинним: бажання працювати на ТБ чи працювати у Києві?

— У Львові ще студентом я спробував усі види спеціалізації. Навіть трохи практикувався на обласному телебаченні. У «Поступі» починав з так званої невиїзної міжнародної журналістики, тобто банально отримуєш текст англійською мовою і перекладаєш. Коли учився уже на третьому курсі, працював редактором новин радіо «Люкс». Тоді сам посередництвом інтернету створив мережу з кореспондентів–студентів у 25 країнах світу, які працювали за дуже символічні гонорари.

Моїй кар’єрі у Львові міг би сприяти тато–журналіст. Але хотілося всього досягти самому. У Київ приїхав після дзвінка знайомого про вакансію у «Вечерние вести». Я був ще досить «зеленим» журналістом, а там усі працювали у режимі закритих заґратованих дверей. (Газета була тоді у глухій обороні. Кожного дня очікували податкову). Мені запропонували перекладну «міжнародку». Коли через три дні дізнався, що звільняється місце журналіста–міжнародника на Новому каналі, не вагаючись подав резюме — і мене взяли у команду. Через два роки, під час виборчої кампанії 2002 року, почав знімати телесюжети про внутрішню політику.

— Якою була основна причина переходу з Нового каналу на «5 канал»?

— Андрій Шевченко, який працював спочатку на Новому каналі, а потім шеф–редактором на «5 каналі», двічі мені пропонував перейти на «5 канал». Я відмовляв, бо здавалося, що можу реалізуватися на Новому.

Коли у 2004 році на канали запустили «темники», разом з іншими підписав відкритого листа проти цензури. Мене викликав гендиректор Нового каналу і почав повчати: «Ти не маєш права підписувати такі листи, тому що у тебе немає імені. Розумію Мостову, Рахманіна. А хто ти такий, щоб підписувати такі листи?! Ти маєш відкликати свій підпис». Я відповів, що робити цього не буду. Відразу зібрав манатки і пішов. На щастя, на «5 каналі» ще були вакансії.

— Ви дружите з Андрієм Шевченком...

— З Андрієм ми познайомилися ще студентами у Львові у 1998 році, у вертепі. Я був у новорічно–різдвяному театралізованому дійстві Тріє–Царем. Андрій — Звіздарем. Потім їздили один до одного у гості і навіть разом стрибали з парашутом.

— До речі, для вас як практикуючого тележурналіста має значення, хто очолює парламентський Комітет з питань свободи слова — Андрій Шевченко чи Юрій Стець, генпродюсер «5 каналу»?

— Обидва є вихідцями з «5 каналу», і це свідчить про те, що «5 канал» є каналом, який задає стандарти свободолюбивої української журналістики.

«Зараз є запит на спротив»

— Вас називали кращим репортером Помаранчевої революції. Як це визначення сприймаєте зараз? Як нині ставитесь до тих подій?

— Це найприємніша нагорода за мої 33 роки. Вважаю, що справжнім репортером і журналістом я став у 2004 році, коли їздив із Віктором Ющенком під час його виборчої кампанії. Висвітлювати ті події приїздили американський «Фокс Ньюс», російські телеканали, німецькі, а з українських — лише я, з «5 каналу». Помаранчева революція, передвиборча і пост­виборча кампанії 2004—2005 років — це найцікавіший період і в історії держави, і в моєму особистому житті. Ніколи не забуду, як ми везли в Криму синхрони про те, що за Ющенком ведеться стеження на горі Ай–Петрі. Нас зупиняли п’ять кордонів міліції. Пропускали, коли я показував посвідчення — акредитацію у штаб Віктора Януковича. Одного разу навіть віддали честь. Це метафора на ту дійсність, до якої Україна, на жаль, повертається сьогодні. Той час, коли українці встали з колін, — знаковий. Коли мені важко, я про нього згадую.

— Найпопулярнішим інформаційно–політичне мовлення «5 каналу» було у часи жорсткої опозиції до влади. На вашу думку, чому зараз телеглядач усе більше бачить в ефірі мовника лояльність до можновладців?

— Я лояльності до влади не бачу. Знаю, що «5 канал» завжди працював за прописаними принципами редакційної політики. Ми намагалися дотримуватися балансу думок навіть тоді, коли його не могло бути, у 2004–му, бо на канал не ходили «регіонали» — представники іншого кандидата в президенти. У 2005 році «регіонали» змінили свою тактику і відтоді уже не відкидають наших запрошень. Хоча, як правило, ходять не ті, кого ми хочемо бачити у студії, а ті, кому доручають це робити. Навіть міністри у приватних бесідах тепер кажуть: «Мені накажуть — я прийду».

Сьогодні непокірні журналісти й опозиціонери в ефірі є не лише на «5 каналі». Є ще ТВі. І це добре, що нас стає більше. Дай Боже, щоб з’явився ще хоча б один подібний телемовник.

— Чи не виникає бажання після майже 8 років служіння «першому інформаційному» змінити місце роботи?

— Я людина достатньо зайнята і реалізована. Звичайно, мені хочеться більшого, наприклад, займатися документалістикою, а на це сьогодні часу немає взагалі. Мені робили пропозиції інші канали. Але я лишаюся на «5 каналі». Вважаю, тут можу робити те, чого мені не дозволить робити ніякий інший канал. У праймовому 1,5–годинному прямому ефірі ток–шоу «Час. Підсумки дня» ми можемо порушувати будь–які теми: про захмарні книжкові гонорари Президента Віктора Януковича; справжні причини переслідування екс–Прем’єра Юлії Тимошенко за справами ЄЕСУ; викривлення історичної правди у російському фільмі «Матч». Нам ніхто не перешкоджає висвітлювати кожну тему так, як ми її бачимо. Сподіваюся, що і після цьогорічної виборчої кампанії працюватимемо так само.

— Ви — керівник проекту «Час. Підсумки дня» і його співведучий. Розкажіть про кухню підготовки програм: як поза екраном розподілена робота, як відбуваються планування?

— Загалом, щодня на «літучку» збирається команда з 11 журналістів–редакторів. Це серйозний обмін думками інформаційно «підкованих» людей. Кожен відстоює свою пропозицію. Є теми, які ми плануємо заздалегідь: Шевченкові дні, п’ята річниця широкої коаліції БЮТ і ПР, дірки у підготовці до Євро. У дні, коли немає тем, що лежать на поверхні, підшуковуємо інформаційні приводи, з яких робимо узагальнення. Так було з виходом у прокат російського фільму «Матч». Ми у студії обговорювали питання антиукраїнського наповнення цього й інших російських фільмів і те, чому наша влада не виробила механізмів протидії топтанню української гідності.

На жаль, вітчизняне телебачення є неукраїнським за наповненням і протиукраїнським за суттю. Ми намагаємося з цим боротися, запрошуючи до студії проекту «Час. Підсумки дня» неполітиків — представників громадянського суспільства. Наприклад, щоп’ятниці, у день суспільно–політичних ток–шоу на великих каналах, ми говоримо у своїй студії з представниками «Ініціативи Першого грудня», людьми, яких наша велика українська нація називає своєю совістю, але практично не бачить на телеекранах. До речі, ефіри за участі Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Оксани Пахльовської, Михайла Іллєнка дають хороші рейтинги.

«Найбільше нинішня влада боїться бунту людей»

— Ви уже казали, що на документалістику часу не вистачає. А про що хотіли б знімати? Чи не пробували вийти зі своїми уже знятими документальними проектами за межі «5 каналу»?

— Була ідея видати на DVD–дисках цикл «Українська незалежність», який ми зробили минулого року з Христиною Бондаренко. На жаль, не вдалося.

Цікава документалістика зараз дуже часто поширюється навіть швидше, ніж ми уявляємо. Скажімо, фільм «Українська революція. За півкроку до крові» я зняв 2005 року. У цій стрічці є ексклюзивні інтерв’ю Віктора Медведчука, Юлії Тимошенко, керівників військових частин, які виводили тоді на київський Майдан. Десь у 2007 році я зов­сім випадково натрапив на канадський сайт, де за 50 центів можна було скачати цей фільм. Там було понад 5 тисяч переглядів.

А знімати хочу документальне кіно про людей, які того варті, які ще на телекамеру не сказали усього, що мають сказати. Бо якщо сьогодні ми не знімемо документальне кіно про Україну та українців, нам його знімуть північні сусіди, але події трактуватимуть по–своєму.

— Ви активно долучаєтесь до громадських акцій, їздите разом з іншими журналістами Україною, щоб привертати увагу людей до проблем цензури, роз’яснювати, як на практиці застосовувати норми закону про доступ до суспільної інформації. Що найбільше вражає у регіонах?

— Спочатку мені здавалося, що усі найактивніші люди зібралися тут, у Києві, і саме тут треба шукати ті ниточки, смикаючи за які, можна щось змінити. Зараз я знаю, що у регіонах не менше розумних і дієвих активістів. Скажімо, організація «Опора» у Черкасах розвінчала багатьох місцевих чиновників, які зробили практично приватними пляжі на берегах Дніпра, які б мали бути загальнодоступними. Схожі історії про людей, які відстоюють свої права у Чернівецькій області, у Львові. Насправді 2004 рік був лише поштовхом для становлення громадянського суспільства, а зараз воно намагається структуруватися й активно відстоювати свої права. Сьогодні знову стоїть питання: еволюційним чи революційним шляхом Україна здобуде право на повагу до себе. Усе залежить від того, як складуться стосунки між суспільством і владою.

— Думаєте, що знову може бути революція?

— Про це всі говорять: експерти відкрито, «регіонали» — у кулуарах. Найбільше нинішня влада боїться бунту людей. Інакше — чим пояснити збільшення фінансування правоохоронних органів?

— До речі, чи вважаєте, що журналісти мають іти у депутати?

— Треба пробувати змінювати дійсність тим, чим можеш це робити найдосконаліше. Журналіст, напевно, це найкраще робить газетною статею чи телерепортажем. Але якщо влада забере у нього право розповідати правду, журналіст буде змушений піти у політику. Якщо маєш освіту і відповідні знання — займайся державотворенням. Головне, не йди туди лише заради власної кар’єри.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Святослав Цеголко, 33 роки.

Народився у м. Бурштин Івано–Франківської області.

Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені І. Франка.

У львівських виданнях почав працювати з 1996 року.

1999—2001рр. — редактор новин на радіо «Люкс ФМ» (Львів)

2001—2004рр. — репортер «Нового каналу», співавтор програми «Спецрепортер».

З 2004 р. працює на «5 каналі».

2005 р. — отримав «Телетріумф» як кращий репортер.

З 2006 р. — шеф–редактор проектів «5 каналу».

Автор документальних фільмів.

Одружений. Дружина Аня — бухгалтер.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>