Богом даний Ступка

      Понад тридцять літ тому, в 71-му, на такому самому фестивалі у Москві показали фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Розподіл призів тоді проводили на Старій площі, в ЦК КПРС, й українській стрічці нічого не світило. Одначе міжнародне журі виявило строптивість і присудило «Білому птахові» Золотий приз. Одну з головних ролей у тому фільмі зіграв львівський актор Богдан Ступка, доти мало кому відомий. З тих пір його слава злетіла високо, він є своєрідною візиткою вітчизняної акторської школи. І ось тепер...

      І ось тепер Ступка знову в Москві. За останній рік він знявся в головних ролях у двох російських фільмах — «Водій для Віри» (десять днів тому картина перемогла в Сочі, на «Кінотаврі»; кажуть, що Ступці мав би належати й головний акторський приз, коли б не закулісні фестивальні «розклади») і стрічці Дмитра Месхієва «Свої», котра представлена у головному конкурсі фестивалю. Сорокарічний  режисер належить до кінематографічної родини (його батько був знаменитим оператором), він є учнем Марлена Хуциєва. Дебютував у кіно 90-го  багатообіцяючою картиною «Гамбринус» (до речі, в Одесі), затим були «Циніки», «Над темною водою», «Жіноча власність», «Щоденник камікадзе»... Міцний професіонал, котрий, одначе, в останні роки нічим особливим не вражав. І от фільм, поставлений за сценарієм Валентина Черних (досить назвати тільки одну його роботу — «Москва сльозам не вірить», аби зрозуміти, про кого йдеться).

      Серед іншого в титрах привернула увагу присвята — «видатному кінооператору Павлу Лєбешеву» (недавно пішов із життя). Так салютував своєму колезі Сергій Мачильський i одразу звернув увагу на зображення, пластику. Літо 1941-го, одначе колорит темнуватий, не зовсім реалістичний. Відсилання до живопису російських передвижників... Інша асоціація належить одному з московських кінознавців: МХАТ початку минулого століття. Справді — густо, тягуче прописаний побут; камера, як правило,  не віддаляється від персонажів, переважають середні плани. У підсумку відчуття тісняви, задухи. Починаєш відчувати тяжкість і несвободу, якийсь психологічний дискомфорт. І не дивно — початок війни, страшенна напруга, коли звичне життя раптово почало валитися в прірву.

      Так воно й починається. Неспішний воєнний побут, люди роблять свої нехитрі справи, й зненацька атака німців, пекельний страх і пекельний вогонь. Звичний уже на сьогодні реалізм, коли на екрані людей розриває на шмаття, коли танкові гусениці розмазують по землі людські голови й плечі... Ті, хто вцілів, втрапляють у полон. Вервечкою рухаються вперед, у безвість. Й одразу починаються перерахунки звичних розкладів. Ось один із вояків звертається до політрука Лівшиця (Костянтин Хабенський): ти єврей, та ще й комуніст, видам і матиму ковбасу і чарку. Так що віддавай, вражино, свій харч, а  то... Той покірно віддає. Чекіст, що якимось чином устиг переодягнутися в штатське, вирішує не чекати, поки зрадницька душа оскоромиться, і великою бритвою підрізає чоловічка. Так ріжуть свиней чи бичків, так із людьми не поводяться. Цей мотив надалі розвинеться — відомий актор Сергій Гармаш будує роль чекіста-енкаведиста на складному дисонансі людського й звіриного чи звіробійного: убиває з якоюсь несамовитістю, із вправністю різника. Заражаючи певною психопатією інших.

      Зрештою троє (енкаведист, політрук та снайпер Митько) тікають із полону і втрапляють в одне зі смоленських, судячи по всьому, сіл. Власне, це рідне село Митька (Михайло Євланов), Бліни, тут живе його батько, Іван Петрович Блінов. Саме його і грає Богдан Ступка. Він одразу насторожує енкаведистську душу тим, що є старостою, себто німецьким посібником. А до того ж у недавні радянські часи був висланий яко куркуль до Сибіру. Звідти, правда, утік, вернувся додому і жив собі... То ж як? — дивуються гості. І ніхто не видав, не доніс? Чи ж могло так бути у ті «благословенні» роки з насаджуваним культом Павлика Морозова і зрадництвом загалом? А от могло! І це перша загадка цього персонажа, яким він постає у виконанні Ступки:  володіє магією, чи то пак харизмою. До того ж він всевидющий, бачить усе і всіх наскрізь. Бійці знаходять у сумці чужинські ліки, Іван Петрович легко прочитує на обгортках, що то є. Відразу принюхується: о, звідки у вас французький коньяк? «Простий ти на вигляд мужик, — говорить чекіст, — а наче освічений. Як зміг визначити, що коньяк французький?» — «За запахом», — така відповідь.

      Недавні полонені відчувають непевність: чи не видасть їх староста німцям? Аби порятувати сина, аби «виправити» йому документ, лишити жити звичним рутинним життям. Он же мчить Митько стрімголов до лазнички, де на нього чекає Катя (Анна Михалкова чи не вперше демонструє зрілу акторську майстерність), кохана дівчина. Щоправда, поки хлопець був у армії, у неї були зальоти з Миколою (Федір Бондарчук), котрий тепер «старшой» поліціянт. І саме останній починає плести складну інтригу, покликану домогтися бажаної мети — аби віддали за нього Катерину. Тоді він, Микола, звільнить і заарештованих дочок Блінова, і взагалі все буде по-людськи. А ні — буде по-звірячому.

      Та що ж, коли звірине у воєнній розрусі-порусі переважає? Бійці мало не щодня виходять за сільську округу й убивають: німців та поліцаїв. Щоразу це страшнуватий атракціон. Несамовите виття, крик, сопіння і кров, що біжить цівками. Різницька війна, або ж війна різників. Страшненьким символом цього виступає енкаведист, така собі гора м'язів і лискучої шкіри. Оператор Сергій Мачульський разом з актором Гармашем не жаліють цього персонажа, на повну котушку використовуючи вражаючу мужичу фактуру. Хоча й одкривають у ньому людське. Саме енкаведист ридає, коли гине політрук Лівшиць, саме в ньому раз по раз прокидається щось дитяче, наївне, добре. На такому контрасті й будується роль.

      Фактура тілесності Ступчиного героя також використана на всі сто: такий собі «матьорий человечище», така собі глиба. Та в тім то й річ, що актор видобуває з тієї глиби глибінь людського. Ступка поволі накопичує риси і рисочки, котрі складаються в образ, де домінує людина, що тримає під контролем усе і всіх. А передусім самого себе. Він ні разу не дозволить собі вийти за рамки людського. Дивовижна гідність, дивовижна мудрість. І — відповідальність. Він бере на себе все... І всіх витягує з ситуації, що видається відчайною, такою, яка не має ні розв'язки, ні самого вороття. Ну як, як вирватися з мороку різницької, де усе ріже й мордує одне одного, де летять шматки м'яса і потоком ллється кров? Тільки так — зберігши космос своєї душі, її храм — посеред страху й дебільної тваринності.

      Ступка водночас здорово відчуває й жанр. Тут є елементи такого собі слов'янського вестерну — акторові вдаються й епізоди, наповнені динамікою, рухом, несамовитою боротьбою. Одначе головне в його героєві саме це — збереження духовного храму в собі. Тим і заражає він навколишній світ, тим і дарує надію на його порятунок.

      У фіналі він плаче... Одверто кажучи, зволожилися й мої очі. Від гордості за людину. Людину взагалі — в ній завжди лишається невидимий ресурс мудрості й гуманізму. І людину конкретну — нашого, «свого» Богдана Ступку. Вийшовши в фойє, побачив і почув, як колеги розводили руками: «Звичайний геній!». Здорово, просто здорово. Це, може, краща роль актора в його кінокар'єрі. Зроблена філігранно, з неповторним професіональним блиском. На тлі сьогоднішньої розхристаності і невмілості, прикритої фальшивим «зоряним» блиском, це як ковток свіжої джерельної води. Пишаймося таким актором — таких у сьогоднішньому світовому кіно небагато, зовсім небагато...