Фестиваль «Книжкова країна»: оголошено переможців відзнаки «Золоті письменники України»
Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» оголосив переможців відзнаки «Золоті письменники України» під час фестивалю «Книжкова країна». >>
Незважаючи на те, що в останні кілька років особа Володимира Рутківського набуває все більшої популярності, з’являється достатньо інтерв’ю, письменник, здається, щиро розповідає про інтимні моменти в житті (які перешкоди траплялися, як народжується ідея твору, звідки беруться характерні герої), все ж у ньому залишається щось нерозкрите, незвідане. Це щось — мистецтво творити. Як людині літній, загартованій існуванням на нашій грішній землі, вдається писати історії, однаково доступні для дітей і цікаві дорослим? Людина з дитячим акцентом, яка пише «малятам від 2 до 102», чиї твори треба включати в шкільну програму з вивчення історії, а як позакласне до них читання — «серйозні» підручники, людина, яка здатна розпалити доросле вогнище патріотичних почуттів не згірш за Миколу Гоголя з «Тарасом Бульбою» — це моє особисте прочитання Володимира Рутківського. Дай Боже і нам у 75 років дивитися на світ так широко розкритими очима і зі щирою усмішкою!
— В історії кожної людини, як і народу, є золотий вік. На який час припав ваш золотий вік?
— Оскільки я вважаю, що маю ще трохи пороху в порохівницях, то про місцезнаходження золотого віку нічого конкретного сказати не можу. А отих миттєвостей, коли я почувався ніби на сьомому небі, було чимало. Ну, бодай 1985 рік. Всесоюзна нарада з питань дитячої казки. Москва. Доповідь робить молоде світило Медведєв з Академії наук СРСР. Він рішучий і непримиренний. За спрощеність, повчальність, схематизм неабияк дісталося класику дитячої літератури Радію Погодіну, отримав на горіхи голова всесоюзної комісії з дитячої літератури Анатолій Алексін і навіть сам «гімнотворець» СРСР Сергій Михалков. Ну, думаю, що ж воно буде, коли доповідач перейде до мого «Бухтика з тихого затону»? Нарешті дійшла черга і до нього. Але що я чую? «Справжні поклади доброти і співчуття... ідеальне співвідношення між дійсністю і вигадкою... повість по праву належить до кращих казкових повістей Радянського Союзу за 12–ту п’ятирічку...» Жінка, одна з організаторів наради, що сидить поруч, шепоче: «Вітаю, відтепер ви належите до сонму безсмертних...» Дико дивлюся на неї. Я — до сонму безсмертних? Я, якого вдома щойно вкотре змішали із землею? Сказитися можна! Цілий день не знаходжу місця від щастя. А наступного ранку — паніка: а що, коли розкрию газету, а там чорним по білому «Рутківський — серед безсмертних? Цей халтурник?» З того часу в мене невикорінений потяг до переписування тексту.
А ще з огляду на те, що дитячому творові притаманна гранична простота, намагаюся втиснути в нього друге, якщо не третє, дно. На той випадок, аби хтось не запідозрив мене в спрощеності чи поверховості. І взагалі вважаю, що немає кращого відчуття, аніж відчуття щасливого спустошення після багатомісячної роботи. В мене були такі хвилини, коли відчував себе якщо не Творцем, то бодай одним із його заступників на Землі. Адже створити світ, бодай і уявний, то вже чогось та вартує! Розумію, що це сусідить iз манією величі, але що є — то є. Сподіваюся, мене зрозуміють ті, хто пройшов цей шлях.
— А серед ваших предків були козаки–характерники?
— Мій дід по матері був iз козацького роду Заболотних. Десь до Голодомору він вважався одним із найсильніших людей села. І це при тому, що неподалік мешкала родина всесвітньо відомого богатиря Івана Піддубного. А от щодо характерництва моїх предків — не знаю. Проте я переконаний, що козаки разом iз бойовими танцями в обов’язковому порядку проходили й уроки характерництва, навіювання, відволікання уваги від себе тощо. Інакше одному втриматися проти п’ятьох–сімох озброєних ворогів було неможливо. Мабуть, дещо з цих уроків мої предки запозичили.
— Що нас не вбиває, те робить сильнішими. Що вам допомогло не втратити віру в себе, коли ви отримували відмови від українських видавництв?
— Підтримка товаришів. Друкувалися ми тоді чи ні, але вірші один одному читали обов’язково. І мені було важливіше почути «Старий, ти молоток» від, скажімо, Бориса Нечерди, ніж від редактора видавництва, який міг відповісти: вірш чудовий, проте, на жаль, не піде... Мені навіть час від часу говорили: старий, та напиши ти для них пару «паровозиків», хай вдавляться! Проте ніби якийсь біс підштовхував: ану, скільки можу протриматися? Виникав, так би мовити, спортивний інтерес. Особливо після закінчення Літературних курсів. Повернувся з дипломом літературного працівника, проте на роботу в ідеологічних організаціях мене не брали. Чекали, поки я прийду на поклін чи почну писати «паровозики». Я ж тримався — місяць, рік, п’ять...
— І який результат?
— Нічия. Трапилося так, що в один із найскрутніших моментів мене запросили на одеський завод «Мікрон» написати історію їхнього заводу. Завод цей був правофланговим у Міністерстві середнього машинобудування — вважай, космічної галузі. Три роки я туди ходив, отримуючи пристойну інженерну зарплату. Довелося добряче поборотися за те, аби на кожній сторінці не йшлося про всіляку муру на кшталт «під проводом комуністичної партії». А через якийсь час — дзвінок від директора заводу Феофанова: «Спасибі вам за книжку! Ми її подарували нашому всесоюзному міністру, то він учора на засіданні колегії помахав нею в повітрі і сказав: от як треба писати історію заводів!..» І одразу ставлення до мене змінилося: пішли рецензії, я був обраний відповідальним секретарем одеської письменницької організації. Та найгірше — мене ледь не силою змушували вступити до КПРС. Супроти такого натиску, я чув, не встояв навіть Микола Вінграновський. Я ж якось викрутився.
— Є приклади, коли письменники виходили з журналістики. Вам ця професія допомогла у літературній діяльності чи, швидше, навпаки, — віддалила від неї?
— Професія журналіста передусім дала мені можливість заробляти на хліб. Вона мене годувала майже 20 років. А ще навчила цінувати кожну хвилину і миттєво вилущувати основне зі словесної полови.
— Ви ще працювали на Одеській кіностудії — чим запам’ятався цей період?
— На той час там у розпалі була робота над серіалом «Місце зустрічі змінити не можна». З’явилася можливість спілкуватися з Висоцьким, Говорухіним та іншими діячами від кіномистецтва. А ще провідні спеціалісти почали виїжджати на всесвітні форуми і привозити звідтіля явно антирадянські сувеніри. Скажімо, заборонені книжки видавництва «Посев» — того ж Солженіцина, Максимова, Войновича... Мене особисто робота на кіностудії привчила до кінематографічного бачення, яке можна висловити кількома словами: гранично коротко, яскраво і чітко. А це саме те, чого вимагає література для дітей.
— У своїх історичних творах ви яскраво описуєте побут, звичаї, посилаєтеся на історичні події. Як плідно вам доводиться для цього працювати з архівними джерелами? Яким є елемент вигадки?
— Родом я з Присулля, з тих місць, де колись проходив кордон між Київською Руссю і диким Степом. Наш археологічний гурток, у якому я був старостою, розкопав найстаріше з відомих на той час поселень. Також я проштудіював геть усе, що було в шкільній та сільській бібліотеках: від «Повісті минулих літ» до творів Старицького і Скляренка, особливо мене притягувала козацька доба. Тож, приступаючи до роботи, скажімо, над «Джурами», я вважав, що маю достатньо підстав, аби взятися за реконструкцію тієї доби без виснажливого сидіння в архівах. Надмір знань, вважав я тоді (та й зараз теж), такий же небажаний, як і їх відсутність. І лише створивши, на мою думку, більш–менш задовільну логічну модель, я засів у бібліотеці і привів усе у відповідність з архівними даними.
— Здається, у рисах Саньчиної матері із «Джур» вгадується ваша мати. Скількох іще рідних, знайомих ви поселили у своїх романах? У яких персонажів вони перетворилися?
— Так, мати моя була фізично дуже сильною жінкою. А от характер Санька я намагався змалювати зі свого власного. Грицик увібрав цілий букет братових рис. Дід Кудьма схожий на декого з наших сільських дідів–мудрагелів. Власне, кожен із книжкових героїв має якогось реального прототипа. Цим я хотів показати, що українські гени даремно не пропадають. Так що є ще надія на краще.
— Хто ваші перші читачі?
— Передусім це я сам. Узагалі я спочатку пишу винятково для себе, бо ж сам хочу розібратися у тих перипетіях доль, характерів, подій, взаємовідносин. Скажімо, та ж битва на Синіх Водах, початок козаччини чи постать могутнього Іллі Муромця в літературі майже не освітлені. А оскільки цим хтось повинен займатися, то чом би не я? А тоді, коли написане починало мені подобатися, я приходив до думки, що не завадило б познайомити з ним і читача. В першу чергу — одеських знайомих. Та оскільки серед них були здебільшого поети, а вони, як відомо, прозу недолюблюють, то довелося звертатися до киян. І вони не підвели. Першим читачем «Джур» був Іван Малкович, «Синіх Вод» — брати Капранови і Володимир Панченко. І я вдячний їм не тільки за тепле слово про мої тексти, а й за те, що вони долучилися до їхнього видання.
— Шевченко писав про славу — «Мені, моя доле, /Дай на себе подивитись, /Дай і пригорнутись, /Під крилом твоїм любенько /В холодку заснути». Наскільки вам близькі ці рядки у світлі вашої дороги до слави?
— Щодо самої слави — дозвольте засумніватися. Просто я намагався чесно робити свою роботу. Що ж до тієї долі, яка випала мені, то я б описав її словами іншої шевченкової поезії: «Ти не лукавила зі мною...» І слава Богу.
— Ви вирішили заснувати премію з дитячої літератури на відсотки від грошового доважку до вашої Шевченківської премії. Намір уже перетворився в дію?
— Перетворюється. Відсотки уже потроху крапають. А тим часом почалися організаційні клопоти. Я попросив висловити кількох моїх товаришів свою думку щодо Положення та умов конкурсу. Найбільш привабливою є думка Григорія Гусейнова, першого засновника приватної премії в Україні. Він стоїть на тому, що паперова тяганина вкорочує не лише премії, а й будь–яке починання. Тож пан Григорій рекомендує обмежитися невеличким колом друзів–порадників і самому вирішувати, кому ту премію вручати. Тож я поки що в роздумах. Знаю лише, що премія носитиме назву «Джури», вручатиметься в межах мого дня народження і потягне десь на 20 тисяч гривень. Цього буде достатньо, аби переможець приблизно з рік міг працювати, не думаючи над тим, за які кошти житиме його сім’я.
— У ваших творах вгадується одна з негативних рис, притаманна українцям, — страх втратити, що маєш, навіть хай воно і погане, аби не було гірше. Наскільки логічно сподіватися на хепі енд?
— Знаєте, я довго думав над тим, чому наші невільники майже не чинили спроб підняти повстання і повернутися додому навіть тоді, коли, як у часи Хмельницького, на кожного татарина в Криму припадало два, а то й три бранці з України. Так, їх гнали туди жорстоко й нещадно. Але тим, хто перейшов за Перекоп, казали: якщо приймете нашу віру — одразу стаєте вільними, даємо вам наділ і забезпечуємо вашу безпеку. А це було саме те, про що мріяла в ті непевні часи кожна людина. Але, згідно з кримськими звичаями, напад на українські землі мусили чинити всі без винятку дорослі чоловіки. В тому числі й колишні українці. І від таких «земляків» не було ніякого спасіння. Сьогодні картина майже ідентична. Найбільші вороги українства — саме ті хохли та малороси, хто за живу копійку продасть рідних батька з матір’ю.
— Чомусь мені бачиться така картина: після отримання Шевченківської премії на вас посипалися пропозиції видавати ваші твори. Чи не так?
— Мені б та вашу уяву, дорога пані Наталю! Бо насправді не було жодної пропозиції. Мабуть, видавці якимось чином довідалися, що Іван Малкович пообіцяв видавати все, що я напишу, але по книжці щороку. І це мене влаштовує. Я вважаю за краще видавати у нього, скажімо, «Потерчата», десь у 2014 році, аніж сьогодні, але в іншому видавництві. Виняток складає хіба що «Видавництво Старого Лева», яке є гідним суперником і партнером видавництва«А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА». Минулого року я дав чудовому редактору і поетці Мар’яні Савці рукопис «Ганнусі» — і щойно отримав верстку з розкішними малюнками Івети Ключковської.
— Коли ми триматимемо в руках роман, де ви шукаєте рецепт вічного життя?
— Мені самому це цікаво. Хоча дещо вже написане, дещо переписується заново, дещо викидається геть. Знаєте, з вічністю треба бути обережним. Та й не є самоціллю пошуки рецептів вічного життя. Я хочу провести думку, що в кожному з життів треба передусім зберігати свою гідність. Інакше і на тому світі доведеться пекти раків. Адже ті, кого ти принизив чи образив «тут», можуть опинитися поруч із тобою «там». А ще хочу підкреслити винятковість і чарівну привабливість нашої старенької матінки Землі. Мої герої бачать її чимось на кшталт курорту, де можна відпочити від минулого життя і набратися сил для подальших пригод. Звісно, в іншому часовому вимірі й в інших світах.
— Ви на своєму досвіді зіткнулися з тим, що швидше українці підставлять підніжку своїм, аніж це зроблять їм чужинці. Чи ви зрозуміли природу цього феномену?
— У часи мого навчання в Москві з восьми мільйонів мешканців півтора мільйони у графі «національність» мали запис «українець». Не було, здається, жодного українського кар’єриста, який не мріяв би про переїзд до Москви. І заради цієї мрії наші землячки свідомо віддавали свою українську душу на службу імперському дияволові. Тим більше, акція переходу була обставлена напрочуд майстерно і привабливо. Щодня від 12.00 до 12.45 з усіх московських репродукторів звучали винятково українські народні пісні, хвалилося все українське і взагалі відверто визнавалося, що найкращі служаки виходять саме з українців.
Пам’ятаю такий випадок. Я приїхав на навчання дещо запізно. Тож мене одразу покликали в партком. Ну, гадаю, зараз отримаю по шиї! Проте секретар парткому інституту почав: «На жаль, найкращі громадські доручення уже вичерпані, і вам залишилося проведення політінформації серед співробітників і рідних Симонова, Озерова, Соболєва. Це партійне доручення». «Але я ж не член партії»,— відказую. Секретар парткому на мить затнувся, а потім, підкреслюючи кожне слово, відказав: «Але ви ж українець!». І боронь Боже на офіційному рівні сказати щось погане про українців! Це все одно, що сказати щось погане про Брежнєва, Підгорного, Семичасного... Даруйте, не можу утриматися ще від одного спогаду. Коли я міняв паспорт, переді мною стояла московська школярка і вимагала, аби її записали українкою. «Мій дідусь у молодості носив вишиту сорочку, — доводила вона. — І взагалі бути українкою зараз модно». І таки вмовила.
Московським неофітам втовкмачувалося, що саме їм, учорашнім українцям, випала велика честь творити нову спільноту на ймення «радянська людина», а от ті, хто не хоче сприймати цього, є відвертим ворогом нашого суспільства. Навіть коли він живе в такій чудовій республіці, як Україна... Тож, при московській орієнтації на «українське», в Україні ми мали чітко спрямований антиукраїнський терор. Як не дивно, таке чиниться і сьогодні.
Володимир Рутківський
народився 18 квітня 1937 року на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному інституті й залишився жити в цьому місті. Почав друкуватися з 1959 року, проте перші твори вийшли в Москві, редактори в УРСР вбачали в його творах крамолу. Широка популярність стала супутницею письменника, коли йому виповнилося 70 — вийшла перша книга з його трилогії «Джур». Автор, зокрема, таких творів: «Ганнуся», «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Сторожова застава», «Сині Води», «Потерчата». Лауреат премії «Книга року Бі–Бі–Сі 2011» та Шевченківської премії.
Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» оголосив переможців відзнаки «Золоті письменники України» під час фестивалю «Книжкова країна». >>
Пам’ятаємо, як у післявоєнні роки сталінська камарилья вела боротьбу з т. зв. «космополітами», тобто тими людьми, які, побувавши в Європі, цікавились європейським способом життя, культурою, мистецтвом тих народів, яких московія «асвабаждала от гньота буржуазіі». >>
У квітні у столиці відбулася прем’єра спільного проєкту Херсонського обласного драматичного театру імені Миколи Куліша та Київського академічного театру «Колесо» — вистави про замасковані надії позбутися самотності «Надвечір’я з рок-н-ролом». >>
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>