Моральні уроки Софії Київської
Через півроку після відзначення тисячоліття храму влада наказує викреслити з експозиції згадку про 1011 рік як час його заснування. Це зроблено після окрику, що пролунав із сусідньої держави

Так сталося, що автор цих рядків усі свої 50 років прожив неподалік Святої Софії. Відтак собор із його садибою був завжди для нього чимось значно більшим, аніж просто туристичною атракцією чи «музеєфікованим храмом». Його мозаїки з фресками, глеки–голосники в мурах ХІ століття, шиферні плити на хорах і барокові «янголи у свитках» на дзвіниці сприймаються автором на рівні чогось неймовірно близького, свого, здатного передати саме тобі адресоване послання з глибин віків…Не менше важить Софія і в нашій колективній національній свідомості. Під її мурами (або в ній) відбувалися найважливіші події нашої історії. Тут патріарх Паїсій і митрополит Сильвестр Косів визнали державницьку гідність Богдана. І концепція «нерушимої стіни» iз захисницею Орантою народилася ще в середовищі київських книжників тієї ж доби. Тож саме Софія є неформальним, але від того не менш вагомим культурним і державним символом України.

Упродовж минулого десятиліття стан музею відчутно змінився на краще — стверджувати зворотне можуть хіба люди відверто упереджені. Було реставровано Митрополичий будинок, набула первісного вигляду оспівана поетами брама Заборовського — символ українського бароко, повернулися на своє місце відроджені руками краківських майстрів царські врата — перлина київських сніцерів XVIII століття. А головне — заповідник уперше набув статусу наукової установи. І колектив його науковців вирішив по–новому поглянути на чимало речей, які довго вважали усталеними. Благо, підстави для цього дав сам собор — інформацією, збереженою в його стінописах і графіті.

Як наслідок, у листопаді 2011–го, за рішенням Генасамблеї ЮНЕСКО і згідно з указом Президента Віктора Януковича, було урочисто відзначено тисячоліття собору. «Подякою» за успішно проведений ювілей невдовзі став наказ міністра культури Михайла Кулиняка про звільнення директора заповідника Нелі Куковальської, яка очолювала Софію впродовж 12 років. А призначений міністром новий склад Наглядової ради заповідника на чолі з академіком Петром Толочком оперативно виявив у роботі колективу безліч недоліків і упущень і (це при не скасованому ніким президентському указі!) категорично зажадав усунути з експозиції будь–які згадки про заснування собору в 1011 році…

«ОКРУГліть мій шанс до перемоги–2»
Руками Конституційного Суду й ЦВК влада зменшує базу для підтримки опозиції на виборах. При цьому вони втрачають легітимність Анна ЩЕПА   

Суд погодився з обґрунтуванням подання 51 депутата від Партії регіонів, що «подвійне балотування» (а таке вже було в українській практиці при «змішаній» системі) не відповідає принципу верховенства права та не забезпечує реалізації засад справедливості й рівності у виборчому процесі.

Дим над терактом
Рік після трагедії в мінському метро: обвинувачених розстріляли, але на головне запитання — кому й навіщо був потрібен той вибух – відповіді немає й досі Тетяна СНІТКО   

11 квітня 2011 року. Звичайний вечір понеділка. Тисячі людей поспішають з роботи, заповнений транспорт, затори на центральних вулицях — усі великі міста в годину пік схожі одне на одне. Мені треба їхати в центр, на Немигу, з пересадкою на станції метро «Жовтнева». Але щось раптом заважає, і замість метро я їду в інший бік на автобусі. Пам’ятаю, на годиннику було майже за чверть шоста, коли переносила зустріч із шостої сьогодні на опівдні завтра...

— Тобі ж їхати до центру 10 хвилин!

— Ой, щось сил нема! Дивно? Та сама знаю...

Коли автобус звертає з проспекту Незалежності (паралельно до нього якраз і йде в Мінську 1–ша лінія метро), мало хто з пасажирів звертає увагу на дивну річ. Проїжджа частина проспекту зовсім безлюдна, при цьому на тротуарах — натовпи народу. Пригадую, таке було, коли в 96–му році робітник якогось мінського заводу кинувся під потяг метро. Але тоді не працювало тільки метро. А зараз, як видно, не ходить наземний транспорт. Та й потім, далі шепоче мені щось на зразок внутрішнього голосу, в метро у нас останнім часом щомісяця НП. Постійно хтось як не на рейки падає, то раптово помирає на платформі. Багато страшних новин про метро...

— Напевно, аварія на проспекті, — каже хтось в автобусі позаду мене.

— Або знову перекрили, протестують проти дорогого бензину, — підтримує розмову інший пасажир.

— Та просто Лукашенко їде на якусь зустріч, ось і перекрили, — тоном знавця повідомляє третій.

Коли ми встигаємо від’їхати від центру досить далеко, мені дзвонять родичі з Польщі:

— Ти не в метро? Фух, слава Богу! Де решта наших?

— Та так, хто де... — я починаю щось розуміти. Метро. Погане самопочуття. Змінені плани. Так було і в день трагедії на Немизі в 99–му (коли під час тисняви в переході станції метро «Немига» загинуло 53 людини. — Ред.). Невже?..

— Ти що, не знаєш? У вас метро вибухнуло! По польському каналу тільки що в новинах сказали!

— Я ще не дивилася наші новини, але знаю наперед. Наші мовчать.

Уп’яте набираю номер своєї дочки. Телефон не відповідає. Я прошу родичку подзвонити з Польщі на доччин номер у мертвій тиші: нас слухає весь автобус. І раптом... дружне шарудіння пакетів, звуки розстебнутих «блискавок»: дістають телефони. «Маша/Саша/Наташа... Ти не в метро?! Слава Богу!..»

Приблизно так само, з невеликими варіаціями, шукала своїх рідних і друзів уся столиця. Та що там — уся Білорусь! Адже серед 15 загиблих і понад 200 поранених були жителі різних регіонів, навіть громадяни різних держав (постраждав і один громадянин України).

Вибух на станції метро «Жовтнева» прогримів о 17.54. Очевидці казали: у загиблих в метро дзвонили «мобілки».

Потовстішати, щоб... вижити
Тетяна Забзалюк із Нікополя, вилікувавшись від анорексії, започаткувала рух, мета якого — запобігати пропаганді худих Сергій ДОВГАЛЬ   

Анорексією, хворобою, коли людина відмовляється від їжі й доводить себе до повного виснаження, Таня Забзалюк із Нікополя захворіла, коли їй було 17 років. Смерть улюбленого дідуся настільки приголомшила дівчину, що вона не могла справитися з депресією. Почав боліти шлунок, пізніше медики виявили хронічний гастрит і посадили Таню на дієту. Власне, з цього все й почалося...

Про сонячні хлібини — легкі, як з верби «котики»
Спомин iз дитинства й авторський рецепт випікання паски

Великдень — Великий день, до якого у нас вдома зазвичай готувалися заздалегідь, ще з настанням Великого посту. Все тут мало значення, кожна дрібничка, слово, погляд, рух сонця, повернення журавлів із вирію... Та найяскравіший спогад — то випікання пасок, отих сонячних хлібин, так їх називала моя бабуся. Вони — запашні, щедро прикрашені безконечниками, пташенятами, ружами–берегинями, сваргами–сонцями...