Тут навіть на груші ростуть... гарбузи

10.04.2012
Тут навіть на груші ростуть... гарбузи

Олександр Кріпак.

Як зізнається Олександр Кріпак, зайнятися городиною він був змушений не від доброго життя. Адже спершу мріяв після отримання диплома агронома в Дніпропетровському аграрному університеті працювати в колгоспі рідного Мишуриного Рогу, великого села на березі Дніпра у Верхньодніпровському районі на Дніпропетровщині. Але не так сталося, як гадалося. Колгосп уже дихав на ладан, і Олександр зловив себе на тому, що хоче поекспериментувати з помідорами, баклажанами та солодким перцем. Мама для цього відвела синові четвертину городу, і пішло–поїхало...

Чоловік займається улюбленою справою вже два десятиліття і подальшого свого життя без неї тепер не уявляє. Що сприймається, певною мірою, й символічно. Адже батько Олександра, Іван Олександрович Кріпак, який нещодавно відзначив своє 85–річчя, колись працював секретарем у легендарного кукурудзівника Марка Озерного, згодом закінчив факультет журналістики Київського державного університету, є автором декількох книг, протягом 20 років очолював місцеву сільську раду. Отож доводиться говорити про землеробські традиції. Тільки з плином десятиліть вони з традиційної кукурудзи зусиллями Кріпака–молодшого дали про себе знати у справді несподіваному ракурсі.

 

Помідори для народу

— Я зловив себе на бажанні розводити городні рослини та квіти, яких на той час в Україні майже не було, — розповідає. — Насіння перших екземплярів передав мамин брат, що тоді саме переїхав до США, а до цього в Україні серйозно займався квітникарством. Потім згадав про однокурсників, яких доля закинула до різних країн, — вони теж надіслали цікаві зразки. Так у мене з’явилися гарбуз фіголистий, який може зберігатися і п’ять років, червоний огірок iз Південної Кореї — його доводиться запилювати вручну, бо в нас немає потрібних комах, китайські огірки, що мають білий колір...

Спершу все це робив тільки для того, щоб прикрасити город, але поступово захопився всерйоз. Тепер у нашому каталозі тільки помідорів — понад 300 найменувань. Кожного року апробуємо різні сорти, залишаючи ті, що добре себе зарекомендували протягом певного часу. Так само й з огірками... А баклажани у нас є і жовті, і червоні, які не відрізниш від помідора, і взагалі всіх кольорів райдуги.

— Цього року, наприклад, помідорів ви скільки сортів маєте намір посадити?

— 120—150. Апробували ж і всі 300. Бо одні сорти себе не виправдовують, а інші, навпаки, демонструють дивовижні якості. Як от Шедевр–1 і Шедевр–2, що з минулорічного врожаю можуть пролежати і до травня. При цьому ніхто не може повірити, що вони не з теплиці. До того ж у цих сортів ще й багато бетакаротину, що запобігає розвитку пухлин.

Чумою XXI століття для помідорів називають фітофтороз, який може знищити всі плоди буквально за одну ніч. Коли я експериментував, подібні випадки теж були. Тому ми виводимо такі сорти, щоб і проти хвороб були стійкими, і будь–яка людина могла їх виростити з мінімальними фізичними затратами, отримавши радість від зібраного врожаю. Як кажуть, помідори для народу.

Хоча є сорти й справді дивовижні. Як–от чесновий томат. Коли росте — немов квітка. А плід у нього складається з дольок, що відламуються, як в апельсина.

«Рис у нас свій, домашній»

— А чи можете показати щось таке, чого в Україні точно більше ніде немає?

— Наприклад, соріс — це схрещений рис iз сорго. Знайомі стверджують, що через iнтернет намагалися його відшукати і тільки у нас свого часу знайшли. Ми з мамою соріс уже років чотири вирощуємо і неабияк ним задоволені. Він дає у два–три рази більший урожай, аніж кукурудза і сорго. А за споживчими якостями соріс від рису так просто не відрізниш. Тому рис закордонний ми не купуємо, а їмо свій, домашній.

Соріс стійкий до будь–яких погодних умов, зокрема не втрачає своїх поживних якостей і за високих температур, навіть до 40–50 градусів. Кукурудза засихає, а йому хоч би що. Соріс можна спокійно вирощувати і в західних, і в східних областях України. Я навіть чув, що один фермер його людям уже й на пай став видавати.

Те ж саме і з розторопшею, яку нині можна придбати у наших аптеках. Не буду ствер­джувати, що першими, але точно одними з перших в Україні ми цю рослину стали розводити. Що цікаво, зерно розторопші нічим не відрізняється від нашого звичайного будяка. Принаймні квітка точно схожа. Тільки листя темніше і з білими розводами — на відміну від сизих у будяка. Отож на городі розторопшу полоти слід дуже обережно. Щоб з будяком не переплутати і як бур’ян не викинути.

І колюча розторопша настільки, що дістати руками її насіння неможливо, тому нам це вдається тільки за допомогою пінцета. Я особисто цією диво–рослиною настільки захопився, що присвятив їй зо двадцять публікацій у спеціальних друкованих виданнях. Потім отримував сотні листів, у яких люди дякували за те, що за допомогою розторопші вилікували цироз печінки.

Віск теж росте на... городі

— Цікаво, а які плоди ви вирощуєте найбільші за розмірами?

— Наприклад, є у нас соняшник Гулівер iз лушпинням білого кольору, насінням якого, як і сорісу, горобці не цікавляться. А корзинка в діаметрі буває така, що до сапетки не влазить.

Камбуз (із сімейства гарбузових) нам вдалося виростити вагою 97 кілограмів. А Титан і взагалі на 267 кг затягнув — навіть учотирьох його на брезенті не могли підняти.

До речі, згаданий мною вище фіголистий гарбуз якось викинув фортеля. Його ми посадили метрів за 60 від старої груші, вік якої понад 100 років. А коли листя на дереві опало, дивимося — на ньому висять... гарбузи. Добре, що вони невеликі — мають вагу 5–6 кілограмів. Гарбузи, як відомо, в’ються. От і забралися аж на грушу.

Уже років зо три ми культивуємо й абсолютно нову рослину китайського походження. Називається вона бенікадзе і має дуже багато лікувальних властивостей. До того ж іще й смачна. Одні з тих, хто бенікадзе куштував, кажуть, що нагадує коров’яче молозиво, іншим — ще щось... Хоч як би там було, цей плід споживати однаково корисно людям будь–якого віку — від старого до малого. Рослина ще й над­звичайно плодюча — на одному кущі бенікадзе зав’язуються до 80 плодів. На колір вони сизі, бо покриті воском, з якого у Китаї роблять свічки. І саме завдяки цьому бенікадзе не гниє і не висихає. Отож і віск теж росте на нашому городі.

Також у нас є багато видів лагінарії — декоративного гарбуза. У довжину вона нагадує звичайний кабачок. Коли ж якусь частину її відрізав, надалі росте в... ширину.

А момордика схожа на звичайний огірок — тільки має пупирчастий вигляд. Коли ж достигає, стає помаранчевого кольору і розкривається на три лопаті. Але й це ще не все. У тих лопатях, немов у калини, є ягідки, дуже смачні й корисні. До речі, немало садівників вирощують момордику на балконах чи навіть підвіконнях.

— На якій же площі ростуть ваші дива?

— Близько двох гектарів. І, повірте, світу білого не бачимо, бо вправляємося з усім цим господарством практично вдвох iз мамою. Тому влітку на морі, відколи городництвом став всерйоз займатися, я жодного разу не був, адже своє господарство не можу залишити і на день. Кожна рослина потребує ретельного і постійного догляду. Коли навіть день не маєш права проґавити, бо вже не отримаєш очікуваного результату. І коли під час літньої спеки на сусідських городах не побачиш жодної людини, я стою цілоденно і поливаю своїх улюбленців. Бо іншого життя для себе вже не уявляю. І про кожен сорт можу розповідати годинами. До того ж так само фундаментально займаємося й квітами, серед яких можемо показати чимало справді екзотичних і небачених для більшості українців.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>