Нейробіолог Девід Іґлмен: крок у крок з науковою фантастикою
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
Кадр з фільму Стівена Содербергера «Нокаут». (з сайту afisha.ru.)
Серед можливих претендентів і фільм «Табу» португальця Мігеля Гомера. Несхожість цієї картини на інші визначається багатьма чинниками. І чорно–білим зображенням, і стилізацією пiд кіно 1920—1930–х, і певною ностальгією за втраченою патріархальною гармонією. Власне, фільм і поділяється на дві частини, перша з яких має назву «Втрачений рай», а друга — просто «Рай». Це ніби мемуари про далеке минуле, коли ріки були молочні, а береги кисільні. Коли Африка для португальців була таким собі величезним «заміським будинком», де було все так чудово — і для хазяїв, і для самих африканців. І де любовні стосунки настоювалися на терпких гарячих світанках, а полювання давало море задоволень...
Справді, мемуари, засновані на щоденниках і листах, з діленням на місяці й роки. З великим інтересом до аури часу, духу епохи, його звабливого трунку. Не буде вже таких епох, і не буде таких романтичних натур. Може, тому, що не та вже Африка, і Ніл–ріка не та — усе інше. Це бачиш і на Берлінале. Колосальна кількість техніки комунікативного призначення, журналісти миттєво зв’язуються з редакціями — просто сидять на підлозі і тримають за поли всенький світ. Раніше не було такого ґвалту інформації і такого зомбування–бомбування. Люди були статечнішими, заглибленішими в себе. Чи зберігся де такий світ, чи можна навести на нього фокус?
Здається, ще збереглися такі куточки. Дивлюсь японську картину «Котячий прокат» 40–річної Наоко Огігамі. Картину представлено в «Панорамі», на самому «ходовому» семигодинному вечірньому сеансі (втім тут немає «неходових», скрізь тьма народу, що жадає кіноодкровень). У залі ніде билиночці встромитись. А картина — ну так собі. Матеріалу на 20, од сили 30 хвилин, одначе вона триває дві години. І зал дивиться «в штири ока». Понад те, підсміюється, вигойдується од співпереживань. Японець, що сидів біля мене, од сміху часом із крісла вилітав. Що смішило мого сусіда — ніц, не для мого хлопського розуму. Якісь тонкощі мови і мовлення? Щось таке у ситуаціях, що для мене закрито сімома печатками?
Хоча ну що тут розуміти? Історія дівчини, яка, опісля смерті бабусі залишається сама із двома десятками котів і кішок. Аби чимось зайнятись, вона влаштовує прокат своїх котів. І грошенят заробити, і розважитись, на людей подивитись. Виходить колективний портрет того, що раніше називалось диваками, «чудиками» — їх у радянському кіно було неміряно (найбільше в грузинському). Нині їх не видно, героями у нас тепер «людішкі» прагматичні, на гроші й вигоду поведені. І от бачу, потроху випірнають знову ці химеричні персонажі — аж у Японії, — яких хлібом не годуй, дай з людьми «за жизнь» поговорити, і є, є глядачі, готові таке кіно і таких героїв спостерігати годинами. А я от, грішний, бачу тут тільки «короткометражку». Бо ж нудно — якраз на 20–й хвилині запаси драматургії вичерпуються. Одначе поцінуймо цей рух проти течії — режисерку вочевидь не цікавили звичні резони продюсерського кіно з його установками на тотальне загарбання глядацької свідомості.
Дивимось конкурсний фільм «Листівки із зоопарку» (спільне виробництво Індонезії, Німеччини і Гонконгу) 31–річного індонезійського режисера Едвіна. Майже безфабульне, ліричне кіно. Дівчина, головна героїня стрічки, десь із годину мандрує зоопарковими нетрями. Одначе дівчатко втрапляє у щось подібне до шоу–бізнесу, а потому й зовсім в обслугу напівзлачного закладу, де їй доводиться еротичні масажі мужикам робити, з мазями і торканням звабливостями своїми.
Та тьху на ті буржуїнські забави! Дівчатко знову на природі, і знову в зоопарку. Останні плани фільму — вона і височенний, як і належить, жирафа. Ніжно його погладжує, ніжно масажик йому робить — без включення корисливих резонів. Бути жирафом чи серед жирафів, вернутись у лоно церкви–Природи — от трансльоване нам режисером нехитре послання. Вперед, до Руссо, і апологетики природи і природного в людині.
Схоже на те, що азіатські режисери все частіше вигрібають на плесо нефабулярного, неподієвого кіно. От чи купують таке кіно на Заході? По росіянах бачимо, що купують краще, а відтак і пропонують депресивний образ Росії. Ви думаєте, від України чекають чогось ліпшого? Шшас, узулися, вже йдуть вам назустріч. Інтерес викличуть фільми про наших жінок, які всуціль розкішні тілесно і так само розбещені, легко здаючи свою «налічку» за долари і євро. Хоча зауважу, що подібні уявлення не вчора народились. Десь за місяць побачить світ повний текст щоденників Олександра Довженка, і там, серед інших записів воєнної пори, ви зможете прочитати, що в жодній країні Європи жінки так охоче не віддавалися завойовникам, як в Україні та Росії. Митець звинувачував у тому систему, відсутність належного виховання у 1930–ті роки, але ж як там не було, а німцям те запам’яталось. І не тільки їм... Ламати ті стереотипи треба, але куди легше вискочать на поверхню ті, хто збацають романс «о продажних хохляцкіх женщінах». Ну про корупцію й інші «свинцеві мерзопакості» нашого життя — завсіди «пожалуста».
Є країни, де над іміджем працюють цілісінькі тобі інститути. Просто тим країнам не все одно, як вони виглядають у навколишньому світі. Хоча ж мова не тільки про світ навколишній. Ще важливішим є те, як ми виглядаємо у власних очах. Хіба нам наплювати, що думають про нас, старших, і всю Україну наші діти? Боюсь, так воно і є, особливо коли пригадати, що, за опитуваннями, більше половини молодих українців хоче виїхати на Захід.
Днями тут відбулася презентація міжнародного проекту молодіжного альманаху, в якому, як я згадував раніше, брав участь молодий український режисер Роман Бондарчук. 15 авторів iз колишніх республік СРСР розповіли про покоління тих, хто народився після 1991 року. Продюсували латвійці й французи, до яких долучився відомий телеканал Arte. Все це в контексті загальноєвропейських програм до 20–ліття падіння Берлінської стіни. 15–хвилинна стрічка Бондарчука називається «Поліна», її героїня — дівчинка–оркестр із Херсона. Як пояснив мені Роман, йому подумалось, що українці такі–от: щоби жити, їм необхідно грати одразу на кількох інструментах. Філософія життя по–українськи.
Зводили всі фільми в Парижі, запросили досвідчену британську монтажерку (справді, вирівняти — жанрово, стилістично — новели було непросто). Хоча їй, розповів Бондарчук, було дещо сутужно у розумінні наших реалій, учорашніх і сьогоднішніх.
Фільм молодого російського кінодокументаліста Андрія Грязєва «Завтра» (показано у «Форумі») теж про покоління молодих. Арт–група «Війна» із Санкт–Петербурга вирішила дати бій нинішній державній машині. Перекинути її догори дригом, буквально так: дитячий м’ячик закочувався під міліцейське авто, а потім кілька молодиків перекидали його. Фільм Грязєва був дуже прихильно зустрінутий величезним залом SineStar, такий образ Росії подобається. Хоча, сподіваюсь, справа не в критицизмі твору, а в його соціальному аналітизмі передусім.
От що добре продається — новий фільм Стівена Содербергера «Нокаут» (Haywire), показаний поза конкурсом. Шпигунський бойовик, супертрадиційний, одначе ж зроблений, як хороша балетна вистава. Молода працівниця ЦРУ б’ється із поважнішими за віком спецагентами і всіх перемагає. Торжество, у своєму роді, фемінізму. Правда, рекомендую: таке віртуозне володіння тілом жанру і стилю гарантує повноцінне естетичне задоволення.
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>
За даними Міністерства освіти і науки Латвії, російська мова викладається як друга іноземна майже в половині латвійських шкіл. >>
Режисер документального фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов привіз до України перший в історії вітчизняного кіно «Оскар», а також статуетку Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA). >>
Однією з фіналістів міжнародної поетичної премії Griffin Poetry Prize стала поетеса Галина Крук зі своєю збіркою поезії “A Crash Course in Molotov Cocktails”. >>