Володимир Лущак: «Ми — не менеджери й не бізнесмени, ми — науковці». (Фото автора.)
Високий рейтинг Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника серед українських вишів (за останньою версією, створеною Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського на основі найбільшої наукометричної бази даних Scopus, — 12–те місце) значною мірою забезпечила молода, проте вже добре знана в науковому світі тутешня кафедра біохімії та біотехнології. Її десять років тому створив, повернувшись у рідні краї після «освоєння» Москви та Криму, доктор біологічних наук, професор Володимир Лущак. Короткого відрізку часу виявилося достатньо, аби провідні дослідницькі центри світу та престижні наукові видання зацікавилися працями прикарпатських біохіміків. Більше того, їх вшанували своєю присутністю і виступили з лекціями такі світила цієї галузі науки, як лауреати Нобелівської премії, професори Берт Сакман й Ервін Негер.
— Володимире Івановичу, — звертаюся до завідувача кафедри біохімії та біотехнології, — як вам удалося заявити про себе на весь світ і не перебратися за кордон, адже багато колег вашого рівня вже сказали своїй нещасній Батьківщині «гуд бай». Приміром, уродженець Івано–Франківська Олексій Верхратський, нині професор Манчестерського університету й голова фізіологічної секції Європейської академії наук, в одному з інтерв’ю зізнався, що він уже «не бачить якихось реальних шляхів виходу української науки з цієї кризи».
— Не сипте сіль на рани. Ми в Івано–Франківську проводимо на кафедрі фундаментальні дослідження, результати яких (близько 70 відсотків) публікують у міжнародній науковій періодиці. Світовій спільноті це цікаво, а в Україні — майже ні. Я людина цивілізована й корупційні схеми не сприймаю апріорі. Мабуть, тому й сидимо на голодному пайку. Останніми роками в Україні не було підтримано жодний проект нашої кафедри. За кордоном — із дорогою душею. Наші співробітники та випускники нині працюють у лабораторіях Швеції, Фінляндії, США, Канади та Польщі. Щойно я особисто також виграв грант і збираюся півроку попрацювати в Німеччині.
— Мабуть, вітчизняний держбюджет нині не в змозі «потягнути» тривалі фундаментальні дослідження. Може, розпорядники державної скарбниці підтримали б більш «заземлені» проекти?
— Ми готуємо висококваліфікованих випускників, яких запрошують для співпраці у розвинуті країни Європи та Америки, а вдома не всі вони навіть можуть працевлаштуватися. Ми — не менеджери й не бізнесмени, ми — науковці, і, крім фундаментальних праць, пропонуємо ефективні прикладні розробки, скажімо, для підвищення врожайності бобових, для здешевлення виробництва харчових продуктів. Але ж попиту — немає.
— Як немає? Не так давно офіційний сайт облдержадміністрації повідомляв про те, що на засіданні робочої групи Регіонального комітету з економічних реформ в Івано–Франківській області вирішено запросити вас до співпраці як одного з найкращих учених України. Мета — втілити в життя ваші ідеі «щодо вирощування в області печериць, гливи, лікарських трав, айви, шовковиці та лохини».
— Моя ідея передусім полягає в тому, аби відкрити науково–практичний центр, який реально зв’язував би науку з виробництвом. Ще 20 років тому я бачив, як у Канаді при університетах створювали бізнес–інкубатори — своєрідні посередники між ученими й підприємцями. Вони мали цільову фінансову підтримку уряду. Їхня мета — запровадження у виробництво високих технологій. У нас же цікаві наукові напрацювання не просувають далі бюрократичних теревень. Коли я почав вивчати місцеві труднощі з вирощуванням грибів, то невдовзі знайшов найслабшу ланку — вирощування міцелію. Цю проблему ми вирішили, але попиту на такі розробки і близько не видно.
— Тема вашої докторської дисертації пов’язана з біохімічними механізмами адаптації риб до умов навколишнього середовища. Ви що, й рибоводам можете надати кваліфіковані поради?
— Як науковця мене передусім цікавить проблема впливу змін навколишнього середовища — температури, вмісту кисню у воді, збільшення токсикантів — на самопочуття риб не тільки на фізіологічному, а й біохімічному рівні. Зокрема, як і чому за таких умов відбувається регуляція вмісту білків, жирів і вуглеводів. Щодо практичних порад, то починаючи з 1991 року я і тут робив кілька спроб поєднати науку з практикою. Коли ще працював у Криму, то з колегами виконав кілька науково–пошукових проектів. Два з них були пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. У чорноморських водоростях ми знайшли речовину, здатну «витягувати» стронцій, накопичений у кістках людини. Наша розробка викликала жвавий інтерес не лише серед учених, а й у заступника міністра з науки тодішнього Мінчорнобиля. А в підсумку — пшик. Як стало згодом відомо, сировину для виготовлення виявленої нами речовини комусь було вигідно завозити з російського Далекого Сходу. Чорне море в нас викидає на берег масу водоростей, і ми просто по них топчемося. По золоту топчемося.
— Коло ваших наукових інтересів, наскільки мені відомо, поширюється й на вивчення впливу вільних радикалів на людину, зокрема — на процеси старіння організму. Як можна захиститися від цих мініатюрних монстрів, котрі, на думку багатьох дослідників, спричиняють понад півсотні хвороб.
— Я справді давно займаюся цією проблематикою і, звісно ж, не на рівні косметики чи панацеї від старіння. Нині редагую три англомовні книги, присвячені проблемам оксидативного стресу — підвищеного вмісту вільних радикалів iз певними негативними наслідками для організмів. На жаль, ми знаємо про вільні радикали або про нестабільні молекулярні структури дуже мало, позаяк спромоглися подивитися на них, образно кажучи, лише крізь щілинку. Тому не будемо все стригти під одну гребінку. Візьмемо для прикладу буденну ситуацію: людина ненароком загнала в руку дрібненьку скалку. На тому місці невдовзі утворюється нарив. Про що це свідчить? Про те, що білі клітини крові почали атакувати бактерії. Чим? Вільними радикалами! Це — їхня зброя.
Вільні радикали оточують нас з усіх сторін і присутні в усіх організмах, але й організми щодо них мають спеціальні системи захисту. Назагал було встановлено, що сильний стрес — емоційний, фізичний, температурний — викликає в організмі підвищення рівня вільних радикалів. З одного боку — це негативна реакція, з іншого — якщо підвищення не надмірне, то це — плюс, позаяк усе, що не вбиває, робить нас сильнішими, підвищує захисний потенціал. Ми довели це на дослідах із бактеріями, грибами, рослинами й тваринами. І не тільки ми — багато хто з учених дійшов такого ж висновку.
Чи можна вплинути на ці процеси? Можна. Якщо діяти за системою поступового збільшення інтенсивності стресів. Якщо, наприклад, повільно підвищувати температуру, то організм стане менш чутливим і до її істотного підвищення чи навіть до зниження, тобто зростає його здатність адаптуватися до нових умов. Так само, пристосовуючись до збільшення фізичних навантажень, людина легше переносить емоційні перенапруги. Це так звані перехресні адаптації.
— Що може відсунути процес старіння на більш пізній вік: активний спосіб життя, спеціальна дієта чи успіхи сучасної фармакології?
— На сьогодні переважно йдеться не про збільшення тривалості життя (вона й так у цивілізованих країнах досить висока), а про поліпшення його якості в людей старшого віку, тобто їхньої здатності якомога довше зберігати бадьорість душі й тіла. Найдоступніший рецепт — суттєва перевага овочів і фруктів у щоденному харчуванні над рафінованою та термічно обробленою їжею, поєднана з активним способом життя. Але це — обширна тема для окремої розмови.
— І все ж людям так хочеться почути про якісь диво–ліки, приміром, резвератрол, прирівняний до еліксиру довголіття.
— Дехто з дослідників справді вважає цю речовину, що міститься в шкірці та зернятах темних сортів винограду й багатьох інших ягід, дуже сильним антиоксидантом. Ще можна в цьому контексті згадати витяжку з кори середземноморської сосни, плодів чорниці та лохини. Остання має непогані перспективи в Україні, i над цим ми теж активно працюємо. Проте панацеї, на жаль, немає. Є розумний баланс, закладений у природі. Відомо, що вітаміни E і D виконують безпосередню захисну функцію, та нещодавно з’ясувалося, що вони діють ще й опосередковано — регулюють багато клітинних процесів: біосинтез білка, нуклеїнових кислот тощо. І це, зрозуміло, лише невелика частка того, про що нам удалося поки що дізнатися. Складніше і цікавіше — попереду.
Володимир Лущак
56 років. Народився в Івано–Франківську. Закінчив Московський державний університет ім. М. Ломоносова, тамтешню аспірантуру і там же захистив кандидатську дисертацію. До повернення в обласний центр Прикарпаття працював в Інституті біології південних морів АН України. Доктор біологічних наук, професор. За версією Scopus — входить до сотні найбільш цитованих науковців України та до десятка науковців, які представляють у цьому списку вітчизняні ВНЗ.
Кілька років Володимир Лущак провів за кордоном, працюючи в університетських дослідницьких центрах Канади, Бразилії, Великобританії, Німеччини, Швеції, Фінляндії та Польщі.
Має дорослих сина і двох доньок, які теж стали біохіміками.
Біохімія — наука про хімічний склад організмів та про хімічні процеси, що в них відбуваються. Вона вивчає структури й функції клітинних компонентів — білків, вуглеводів, ліпідів, нуклеїнових кислот та інших біомолекул. Крім того, біохімія «цікавиться» розкладанням органічних речовин, що пов’язано з виникненням ґрунтів, осадових гірських порід, покладів вугілля, нафти і горючих газів.
На базі фундаментальних досліджень біохімії створюють технології одержання важливих препаратів для медицини, сільського господарства й різних галузей промисловості.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
