Спершу свою постановку шекспірівської «Міри за міру» Російська драма анонсувала як «Вісім рядків про властивості пристрасті». І буквально в переддень прем’єри назву спектаклю змінили на «Цинічну комедію». Цинізму в п’єсі — її називають однією з найскладніших у творчості Вільяма Шекспіра — справді вистачає. Як персонального, так і загального. «Про що вистава?... Про пристрасть і владу, про пристрасті влади, і про те, що у владі багато бруду, — так анонсує «Цинічну комедію» художній керівник театру Михайло Рєзнікович. — Про те, що ... коли «распалась связь времен» людину вже не зібрати, про страшне словечко в житті країни, покоління, людини: «пізно»...»
Починаючи роботу над цією п’єсою, режисер Леонід Остропольський чудово усвідомлював, що успішних постановок «Міри за міру» історія світового театру майже не знає. Об неї «ламали зуби» поодинокі сміливці, більшість же режисерів цю п’єсу воліли просто не помічати. Свою версію «Міри за міру» Остропольський вирішив будувати за принципом «герої Шекспіра — наші сучасники». Бо з прадавніх часів природа стосунків чоловіка і жінки, людини і влади, за великим рахунком, не змінилася. Змінювалися, висловлюючись театральною мовою, обставини дії. У Шекспіра дуель кохання і хтивості, закону і беззаконня відбувається на тлі зміни влади: Герцог (Олег Треповський), караючи себе за те, що занадто багато волі дав своєму народу, і люди погрузли у суцільній розпусті, поступається своїм кріслом правителя молодому Анжело (Дмитро Савченко). Але вирішує під виглядом ченця контролювати ситуацію. Перші ж вилазки Герцога в народ розкривають йому очі й на проблему з законодавством у країні, і на такого, на перший погляд, благородного та непідкупного Анжело: його наступник погоджується закрити очі на закон, якщо Ізабелла (Анна Артеменко) в обмін на життя свого брата погодиться віддатися йому. Фінал вистави у Російській драмі прозвучав логічно і по–шекспірівськи: «порок наказан, добродетель торжествует». Хоча запитань без відповіді залишається дуже багато. У контексті самої вистави (приміром, смерть Ізабелли на руках закоханого Герцога виглядає непереконливо і недостатньо доказово). І в контексті суспільному. Оскільки стосунки українців iз законом, м’яко кажучи, неідеальні. І, що особливо засмучує, якихось позитивних перспектив тут поки що чекати марно.
«Давайте отменим законы:
Ведь пользы от них ни на грош.
Живем по понятиям зоны:
Бал правят лишь деньги да ложь.
Давайте признаем открыто:
Быть умным и честным — позор;
Что главное в жизни — корыто
И скотный, как общество, двор».
Ці рядки Олександра Рогова, процитовані в програмці вистави, співзвучні з тональністю та висновками самої вистави.
«Цинічна комедія» має виразну сценографію (художник — Олексій Вакарчук) та костюми (автор — Дмитро Разумов). Актори «озвучують» думки режисера, схиляючи шальки терезів в один чи інший бік, переставляючи гирі чи й взагалі влаштовують на них застілля, раз по раз всідаючись у крісло володаря... В елементах одягу можна впізнати вельмож, представників найнижчих прошарків населення, блазнів чи й акторів комедії Дель–Арте. Причому часто всі ці соціально–історичні прикмети закумульовано в одному і тому ж костюмі... І тільки найвищі чини одягнуті у строгі френчі. Інше, як казав один герой уже не шекспірівської, а нашої епохи, додумайте самі.
