«Мама досі не знає, що тата більше нема»

Усього за пару тижнів до смерті Петро Тронько дав одній із газет останнє своє інтерв’ю. Там, зокрема, 96–річного академіка запитали: «Чи відчуваєте ви страх перед смертю?». На це Петро Тимофійович відповів: «Про смерть не думаю. Я люблю життя, воно — прекрасне!». І, напевно, був у цих словах щирим. Адже пішов із життя несподівано для всіх. Він так і не став пенсіонером у класичному розумінні цього слова — весь час працював, виношував різні проекти, брав участь у громадському житті.

В історії України Петро Тимофійович залишив помітний слід: він став рушієм у створенні музею просто неба в Пирогові, ініціював відновлення Музею «Козацькі могили» під Берестечком, Музею українського козацтва в Запоріжжі, двох зруйнованих соборів у Києві. Він є автором і співавтором десятків наукових праць, зокрема багатотомного видання «Історія міст і сіл УРСР» — такого літопису на мала жодна з радянських республік. Правда, академік боляче сприймав той факт, що через 30 років після написання цієї енциклопедії майже двi тисячі населених пунктів назавжди щезли з мапи України... Останнім часом Петро Тронько разом із колективом однодумців трудився над грандіозною 100–томною роботою «Реабiлiтованi iсторiєю».

Ми добре знаємо Петра Тимофійовича як громадського діяча. А яким був Петро Тронько поза офіціозом, з «УМ» поділилася його донька, Лариса Петрівна. Жінка зараз рідко буває в Києві — мешкає на дачі в передмісті, звідти зручніше навідувати в лікарні хвору матір, тож ми поспілкувалися з нею по телефону.

«Ще дитиною він пішов працювати — був пастушком»

— Він був батьком із великої літери, так можете й написати. Мене називали татовою дочкою. Бо з усіх питань я бігла радитися саме до тата, з ним вирішувала всі життєві питання. Він був для мене і батьком, другом. Навіть коли я вперше закохалася, то сказала про це татові, а не мамі.

У нас із ним були чудові стосунки. Мій тато ніколи мене пальцем не зачепив і ні разу навіть на мене не крикнув, ніколи не образив якимось словом. У дитинстві я була, правда, не дуже хорошою дівчинкою, ременя мені від мами перепадало. А от від тата — ніколи. Він зазвичай садив мене на стілець і читав нотації. Але щоб ляпаса дати нижче спини — такого не було!

— Що розповідав вам Петро Тимофійович про своє дитинство?

— Воно було дуже важким. Жили надголодь. Татові було всього п’ять рочків, коли помер від тифу його батько. Братик і сестричка були ще меншими. Діти ледь не опинилися в дитячому будинку, але бабуся взяла їх під свою опіку. Зовсім малим він пішов працювати — був пастушком. У 17 років поїхав працювати на шахту.

— Ваш батько родом із Харківщини. Він підтримував зв’язки зі своєю малою батьківщиною?

— Він постійно їздив у своє рідне село — кожного літа. Це Заброди Богодухівського району. Його завжди там радо приймали, чекали. Там живуть його родичі — троюрідні брати. Він їздив до них, бо батьківської хати не залишилося. Буваючи в селі, обов’язково відвідував могили рідних.

— Його батьки там поховані?

— Батько похований там, він, як я казала, рано помер — ще й тридцяти років не було. А мама похована тут, під Києвом. Батьків молодший рідний брат Дмитро жив у Боярці. Він був директором дитячого санаторію, зарано пішов із життя — років у 60. І бабуся, мама татова, попросила, що хоче бути похованою поряд iз ним. Вона теж прожила довге життя — померла, як і тато, в 96 років. Ми поховали її поряд із дядьком, у Боярці.

«Любив риболовлю і полювання»

— Ваш батько обіймав свого часу високі керівні посади, чи вплинуло це на нього? У побуті він був вибагливою людиною?

— Зовсім ні! Він дуже любив просту їжу: смажену картоплю, сало, котлети. Рибу обожнював у будь–якому вигляді — чи це оселедець, чи це смажені карасики, чи заливна... Сам страшенно любив рибалити і маму до свого захоплення привчив. Разом вони часто брали вудочки і шли до річки — любили посидіти на березі біля води. Не пригадую такого, щоб тато чогось їсти не хотів, перебирав харчами, як кажуть. Спиртним ніколи не зловживав — не любив цього, хіба що символічно з нагоди свята міг пригубити чарку.

— Крім рибалки, як ще любив проводити час?

— У молодості любив полювання. Мав свою компанію, з якою їздив до лісу. Коли мали відкривати сезон, всі до цього ретельно готувалися: чистили зброю... Коли я малою була, він мене часто брав із собою, а подорослішала — мені стало це нецікаво.

— Батьки якось вплинули на ваш життєвий вибір?

— Ні. Тато в мене історик, мама — медик, а я закінчила Київський політехнічний інститут. Тато дуже хотів, щоб я вступила в університет на історичний факультет, мама хотіла бачити мене студенткою медінституту. У школі мене рекомендували вступати на фізико–математичний факультет університету, я була здібною до точних наук. Але я вчинила на свій розсуд — пішла в політех (Лариса Тронько має фах інженера–електрика, є кандидатом технічних наук, до сьогодні працює вченим секретарем Державної науково–виробничої корпорації «Київський інститут автоматики». — Авт.).

Вважав себе атеїстом і... відновлював собори

— Петро Тимофійович ніколи не приховував, що він — атеїст. Одначе саме він доклав чималих зусиль, щоб відновити Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори. Чому?

— Спробую пояснити. Він дійсно вважав себе атеїстом. Але глибоко поважав віруючих людей. Тато не стомлювався повторювати: завжди треба думати про те, що ми залишаємо нащадкам, і про те, за якими справами нас пам’ятатимуть. Він дуже трепетно ставився до нашого надбання. Може, саме тому для нього так важливо було відновити знищені собори — наше минуле, нашу історію. Як ви знаєте, він 22 роки очолював Товариство охорони пам’яток України. Він ініціював створення музею в Пирогові. Погодьтеся, що уявити Київ зараз без цього скансену неможливо. Як і без Михайлівського Золотоверхого, без Успенського соборів.

«Тато ніби щось передчував»

— Ваші батьки прожили в шлюбі більше 70 років. Вони були щасливим подружжям?

— Тата поховали в день їхнього весілля (15 вересня. — Авт.). Тоді виповнилося рівно 75 років, як вони одружилися. Батьки побралися ще до війни зовсім юними — татові було років 20, а мамі — 17. Вони були щасливі у шлюбі. Їхнє подружнє життя може бути взірцем для інших. Я ніколи не бачила, щоб батьки сварилися. Може, колись, правда, і сперечалися, але при мені цього ніколи не було.

Дай Боже, щоб усі так жили, як вони з мамою. Знаєте, моя мама зараз у лікарні, вона й досі нічого не знає (наша розмова відбулася минулого тижня. — Авт.). Лікарі заборонили мені говорити їй, що тата немає. Кажуть, ця звістка може стати для неї страшним ударом. Думаю, що мамина хвороба певною мірою підірвала й татове здоров’я. Вона впала, зламала шийку стегна. Її прооперували... І хоча я всього не говорила татові, він розумів, що я щось приховую від нього, переживав. Це, думаю, є голов­ною причиною, що він пішов від нас. Так, далася взнаки і втома — він багато працював, але переживання через маму надломили його.

Таке враження, що тато ніби щось передчував. Напередодні ми поїхали до мами. І він години дві сидів біля неї, вони про щось довго балакали, я навіть із палати вийшла — хай, думаю, поговорять про своє... А наступного дня йому стало зле. Я викликала «швидку», його забрали до лікарні. Через два тижні його не стало.

— Як вам удається приховувати правду?

— Кажу мамі, що тато поїхав у відрядження. Мама вірить, бо звикла, що тато все життя в роз’їздах і відрядженнях. У студентів зараз саме почалося навчання, а він часто читав, виступав перед ними, їздив із лекціями до університетів. Кажу, поїхав до Харкова перед студентами виступати — він це чи не щороку робив (Петро Тронько був головою наглядової ради Харківського національного університету, а також почесним доктором і професором 12 вишів. — Авт. ). У лікарні їй теж говорять: «Валентино Іванівно, ви спали, він приїхав, посидів біля вас, не схотів будити і знову поїхав у відрядження...». Кажу, що в лікарню він не може додзвонитися — зв’язок поганий. Щось купую сама і передаю, ніби від тата. Ось так відтягуємо час. Лікарі кажуть: коли ви заберете її додому, тоді якось про все і розповісте, але не зараз. Поки що мама вірить. Але не знаю, як довго зможу від неї приховувати правду...