«Ми повернемося з того свiту...»

12.10.2011
«Ми повернемося з того свiту...»

Летичів здавна славився своїм бунтівним духом: пам’ятник Устиму Кармалюку біля Летичівського замку. (Фото з сайту uk.wikipedia.org.)

Далеко за межами України вiдоме iм’я митрополита УПЦ Московського патрiархату Блаженнiйшого Володимира, у миру — Вiктора Сабодана, який родом iз Марковець Летичiвського району Хмельницької областi. Але маловiдомим залишається той факт, що в родинi майбутнього керiвника УПЦ були учасники пiдпiлля ОУН, а саме — дядько Іван Сабодан i рiдний брат Олексiй. А все тому, що донедавна широкiй громадськостi не була вiдома iсторiя створення i боротьби проти нiмецьких окупантiв Летичiвського нацiоналiстичного пiдпiлля, що дiяло в 1941—1943 роках на теренах Летичiвської округи.

 

Гітлерівський режим нічим не кращий сталінського

Як вiдомо, проводом ОУН (Бандери) перед початком радянсько–нiмецької вiйни було сформовано чотири похiднi групи, в яких, за рiзними даними, було зосереджено вiд 5 до 8 тисяч молодих, освiчених, пiдготовлених до органiзацiйної та пiдпiльної роботи бiйцiв. Пiсля окупацiї Летичiвщини в липнi 1941 року один iз пiдроздiлiв, який входив до похiдної групи «Пiвдень», прибув до Летичева. Ось як описує цю подiю його командир, полковник М. С. Чарториський у книзi «Вiд Сяну до Криму»: «У походi група у багатьох бiльших i менших мiстечках, селах влаштовувала зустрiчi з людьми, агiтувала їх, проводила освiтню роботу, закликала боротися за створення незалежної Української держави... Окружними дорогами i дорiжками добралися до Летичева. Це мiстечко досить розлоге, але, окрiм двох пам’ятникiв — Ленiну i Сталiну, не мало помiтних будiвель. Найкращi будинки, де мiстилися НКВС, пошта i партiйнi установи, були напiвзруйнованi. Нiмцi тут майже не затримувались... З Летичева я порозсилав друзiв по околишнiх селах i мiстечках — Росохит, Костянтинова, Хмiльника, Вовковинець, Козачок, Меджибожа, Лисогiрки...»

У кожному з названих населених пунктiв члени похiдної групи створювали пiдпiльнi осередки, розставляли надiйних людей на рiзнi посади в органах мiсцевого самоврядування, а в Летичевi було створено окружний i районний проводи ОУН.

Як згадує безпосереднiй учасник тих подiй, в’язень сталiнського ГУЛАГу, краєзнавець В. Вовкодав, у липнi 1941 року в село Сахни прибули члени ОУН Зубенко i Казирук. Зiбрали схiд села i сказали людям: «У Нiмеччинi добре жити нiмцям, а нам потрiбно будувати свою українську державу, де було б добре жити українцям». Тут же громада обрала старосту села — поважну й авторитетну людину, а також було встановлено три березові хрести борцям за незалежну Україну, учасникам визвольних змагань 1918—1925 років.

Про небезпечно–тернистий шлях членів похідної групи «Південь» та їхню організаторську роботу на Летичівщині знаходимо рядки в книзі уродженця краю Є. Аллетяно–Попівського «З ідеєю в серці — зі зброєю в руках», який під час Другої світової війни деякий час очолював обласний провід ОУН у Вінницькій області. Він пише, що в Летичеві вся райуправа, педколективи шкіл, більшість iз допоміжної поліції допомагали й співчували підпіллю, під його впливом проводили широку пропагандистську роботу — закликали молодь не їхати до Німеччини, бойкотувати збір збіжжя, бути готовими до збройної боротьби з окупантами.

Але найкращу «пропагандистську» роботу проти «нової влади» і «встановлення справедливих арійських порядків» провела сама ота влада. Вже в перші дні окупації Летичева німці розстріляли велику групу поранених і хворих військовополонених. А в концтаборі, влаштованому в Летичівському костьолі, створили нелюдські умови утримання для полонених бійців Червоної Армії. Від надмірної скупченості й голоду вони вмирали тут сотнями. Десятки з них поховані на території концтабору, інші — на місцевому кладовищі, недалеко від могили народного месника Устима Кармалюка.

Коли військовополонених перевели до Гайсина, у Летичівському костьолі фашисти організували «трудовий табір» для «перевиховання» цивільних осіб, які «проштрафилися» перед «блюстителями нового порядку». Ось як описував умови утримання в’язнів у цьому «виховному закладі» житель с. Лисанівці Старосинявського району І.Собанський: «Годували нас один раз на добу. Суп зварений з гички, листя картоплі, моркви. Сире кінське м’ясо, по якому повзали хробаки, 50—100 грамів хліба з мелених каштанів і ячменю... На зморених голодом і спрагою людей нападали різні хвороби, особливо дизентерія. Але й таких гнали на різні важкі роботи. Хто не міг їх виконувати, того цькували собаками, били, кидали в ями, добивали там, якщо людина ще дихала — розстрілювали...»

Нестерпні умови були створені фашистськими нелюдами у Летичівському, Меджибізькому та Новокостянтинівському гетто. Восени 1942 та навесні 1943 років німці на території району чинили масові знищення євреїв, в основному, старих людей, жінок і дітей.

Антилюдські дії німецької влади призвели до того, що населення краю переконалось: гітлерівська влада нічим не краща сталінської. Саме тому в одній iз перших листівок, віддрукованій летичівськими патріотами, лунав заклик: «Земляки! Солдати чужої армії на своїх багнетах ніколи не принесуть щастя простому робітнику, селянину, вчителю, тому що вони будуть захищати інтереси своєї країни, вбивати і вивозити награбоване та новітніх рабів із нашої землі... Щасливе життя кожного з нас можна побудувати тільки в незалежній від Москви та Берліна Українській державі!». Гасло «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!» об’єднало в лавах організації десятки патріотів.

Зброя — єдиний шлях до волі

Відтак уже навесні 1942 року в донесеннях німецької служби безпеки СД з’являються твердження, що «... найактивніший і найвизначніший — рух Бандери — перетворився у... ворожу до Німеччини підпільну організацію».

На теренах Летичівської округи, куди входили Летичівський, Вовковинецький, Деражнянський і Меджибізький райони, підпілля ОУН розгорнуло справжню «листівочну війну». В листівках лунали заклики: «Український народе! Бери в руки зброю, бо це єдиний шлях до твоєї волі!», «Знищуйте німецьких катів! Саботуйте їх злочинні накази! Ставайте до лав борців за вільну і незалежну Україну!

З лiта–осенi 1942 року «пропагандиська вiйна» переростає в активну збройно–диверсiйну боротьбу. Групи пiдпiльникiв розгромили полiцейську дiльницю в Летичевi, полiцейський кущ у Вербцi, вчиняли напади на полiцейськi вiддiлки у Меджибiзькому та Деражнянському районах, знищували живу силу i технiку на шосе Летичiв—Вiнниця, псували лiнiї зв’язку, розстрiлювали полiцаїв i власовцiв, якi вiрою i правдою служили окупантам, здiйснювали диверсiї на залiзницi.

Не можна сказати, що про боротьбу летичiвських патрiотiв–пiдпiльникiв з ОУН не згадувалося в часи СРСР. Ще в 1965 роцi про їхні ратні справи писала газета «Радянське Подiлля»: «У перiод Великої Вiтчизняної вiйни у Летичевi дiяла пiдпiльна група радянських (!?) патрiотiв. Наприкiнцi 1941 року вони перерiзали телефонний зв’язок мiж Летичевом i Новим Костянтиновим, на початку 1942 року — мiж Вiнницею i Проскуровим, у 1943 роцi кинули гранату в полiцейське примiщення, пiдiрвали легкову машину з есесiвцями, неодноразово на телефонних стовпах i будинках мiста появлялися зведення Радiнформбюро (!?), заклики до боротьби з окупантами. На превеликий жаль, до цього часу не вдалося встановити iмен учасникiв Летичiвського пiдпiлля...»

Автор змушений був лукавити: імена пiдпiльникiв були вiдомi на той час досить широкому загалу. Були серед живих ще багато свiдкiв, учасники пiдпiлля. Але назвати їхні iмена — означало визнати факт iснування антифашистського пiдпiлля ОУН у самому серцi Подiлля. А це суперечило догмам «головної спрямовуючої сили» радянського суспiльства — КПРС.

У шостому томі «Книги пам’ятi України. Хмельницька область», виданому вже в часи незалежностi, автор вступної статтi «І твоя частина в Перемозi» І. Шиманський пише: «Суворою пересторогою гiтлерiвцям та їхнiм псам–полiцаям стали диверсiї, вчиненi пiдпiльниками в Летичевi. Смiливi дiї патрiотiв викликали переполох серед тих, хто уособлював окупацiйну владу в подiльському мiстечку Летичевi, i пiднесення серед мiсцевого населення, яке реально вiдчуло, що фашистська влада приречена на неминучу загибель. Усiляко пiдтримувало населення бiйцiв патрiотичного пiдпiлля». Як бачимо, тут уже радянськi пiдпiльники з Летичева переведенi до «патрiотичного пiдпiлля».

Воля або смерть

Арешти летичiвських пiдпiльникiв розпочалися навеснi 1943 року. Олена Матвєєва, яка працювала на бiржi працi в Летичевi перекладачем, ще встигла викрасти i знищити списки молодi, яку мали вiдправити до Нiмеччини, врятувавши вiд рабства сотнi юнакiв i дiвчат округи. В лабети жандармiв один за одним потрапляють В. Мазур, О. Матвєєва, І. Очкiвський, П. Пантелеймонов, В. Лучков, П. Транчук, І. Яворський, М. Потапiнський, Л. Бучик, Т. Дудник, О. Бригида, Д. Зборовський, Ф. Поплавський, О. Слащук, Я. Заверуха, І. Сабодан iз Летичiвщини, а також О. Коваль, М. Демчишин, І. Бегеба, Г. Чорнолуцький, І. Замрачило, Г. Романишин. Ф. Мрук, І. Прокопов, Г. Гасюк, Ф. Савчук, В. Биць, В. Ткачук iз Копачiвки Деражнянського району.

Удалося уникнути арешту Л. Гусар та Є. Оберемку. Не далися живими до рук гестапiвцiв Слободян i Горновий. Вони були вбитi пiд час арешту за спробу опору. Загинув смертю героя й окружний провiдник Зубенко–Холодний.

Потужну пiдпiльну органiзацiю українських борцiв проти нацистських окупантiв здав зрадник. В архiвних документах, вмiщених у книзi історика Володимира Сергiйчука «Український здвиг: Подiлля. 1939—1955», наводиться повiдомлення пiдпiльника ОУН: «Покiйний Холодний готовив собi на заступника (окружного) Гамалiю (правдиве прiзвище Чипура Анатолiй, родом iз Києва). Весною 1943 року селяни видали його нiмцям (вiн був добре озброєний — наган i двi гранати). Другого дня вiн почав уже показувати хати наших людей».

Варто сказати також, що i прорадянське пiдпiлля, яке дiяло в Меджибожi, було лiквiдоване окупантами в цей же час.

Заарештованих пiдпільникiв вiдправляли до Старокостянтинiвського гестапо. Їх допитували вдень i вночi, били i мордували, намагаючись «вибити» iмена тих, хто розповсюджував листiвки, був причетний до диверсiй i здобував зброю, пiдтримував iдею самостiйностi України. Пiсля нелюдських катувань патрiотiв розстрiлювали. Лейтенанта Червоної армiї Я. Заверуху вбили пострiлом iз пiстолета в потилицю, а тiло кинули в яму з нечистотами. Володю Лучкова iз Ставницi катували так, що в нього повипадали очi з зiниць. Івану Сабодану заганяли пiд нiгтi голки, здирали дротяними щiтками шкiру, розчавлювали дверима пальцi рук.

Із садистською насолодою знущалися кати над дiвчатами–пiдпiльницями. Олену Матвєєву та Оксану (прiзвище невiдоме) зв’язували спина до спини i цькували собаками. Проте муки не зламали духу патрiоток. Повернувшись до камери i перебинтувавши рани, вони підтримували товаришiв.

Оксана говорила, звертаючись до заручникiв: «У вас є можливiсть вижити. Нас вони знищать, пощади нам не буде. Але пройдуть роки, i ви ще обов’язково згадаєте про нас. Ми ще прийдемо у ваше життя. Обов’язково повернемось з того свiту...» У часи незалежної України збулись пророчi слова пiдпiльницi Оксани. Вони повертаються. Випливають iз забуття їхнi iмена, очищенi вiд скверни комунiстичної пропаганди, яка записала їх у чорнi списки ворогiв, не вартих i доброї згадки.

Володимир БОРИСОВ,
член Нацiональної спiлки журналiстiв України

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>