Українська вежа старого Таллінна

17.06.2011
Українська вежа старого Таллінна

Анатолій Лютюк із дитячими колисками, виготовленими в традиціях різних народів. (Фото з сайту usim4.eukrainians.net.)

Найвизначніше місце Естонії — старий Таллінн — можна обійти за годину. Коли екскурсійна програма добігала кінця, а вільного часу залишалося чимало, я згадав розповідь свого колеги–журналіста. «Якщо матимеш можливість, знайди там Анатолія Лютюка. Дуже цікава людина. Живе в Естонії вже понад 30 років. У Таллінні створив Український культурний центр, який поєднує церкву, майстерню монастирських мистецтв, український народний музей, школу та бібліотеку». Розпитавши дорогу, я швидко знайшов потрібну вулицю — химерний лабіринт мурованих стін і будинків... Без великої надії постукав у браму церкви. «Хто там?» — почувся голос. «Журналіст з України. Хотів би більше дізнатися, як живуть українці в Естонії», — кажу я. Двері відчинилися, і невисокий чоловік без слів та особливих церемоній запросив мене на затишне подвір’я. Це був сам настоятель храму. «Я вже збирався йти, але, оскільки ви з України, проведу для вас невеличку екскурсію, і ви все зрозумієте», — сказав отець Анатолій.

 

Оригінал книги — за рецептами Середньовіччя

У храмі — приємна прохолода, тиша і спокій. На перший погляд, антураж нічим не відрізняється від інших подібних будівель.

— Наша церква, — пояснює отець Анатолій, завваживши мою допитливість, — освячена на честь Божої Матері Триручиці — покровительки безневинно скривджених. Такими можна вважати не тільки людей, але й усе створене Богом — тварин, птахів, комах, риб, рослини і навіть повітря й воду. Ми щодня молимося за довкілля. У Музеї природи Естонії для нас склали список представників флори і фауни, існування яких під загрозою. Можливо, наша церква — єдина у світі, де моляться за душі не тільки людей, а й усього сущого на нашій планеті. У нас також зібрана неповторна колекція ікон святих, які за життя були заступниками тварин і рослин. Віруючі, що вважають себе скривдженими, можуть вкинути листа з особистим проханням до спеціальної скриньки. Однак на ній є застереження: «Перш ніж звертатися до Бога — подивися собі в душу».

Мій провідник просить відступити вбік, крутить якісь обручі, і підлога у церкві… провалюється, точніше, складається, відкриваючи сходи в цокольний поверх. Спускаємося вниз, де стіни і столи «мерехтять» безліччю кольорів.

— Тут у нас музей писанок. Понад півтисячі. Символізують багатолику Україну. Подивитися на них з’їжджаються з усієї Естонії. А ось унікальні експонати, — господар демонструє дві книги великого формату. — Аби привернути увагу суспільства до рідкісних тварин і рослин, які на грані зникнення, ми за участю поетів і художників видали «Поетичну Червону книгу Естонії». В ній рослини і тварини у віршованій формі звертаються до людей із проханням про захист. Оригінал книжки, який ви бачите, написаний від руки і зроблений з паперу, виготовленого за середньовічними рецептами в нашій майстерні. Усі вірші у книзі подані естонською та англійською мовами. А кілька років тому відбулася презентація «Поетичної Червоної книги України», де зібрано найцікавіших представників української флори й фауни — по 19 видів рослин і тварин. Нині над виходом аналогічних видань працюємо з поетами і художниками Фінляндії, Швеції, Латвії — нашими сусідами. Загалом подібні книги буде видано у більші ніж 30 країнах.

«Поки ти працюєш над колискою, вона працює над тобою...»

Середньовічними сходами через вузький лабіринт піднімаємося нагору й опиняємося в приміщенні, наповненому, на перший погляд, предметами з історії побуту України.

— Тут — і школа, і майстерня, і музей, — пояснює пан Анатолій. — У нас працює недільна українська школа, яка допомагає зберегти українську культуру. Учні віком від 4 до 17 років вивчають українську мову, етнографію, національну кухню, християнську етику. Звичайні шкільні заняття набридають дітям, тож ми намагаємося навчати неформально, в ігровій формі. Хлопці й дівчата опановують народні ремесла, привчаються працювати руками. Базою служить унікальна колекція українських народних костюмів, предметів побуту й інструментів, які вдалося зібрати. Це не мертва музейна експозиція, а майстерня. Скажімо, в багатьох українських музеях можна побачити жорна, але тільки в Таллінні можна самому їх покрутити й перемолоти жменю зерна на борошно, як це робили наші предки. Навчаємо дітей вже забутих ремесел: виробництва паперу, майстерності каліграфії, іконопису. Учні пишуть свої маленькі книжки, власноруч виготовляють народні іграшки, займаються писанкарством, печуть хліб. На невеликому городі знайомимо дітей із секретами вирощуванням городини, навчаємо того, що раніше вміли робити ченці: розпізнавати лікувальні трави, виробляти чорнило з каштанів і грибів, тканину із кропиви, пекти монастирський хліб із жолудів.

— А це, якщо не помиляюся, дитяча колиска. Я такі ще застав у селі моєї бабусі, — звертаю увагу на раритетний експонат.

— Так, колиска — річ особлива, і майструвати її своїми руками, вважаю, — чудова сімейна традиція. Я збираю етнографічні матеріали й фото різних дитячих колисок — українських, естонських, російських, норвезьких, польських, німецьких, французьких... Не тільки кожна нація має свої особливості в майструванні й прикрашанні дитячого ліжечка, але навіть у межах маленької Естонії простежуються відмінності.

У наш метушливий час колиски майже зникли з побуту. Батьки кажуть: навіщо вони потрібні, адже в магазині можна купити ліжечко на будь–який смак. Але Лютюк переконаний: разом із колисками зникають традиції, руйнуються сімейні зв’язки. У світі дедалі більшає людей самотніх, нещасних, відірваних від свого національного коріння та культури.

— Я кажу всім: поки ти працюєш над колискою, вона працює над тобою. Змушує задуматися про свою родину: про тих, хто був на цій землі до тебе, й тих, хто залишиться після тебе. І головне — із чим залишиться, — каже настоятель.

Двері майстерні відкриті для всіх. Кожен може прийти й зробити колиску чи іграшку для дитини. Отець Анатолій дуже тішиться, коли сюди навідуються батьки з дітьми і майструють щось разом. «Коли з’єднуємо духовне і матеріальне, завжди отримуємо несподівані результати», — певен мій співрозмовник.

«У кожного власне мистецтво жити. Навіть якщо це картопля»

На запитання, що «змушує» займатися такими незвичними справами, отець Анатолій Лютюк відповідає просто: стан душі. Традиційне мистецтво не завжди є гарним і гармонійним. «Страшно навіть сказати, що сьогодні дивляться наші сучасники на театральних виставах, — пояснює. — Проте кожен розуміє мистецтво по–своєму. Я бачу його також у природі. Часто їжджу із синами в естонську глибинку спостерігати за довкіллям. Треба розуміти, яке то мистецтво, коли, скажімо, птахи літають, а зайці бігають. Це мені нагадує театр, тільки вселенський. Ми самі — лише маленька частинка всього цього. Гармонію треба шукати у природі. Якось я порахував, що у дворі нашого центру в теплу пору року живуть 15 видів птахів і 17 — комах, ростуть аж 68 видів трав».

А ще отець Анатолій вирізняє мистецтво жити. Каже: якось у лісі зустрів тітоньку. У неї нічого нема. Але вона має власне мистецтво жити — скажімо, вирощувати картоплю. Їй і не потрібно більшого.

— Я радію кожному дню, — посміхається пан Анатолій. — По п’ятницях люблю читати вірші, а по суботах — казки. Душа шукає місце для вільного подиху. На жаль, сучасне життя з його комп’ютерами та телебаченням загубило багато чудових традицій. А я переконую, що читання казок на ніч дітям слід зберегти. Слухаючи казки, дитина відчуває, що в неї є мама й тато, які шукають контакту через читання. А казки — це світ дитинства.

Прощаючись, мій співрозмовник наголошує: Центр української культури є позаконфесійною організацією, яка відкрита для людей усіх вірувань і дає можливість естонцям та людям інших національностей більше дізнатися про український спосіб життя. Центр організовує виставки, присвячені українським традиціям, ремеслам, мистецтву, а також концерти народної музики. І українців у цьому підтримує Міністерство освіти й науки Естонії, виділяючи певне фінансування.

* * *

Уранці наступного дня поромом я вирушив до Фінляндії. Стоячи на кормі, спостерігав, як вежі старого Таллінна танули в морському серпанку. Як багато в цьому світі залежить від ініціативи однієї людини — подумав, згадуючи вчорашню зустріч. Людина, відірвана від Батьківщини, будує острівець духовності, що стає надбанням усіх людей доброї волі і прославляє красу простих речей, поєднуючи у щось цілісне природу, ремесла, живопис, поезію, філософію.

Олег КРУК

 

ВИЗНАННЯ

Лютюк — кавалер «Білої зірки»

Щороку під гаслом «Естонія дякує» нагороджують тих, хто зробив вагомий внесок у різні сфери суспільно–політичного та культурного життя цієї балтійської країни. 2003 року звання кавалера ордена «Біла зірка» в номінації «За охорону пам’яток старовини» присвоєно настоятелю Української церкви, керівнику Центру української культури Анатолію Лютюку за відновлення будівлі ХІV століття за власним оригінальним проектом. Відтворена церква органічно вписалася в архітектурний ансамбль середньовічної частини столиці Естонії.

Анатолій Лютюк став першим не лише з естонських українців, а й із представників інших національних меншин Естонії, кого удостоїли такої високої нагороди. Орден йому вручив особисто Президент Естонії Арнольд Рюйтель.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>