Комп’ютер для Павки Корчагіна

03.06.2011
Комп’ютер для Павки Корчагіна

Павло Корчагiн нерозлучний зi своїм комп’ютером. (Фото автора. )

Нещодавно 38–річний тезка літературного героя Островського отримав «червоний» диплом в одному з херсонських вишів як один iз найкращих студентів. А прийняли його до університету як виняток після кількох років наполегливих прохань Павки Корчагіна не губити на корені його прагнення до знань. Спеціальність «Комп’ютерні системи та мережі» хлопець вибрав не випадково: саме сучасні інформаційні технології, на його думку, дозволять сліпим людям змінити своє життя на краще. Ніхто не вірив, що незрячий студент «потягне» досить складну навчальну програму університету. А він не просто став кращим, а ще й розробив свої, авторські, версії комп’ютерних програм для навчання незрячих та слабкозорих! Павло Корчагін розповів, що мріє полегшити життя всім українцям, які втратили зір. Адже досі вважалося, що втрата зору в нашій країні — це фактично вирок. Таких, як Павло, «прилаштовують» у будинки для престарілих, незважаючи на вік. Мовляв, усе одно ні до якої роботи не придатний. А Корчагін узяв і довів, що, навіть втративши зір, людина може жити повноцінним життям!

 

Містика одного імені

Коли в далекому 1973 році в Херсонській сім’ї Корчагіних народився син, батько вирішив: «Бути йому Павкою!» У роки Радянської держави такий збіг імені та прізвища привертав увагу, i здавалося, що незвичайну та цікаву долю для хлопця гарантовано. Однак нікому навіть на думку не спало, що херсонський Павка містичним чином продублює життя свого літературного тезки. Містика почалася, коли у восьмирічному віці дитина раптом захворіла, а через деякий час поступова почала втрачати зір. У 23 роки Павка Корчагін став інвалідом I групи: його зір був менше одного відсотка...

Проте дух херсонського Корчагіна виявився так само сталевим: поки «добрі» лікарі підшуковували йому місце в будинку для людей похилого віку, хлопець закінчив спеціальні комп’ютерні курси для незрячих у Київському реабілітаційному центрі. А після цього подав документи в університет і блискуче склав усі іспити!

За словами Павки, вчитися йому було легше, ніж його одногрупникам, тому що перед ним була дуже важлива мета. Не було сенсу розмінювати себе на такі милі серцю деяких студентів розваги, як п’янки і гулянки з ночі до ранку.

— Усі лекції я записував на диктофон, а коли приходив додому — прослуховував ці записи по кілька разів, — розповідає Павка. — Це дуже полегшувало мені навчання. Виявилося, що такі аудіоконспекти сприймати набагато легше, аніж те, що було написано від руки за системою Брайля. А ще в мене була мрія — купити комп’ютер. Будь–який, хоч старенький! Я кілька років збирав гроші, та й друзі допомогли — тепер у мене є все необхідне для написання комп’ютерних програм. Це не тільки комп’ютер, а ще й сканер i деяка інша комп’ютерна техніка, що допомагає мені працювати.

Матусині спогади

Я цікавлюся у Павки Корчагіна, як змінився для нього світ, коли він повністю втратив зір. Обличчя хлопця відразу стає сумним.

— Спочатку були паніка і страх, — каже хлопець. — Я зрозумів, що можу орієнтуватися в просторі лише на дотик. Мені ще довго–довго здавалося, що одного разу я прокинусь, відкрию очі й побачу сонце у вікні... Потім я заспокоївся, взяв себе в руки. Довелося вчитися заново ходити, читати, писати, жити. Два роки пішло на освоєння абетки Брайля. Цей шрифт було розроблено спеціально для незрячих людей, які можуть «читати» чергування опуклих точок–букв кінчиками пальців.

Сам Павка не любить розповідати про свою хворобу. А от його мама Людмила Іванівна лише сумно зітхає, коли заходить мова про сліпоту:

— Я ж сина хотіла Олегом назвати, — згадує жінка, — так чоловік наполіг на своєму. А коли хлопчик у другий клас пішов, несподівано в Криму йому стало зле. Уже вдома здали аналізи і вжахнулися: у Павки виявився інсулінозалежний тип діабету! Ймовірно, був у когось у роду по лінії чоловіка. Ми намагалися врятувати очі, та не вистачило грошей на дорогу операцію у приватній клініці. Довелося погодитися на лікарське втручання в одному з науково–дослідних інститутів Одеси. Та операція пройшла невдало: був пошкоджений кришталик ока, пішло відшарування сітківки... І через деякий час Павка повністю осліп. Спочатку був шок. Син днями лежав мовчки на дивані, повернувшись обличчям до стіни. Я боялася навіть говорити з ним — зривався на крик. Було видно, як важко він переживає. Але морально він вистояв! Я так рада за нього, тепер він — шанована людина в Херсоні: Павка не просто витягнув себе з депресії та знайшов своє місце в житті, він ще й допомагає людям, які так само, як і він, втратили зір. Завдяки цьому в нього дуже багато друзів. А я тихо радію за свого Павку!

Життя на кінчиках пальців

Кілька років тому подарований друзями ком­п’ютер виявився єдиною цінною річчю в маленькій кімнаті Павки Корчагіна. Втративши зір, Павло навпомацки вивчив розташування клавіш на клавіатурі. За тиждень він напам’ять вивчив усілякі комбінації, щоб мати можливість працювати на комп’ютері. Тому, коли Павло став показувати свої останні напрацювання в області програмування, я навіть на якийсь час забула, що йдеться про сліпу людину — настільки хвацько він тарабанив пальцями по клавіатурі.

Павло показує мені спеціальний прилад для читання та складання текстів азбукою Брайля — дощечка зi спеціальним грифелем. Для того щоб ним користуватися, ще й папір потрібен особливий — жорсткий, майже як пакувальний, щоб грифель не прорвав поверхню.

Павло при мені спритними рухами рук швидко вигравіював на сторінці шорстку доріжку «букв». Простягнув мені. Я доторкнулася до них рукою:

— Що ж тут написано?

— Це моє прізвище та ім’я — розсміявся Павло. — Щоправда, писати доводиться «по–китайськи» — справа наліво, тому що після того, як «наколеш» потрібний текст, його треба перевернути зворотною стороною, де й можна пальцями намацати проколотий папір.

— Невже отак, руками, можна читати?! — вигукую я.

— Так, тільки вчитися цьому доводиться дуже довго, та й чутливість рук у всіх різна.

Саме так, вручну, Павло написав свої перші конспекти, а потім — начерки до майбутніх комп’ютерних програм.

— Я вчився на стаціонарі, а це означає, що кожен день я повинен був подолати дорогу від свого будинку до університету. Найскладніше — посадка в «маршрутку» біля будинку, а потім — справжній «марафон із перешкодами» від кінцевої зупинки до ґанку університету. Спочатку падав дуже часто, кiлька разiв мало не впав у каналізаційний люк, із якого вкрали кришку. Але з часом навчився визначати небезпечні місця на слух і за запахом.

— А як це — «за запахом»? — цiкавлюся я.

— Не секрет, що, втративши зір, людина компенсує це тим, що посилюються інші функції організму, — розповідає Павло. — Так, мені неважко за кілька метрів визначити по запаху, хто проходить повз мене. Оскiльки в голові я зберігаю приблизний план дороги від мого дому до університету, то з часом орієнтуватися стало набагато простіше!

Комп’ютер, що замінить очі

— Люди, які з якихось причин втратили зір, завжди мріяли про машину, що могла б замінити їм очі, — розповідає «УМ» Валерій Шульгін, керівник товариства сліпих у Херсоні. — Такою машиною несподівано виявився комп’ютер. Так що Павка Корчагін — один iз перших в Україні, хто зараз освоює цей шлях. Завдяки його роботі в майбутньому у людей, що позбулися зору, життя буде більш цікавим та змістовним. Та й сам Павка зазначає, наскільки простіше йому стало жити, коли з’явився комп’ютер. Досить відсканувати потрібний текст, і розумна програмка–«говорилка» відтворить його аудіоверсію. Крім того, може адаптувати вже існуючі програмки під свої вимоги і користуватися майже безмежною можливістю спілкування через iнтернет. Є й «розмовляюча» аська, і спецiальна електронна пошта, і купа форумів, чатів, сайтів для спілкування за інтересами.

— У мене є адреси форумів, де збираються всі «наші», — говорить Павло, — це сліпі люди з усієї України, які мають доступ в інтернет. Вони добре розуміють проблеми один одного. Ми можемо спілкуватися, обмінюватися розумними програмками та літературою.

Ось уже другий рік сліпий херсонець Павка Корчагін викладає комп’ютерну грамоту в Херсонському товаристві сліпих для слабкозорих користувачів ПК і дуже радий, що може хоч трошки полегшити життя людям, які опинилися в такому ж складному становищі, як він сам. Є в житті Павки й кохана дівчина Надія — справжня «зірка» місцевого УТОСу. Дівчина сама грає на гітарі, співає, пише вірші та пісні. Для Павки вона стала вірною подругою і... хто знає, можливо, й дружиною. Адже, як відомо, обдаровані люди завжди знаходять один одного!