Не викидайте старi записники

У нарисі Івана Крайнього про видатного українського етнографа Антона Онищука прочитала: «Вiдомостi про мiсцепоховання Антона Онищука, його документи, особисте майно та долю доньки Ольги, якій на момент арешту батька виповнилося 26 років, у архівах України вiдсутнi». І тут мене нiби осяяло — та це ж тьотя Оля, Ольга Антонiвна. А потiм виникли сумнiви — не таке вже й рiдкiсне прiзвище. Зателефонувала до Івано–Франкiвська, а Іван Миколайович порадив: «Напишiть у газету, i нам у Івано–Франкiвську буде цiкаво прочитати».

Тут я згадала, що у старому телефонному записнику батькiвською рукою рокiв 30 або й 35 тому записаний телефон. Звичайно, власникiв його вже давно немає, але раптом якась ниточка. Мабуть, таки пiд Новий рiк трапляються дива, бо саме на Маланки вiдповiдає на мiй дзвiнок... онук Ольги Антонiвни. А тепер повернiмося в далекi часи.

Однокурсники та друзі

Мої батьки, Марiя Петрiвна Лiждвой та Ілля Минович Майко, і подружня пара — Ольга Антонiвна Онищук i Вiктор Михайлович Гудзенко — були однокурсниками. Вчилися вони на фiлологiчному факультетi КІНО — Київського iнституту народної освiти (так тодi, в 30–тi роки, називали Нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченка). Їх навчання припало i на страшний 1933 рiк. Студентiв намагалися пiдгодовувати — у студентськiй їдальнi варили суп з оселедцевих голiв. Молодi хлопцi, завжди голоднi, брали по кiлька тарiлок цього варива i просто випивали юшку, бо бiльше в ньому не було нiчого. Як писав класик: «Як буде тобi, Хомо, погано, то вертайсь додому». Багато хто не витримував i кидав навчання.

Студентська дружба Майкiв i Гудзенкiв виявилася настiльки мiцною, що продовжувалася до кiнця їхнього життя. Об’єднувало цих людей багато чого. В обох сiм’ях були донечки — бiлявi, як льон, дiвчатка з бантами на макiвках — Лiда Гузенко та Інна Майко. І долi всiх переплiталися неодноразово, часто були схожими. Перший, трагiчний, збiг — Антона Івановича Онищука заарештували 1937 року i любимого маминого брата, Андрiя Петровича Лiждвоя теж забрали того самого року. Це i був рiк мого народження.

Як розповiла менi Лiдiя Вiкторiвна, дiдусь, працюючи в музеї «з левами» (тепер це Нацiональний художнiй музей України), мешкав iз сiм’єю в сутеренах цiєї будiвлi. А вже по вiйнi, коли в Державному музеї українського мистецтва (так його тодi називали) працював мiй тато Ілля Майко, саме в цих примiщеннях були робочi кiмнати наукових працiвникiв. В Інститутi мистецтвознавства, фольклористики та етнологiї iм. М. Т. Рильського, де зберiгається клопотання про чоботи для Антона Онищука, з довоєнних часiв i до 1964 року працювала моя мама Марія Лiждвой.

Онищуки жили на Подолі

Пiсля музейного Антону Онищуку надали помешкання у старовинному будинку на Подолi. Я добре пам’ятаю цей будинок на вулицi Борисоглiбськiй, неподалiк набережної Днiпра. Будинок був унiкальний. Як вiдомо, 1811 року на Подолi сталася величезна пожежа. Через необережнiсть мiсцевого жителя спалахнув його будинок, липнева спека i вiтер довершили справу — дерев’яний Подiл вигорiв ущент, залишилися нечисленнi кам’яницi, здебiльшого церкви. І одним iз перших пiсляпожежних будинкiв був цей, садибний, будинок, оточений, за спогадами Ольги Антонiвни, великим садом, на вулицi Борисоглiбськiй, 13. У повоєннi роки його навiть було занесено до списку будинкiв, якi мали iсторичну або архiтектурну цiннiсть. Незважаючи на це, наприкiнцi 70–х рокiв XX столiття будинок знесли, i, як казав один директор, збудували «новоє, красівоє, бетонноє». Дитяча пам’ять чiпка. Перед очима стоїть привiтний дерев’яний будинок на пiвтора поверха. Заходити треба з вулицi до зеленого двору, а звiдти широкi дерев’янi сходи ведуть на простору галерею. У центрi — дверi, що вiдчиняються до великого, пiвколом, перед­покою — за радянських часiв його було перетворено на комунальну кухню з примусами та керогазами, тому що будинок став звичайною «комуналкою»: одна сiм’я — одна кiмната.

Сiм’ї Ольги Антонiвни належала центральна велика кiмната, яка колись слугувала власникам залою. Лiдiя Вiкторiвна пам’ятає чудовi розписи стелi цiєї кiмнати i ще — як тут заарештували її дiда. Фахiвцi–iсторики вважають, що, швидше за все, поховали його в Бикiвнянському лiсi. Як i багато киян, чиї родичi упокоїлися тут, нащадки Антона Онищука прикрiпили до однiєї з бикiвнянських сосон пам’ятний напис.

Родина Онищукiв походила з бойкiв. Рiдною для них була, звичайно, українська мова. Уже навчаючись у Київському унiверситетi, iспит iз росiйської лiтератури Ольга Антонiвна здавала... українською. На початку 30–х рокiв таке ще було можливе. Потрапивши на Надднiпрянську Україну зi Станiславова вже дорослою людиною, Ольга Антонiвна десятилiттями зберiгала особливостi рiдної говiрки — «дверi ся вiдчинили». По закiнченнi унiверситету вона, як i її чоловiк, викладали українську мову i лiтературу в київських школах. Цей же шлях вибрала i їхня донька Лiдiя Вiкторiвна. Ще одне перехрещення життєвих шляхiв — Ольга Антонiвна була шкiльною вчителькою двох моїх однокурсникiв — Алiка Мринського i Юри Некрутенка.

Вона була гарною жiнкою. Невеликого зросту, зграбна, тонкі риси iнтелiгентного обличчя, пенсне, гладенька «вчительська» зачiска. Постає перед очима картина з дитинства: новорiчний вечiр, святковий стiл iз маминими пирогами, Гудзенки в нас у гостях. Колядуємо. «Добрий вечiр тобі, пане господарю!»

Інна МАЙКО

А тим часом...

Коли ця стаття була готова до друку, працюючи в архіві Президії НАНУ, я знайшла «Звідомлення», тобто звіт, неодмінного секретаря ВУАН — так називався головний вчений секретар академії наук — Агатангела Кримського 1923 року з нагоди п’ятирічного ювілею академії. Розкрила навмання і раптом натрапляю на розділ «Діяльність відділу етнології Антропологічно–етнографічного музею ім. Х. К. Вовка», де сказано так: «Керівником етнологічного відділу являється А. І. Онищук, людина, яка своєю самовідреченою енергією викликає здивування навіть і в академії, дарма, що там геть усі звикли працювати самовідречено. Співробітники Онищук і Павлович провели дві екскурсії (екпедиції) Чернігівщиною упродовж трьох тижнів, зібрано багато цінних етнографічних матеріалів, зроблено більше 200 малюнків. В останні місяці року Онищук досліджував по понеділках гончарство та кошикарство на Слобідці (біля Києва)».