«Я думав: де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?»

19.05.2011
«Я думав: де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?»

Відновлена церква Різдва Христового у Києві. В цьому храмі нині встановлено копію посмертної маски поета. (Фото з сайту photoclub.com.ua.)

...«Ще раз зібрались ми до тебе, Тарасе, дякувати тобі за все, що зробив ти для нас, — за гіркі сльози, що лив ти цілий вік за своїх дітей. Дуже, мабуть, були вони палючі, бо схаменулась вся Україна, яка побачила їх... Нагадав ти їй, Тарасе, про славну давнину, про великі діла наших батьків, про славнее козацтво... Як божий грім гримнула твоя свята пісня по всій Україні. Заворушилась бідолаха, — прокинулись твої діти...» Ці слова виголосив 8 травня (тут і далі за новим стилем) над домовиною Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі Микола Костомаров. Після цього труну з тілом Шевченка накрили червоною китайкою, і жалобна процесія рушила через увесь Петербург до вокзалу. Так почалася Шевченкова довга дорога додому, «на Вкраїну милу».

 

«...І серце одпочине»

...За два роки до смерті, гостюючи у свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка, Тарас Григорович багато їздив по українських селах, шукаючи такого місця, «щоб Дніпро був під самим порогом». Поет усе мріяв прикупити клаптик землі, збудувати хатину, обзавестися сім’єю і нарешті скуштувати звичайного людського щастя. За спогадами селян iз Пекарів, що біля Канева, Шевченко найбільше облюбував «гору Чернечу, де тепер його могила; він казав: «Оце могила Підкови, отут і мене поховайте». Чи правда це, чи ні, але письмового заповіту, де б хотів знайти своє останнє пристанище, Тарас Шевченко не залишив. Єдине, що не викликало сумніву, це мала бути Україна. Тож спочатку місце, звідки було б видно «лани широкополі, і Дніпро і кручі», шукали в Києві. Як варіанти розглядалися Видубицький монастир, Аскольдова могила та гора Щекавиця. До останньої схилявся Варфоломій Шевченко і навіть наказав там копати могилу.

Але коли разом із труною Шевченка прибув Григорій Честахівський, молодий художник, з яким Тарас Григорович дуже здружився в останні роки життя, то рішення довелося переглянути. Честахівський стверджував, що незадовго до смерті він запитав Шевченка, де його поховати, і поет відповів: «У Каневі». Перечити начебто останній волі Шевченка ніхто не посмів. Хоча сам факт такого усного заповіту навіть сучасники поета ставили під сумнів. Зокрема, Олександр Лазаревський у своїх спогадах писав: «Ми добре пам’ятаємо, що Честахiвський «при останніх хвилинах життя поета» не перебував, а якби і перебував, то в нього, бачачи передсмертні страждання Тараса Григоровича, не вистачило б духу запитувати помираючого про місце похорон».

«Нема на світі України, немає другого Дніпра»

Ще в день смерті Тараса Шевченка Григорій Честахівський та брати–літератори Михайло й Олександр Лазаревські стали гадати, як виконати волю поета і поховати його прах на Батьківщині. Бо для цього потрібен був дозвіл (Шевченка влада вважала неблагонадійним). Тому вирішили тимчасово поховати Тараса на Смоленському цвинтарі у Петербурзі. Коли ж отримали офіційний дозвіл про перевезення праху, зранку 8 травня домовину було викопано та поміщено у спеціальну свинцеву труну. Перед цим домовину відкрили. Очевидці стверджують, що тіло поета за ці два місяці «ніскільки не змінилося, але вкрилося пліснявою».

Супроводжувати прах поета на Батьківщину взялися Олександр Лазаревський та Григорій Честахівський. Вже наступного дня останки Шевченка прибули потягом до Москви. З вокзалу домовину доправили на Арбат і встановили в Тихонівській церкві. З прахом великого українця все йшли і йшли прощатися москвичі. Після цього поштовим трактом домовину Шевченка повезли кіньми на Батьківщину. Остання дорога поета була довгою і пролягла через Тулу—Орел—Волобуєво — Кошельовку — Дмитровку — Севськ — Есмань — Глухів — Кролевець — Батурин — Борзну — Ніжин —Бровари. У багатьох містах труну Шевченка зустрічали з великим почтом. «По пути толпа народу увеличивалась, как снежный ком», — писала газета «Сєвєрная пчєла».

Перед Києвом траурна процесія зупинилася у Микільській Слобідці — завезти труну в місто без спеціального дозволу не можна було. Вість про те, що Шевченко вже у Києві, вмить розлетілася містом. Прихильники поета, здебільшого молодь — студенти і гімназисти, — пішки подалися зустрічати Шевченка. Дозвіл на ввезення домовини було отримано, але завезти її в центр міста ніхто не дозволив — влада боялася Шевченка навіть мертвого. Тож поету дозволили «переночувати» у невеличкій церкві Різдва Христового, що на Поштовій площі.

Ті п’ять кілометрів дороги — з лівого берега на Поділ — траурна процесія долала аж до вечора. Її учасники часто зупинялися, виголошували промови, читали вірші. До Києва Шевченко по суті в’їхав на студентах — вони заздалегідь випрягли коней і повезли домовину власноруч. Біля церкви Шевченка зустрічала «поліція, поліція і поліція», згадував один із сучасників поета. «Когось арештовували. Когось не пускали до церкви. Присутні плакали». Проголошувати промови над прахом покійного заборонили.

На ранок 19 травня пішов дощ, але він не завадив тисячам киян прийти і провести Шевченка в останню путь. Якась дама в траурному одязі (припускають, що це могла бути княжна Рєпніна, яка кохала Тараса) поклала на домовину поета терновий вінок. «Красномовніше надгробних слів виразила вона те, що відчував кожен із нас, проводжаючи поета–страждальця» — писав Михайло Чалий. Поліція вінок швиденько прибрала.

Лише о 4–й годині дня траурна процесія з Рождественської церкви рушила по узбережжю Дніпра до пароплава «Кременчук», який мав доправити прах поета у Канів. Дніпро тієї весни широко розлився, тож домовину вирішили спускати на судно просто з Ланцюгового мосту. Саме цим мостом (до наших часів не зберігся) 14 серпня 1859 року диліжансом Тарас Шевченко виїхав до Петербурга. Тепер же він рушав звідси у свою останню дорогу.

Пароплав ще не відійшов від берега, а до Канева вже полетіла термінова депеша київського губернатора, в якій він попереджав начальника місцевої поліції, що під час похорону очікується велика кількість людей, тож треба «вжити заходів», бо влада страшенно боялася демонстрацій і протестних акцій.

«І привів мене, старого, на сі святі гори»

У Каневі на пристані домовину поета зустрічав натовп селян із навколишніх сіл. Прощання з поетом відбувалося в Успенському соборі міста. Тут знову виникла суперечка між Григорієм Честахівським і Варфоломієм Шевченком щодо місця поховання. Родич поета наполягав поховати Тараса Григоровича на цвинтарі біля собору. А Честахівський переконував, що це має бути гора. Зрештою, зупинилися на Чернечій горі — це місце повністю відповідало описаному поетом 1845 року у вірші «Заповіт». Могилу самотужки і безкоштовно викопали київські студенти та місцеві селяни.

У день похорону, 22 травня, відбулася багатолюдна панахида. «Ще зранку до собору з Канева і з околиць зібралося стільки народу, скільки, може, Канів і не бачив на своєму віку», — писав Олександр Кониський. Настоятель Успенського собору Гнат Мацкевич виголосив зворушливу промову, після якої його усунули з посади: «Гори канівські, луги і долини українські! Ви бачите пред собою освіченого, рідного вам мужа, який любив Україну... Ім’я його відомо всьому краю, діла його прославлені: його славний розум, його живі, ніким не задобрені думки і почуття, якими проникнуті його твори, глибоко запали в серця і душі співвітчизників... Був час, коли про Україну нашу думали, як про країну, недоступну для високих почуттів і помислів; але Шевченко доказав, що сія, забута для народної просвіти країна, має таке ж серце, таку ж душу, доступну для всього високого і прекрасного... Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка!».

Жалобна процесія рушила на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», — згадував Григорій Честахівський. Шевченка поховали, але цілу ніч біля його могили ще горіли багаття — багато хто вирішив там заночувати.

...Після поховання художник Честахівський залишився в Каневі. І понад два місяці керував опоряджувальними роботами біля могили. Увесь цей час люди прилеглих сіл насипали рукотворний курган і укріплювали його камінням. Художник читав селянам твори Кобзаря, розказував про його нелегке життя та вболівання за долю України. Аж поки за доносом місцевих властей його не вислали за межі України...

 

ДО РЕЧІ

На Смоленському цвинтарі, на місці, де два місяці покоївся прах Кобзаря, нині встановлено пам’ятний камінь. На ньому викарбувано Шевченкові рядки «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте», а також напис російською «Здесь 12 марта 1861 года было первое захоронение Великого Поэта Украины Тараса Шевченко».

 

МАЙТЕ НА УВАЗІ

Сьогодні в церкві Різдва Христового на Поштовій площі о 8:10 ранку розпочнеться панахида за Тарасом Шевченком, яку очолить Святійший патріарх Філарет. А в неділю, 22 травня, в цьому ж храмі о 9.30 знову відслужать панахиду за поетом.

Тим часом у Каневі, як повідомляє власний кореспондент «УМ» у Черкаській області Людмила Нікітенко, урочистості під назвою «Проща до Тараса» розпочнуться 20 травня. Гості міста (для них буде облаштоване наметове містечко) зможуть вклонитися могилі поета, відвідати оновлений музей Шевченка, зустріти терновий вінок, який привезуть iз Петербурга. До Канева його доставлять Дніпром на копії козацької чайки. Для учасників «Прощі» на Тарасовій горі пройде перформенс «Живе слово», звучатимуть вірші Шевченка, відбудеться відкрита лекція Оксани Забужко «Мій Шевченко» — конспект книги, яка ніколи не буде написана» та концерт «Доле, де ти?».

«У неділю о 10–й годині ранку в Успенському соборі Канева розпочнеться панахида за Кобзарем, потім на площі пройде мітинг пам’ятi. Після цього розпочнеться піший перехід до Чернечої гори «Останнім шляхом Кобзаря», куди із собору буде перенесено терновий вінок», — розповіла «УМ» Вікторія Воюцька, головний спеціаліст відділу культури Канівської міськради. За попередніми даними, участь у заходах із нагоди 150–річчя перепоховання Шевченка має взяти Президент України Віктор Янукович.